Народилася у Львові, ходила до звичайної радянської школи. Вчилася добре, вчителі мороки зі мною не мали. Улюбленими предметами були літератури, українська і російська. Дуже хотіла стати філологом, друге і третє місця у мріях посідали перукар і стюардеса, але батьки переконали вступити до Львівського політехнічного інституту. Бути інженером у ті часи означало мати гарний стабільний заробіток. Отримала диплом, працювала інженером-конструктором у науково-дослідному інституті, який розробляв і виробляв продукцію для армії. На початку дев’яностих, коли розвалився Союз, почалася конверсія військового виробництва, що призвело до масових скорочень. Стало скрутно. Друзі запропонували навчання і роботу в Києві у міжнародній соціальній організації. Робота була не за фахом, але цікава, з людьми. Спочатку працювала з міжнародними командами, які приїжджали в Україну з різними соціальними проектами, спрямованими на допомогу дітям-сиротам та малозабезпеченим сім’ям. Працюючи з іноземцями, вивчила англійську. Далі була робота в офісі у відділі комунікацій: листування, переклади, розробка посібників. Власне цим займаюся і зараз. Іноді викладаю на тему «Світогляд і міжкультурне спілкування». Дванадцять років тому остаточно переїхала зі Львова. Живу в Борисполі. Люблю книги, мистецтво, природу, подорожі. У 2015 році у видавництві «Книгоноша» вийшла моя повість у новелах «Ведь где-то есть простая жизнь…». Книжка видана російською, але маю надію перевидати її українською.
Забула написати у автобіографії, що за останні три роки у моєму перекладі з англійської вийшли три книжки.
Дві – американського письменники Девіда Бейкера:”Зваблення Єви Фольк” і “Дорога сліз” (обидві у видавництві “Книгоноша”).
Третя – американського вченого, доктора Мелвіна Ханни: “Воспитание эмоций” (у видавництві “Брайт Стар Паблішинг”)
