Я — копірайтерка, редакторка та письменниця.
З самого дитинства з головою пірнала у світ книг, бо мріяла віднайти місце, де зможу себе відчути собою. Вже у дорослому віці відчайдушно шукала місце, де не буду “надто радикальна”, “занадто патріотична”, а згодом — “вдовою, яка ніяк не прийме реальність”.
Тексти для мене — не просто слова. Це те, що допомагає передати емоцію, донести сенси й стати для когось теплою ковдрою, яка зігріє у важкі моменти. Створювати зі слів щось особливе — для мене не просто робота чи спосіб “залатати” душу у моменти розпуки. Це також спосіб докладатись до важливого та приносити у світ світло.
Писати я почала ще з дитинства. Спочатку це були простенькі дитячі вірші, а у восьмому класі навіть написала два романи про вампірів. Завдяки словам, які складаю у рими чи прозу, — упродовж життя тікаю від сірої порожнечі у грудях, походження якої я багато років не розуміла. Лише у 2017 році, після смерті Честера Беннінгтона, збагнула, що стан, без якого зовсім себе не пам’ятаю — це депресія. І згодом почала плекати думку створити щось таке, що зможе огорнути підтримкою тих, кому це потрібно і кого часто не розуміють навіть найближчі.
Приблизно у 12 років усвідомила, що хочу стати психологом, бо, по правді сказати, мені не надто пощастило народитись емпатом. У 2015 році вступила до НПУ ім. Драгоманова на спеціальність «соціальна робота за напрямком психологічна реабілітація». На той час я прагнула допомагати АТОвцям реінтегруватись у суспільство.
Майже три роки тому моє життя перетворилось на канонаду війни: мого чоловіка — добровольця з перших місяців російської агресії ще з далекого 2014-го — з жовтня 2022 року вважають безвісти зниклим. Цей досвід навчив бути стійкою навіть в моменти, коли я буквально фізично відчуваю, що зламана. І продовжувати боротись, щоб знайти та повернути Сашу — живим чи мертвим.
Попри біль, зараз усвідомлюю, що навчилась бачити свою силу. Я віднайшла розуміння, що можу стати опорою для так само загублених і надщерблених. Я добре відчуваю, настільки важлива підтримка та розуміння суспільства, що слова можуть заспокоїти, дати надію або навпаки — остаточно знищити.
Знаю, що попри все продовжуватиму писати. І не через голосне — а щоб дати волю музі. Впевнена, що досі тримаюсь, бо можу передавати свій тихий і водночас такий голосний серцевий лемент у слова, що, певно, й втримало мою кукуху у найчорніші дні. Не знаю, скільки ще доведеться пройти і чи не забракне сили, та я постійно пригадую гасло Степана Бандери: «Будь-яка боротьба кінечна».
Знаю, що у будь-якому разі постану з попелу, як той сраний фенікс…
