Журналіст і редактор. Народився в 82-му році в Києві. В неспокійному й надто кримінальному районі на Лівобережжі. З першого курсу почав писати. За гроші. В газети, журнали та різноманітні брошури. На політичні, спортивні й суспільні теми. Писав доти поки не опинився на телебаченні – каналі СТБ, де став кореспондентом кримінальних новин. Така от тематика несподівано для самого автора припала до душі. За кілька років з новин він подався до документалістики – їздив країною та збирав історії про криваві банди, вигадливих шахраїв та неординарних злочинців – їх демонстрували в популярній тоді програмі «Документальний детектив». Згодом перейшов на телеканал НТН, знов таки, до команди кримінальних новин «Свідок», одночасно писав сценарії для документальних фільмів в проєкті «Речовий доказ». Звільнився. Поїхав в Гімалаї – Непал та Бутан. Тоді в Хорватію, Грецію, Італію, Іспанію, Португалію. Почав писати історичні детективи. Перший – «Нечиста кров», містичні пригоди авантюриста в 18-му столітті, вийшов в 2016-му. Згодом з’явилися ще дві книги – «Кременецький звір» та «Остання босорканя», що продовжили цикл пригод Голоти. Зараз працює випусковим редактором новин «Джедаі» на телеканалі 2+2.
Ми всі вчимо історію, і можемо з впевненістю говорити – історія України, за невеликими виключеннями – історія чоловіків. Князі-козаки. Воювали. Будували. Жили. Героїчно\негероїчно вмирали. Жінки ж у цій історії наче і є – але десь там. Що вони робили і нащо – ніхто не знає.
Але ж мало хто заперечить, що вони таки були. Принаймні хтось таки ж народжував всіх тих героїв – запорожців, козаків, воїнів та правителів? І здається – не лише народжував. Однак чи то суспільство не надто приймало жінок-воїнів чи правителів, чи то ще щось, але про жінок згадували приблизно…та ніяк не згадували. Воліли бачити берегинь – Діти (Kinder), Кухня (Küche), Церква (Kirche). А усіх хто вибивався з цього берегинського контексту, вважали чимось дивним й неприроднім і забували. Так як героїню переказу знаменитого історика Дмитра Яворницького про отаманшу, що наче зібрала ватагу козаків, ходила з шаблею і в шапці, однак усе що залишилося від неї – кілька речень та назва пагорбу – Настина Могила.
От саме від подиву – де в українській історії героїчні жінки? – та після коротенької історії про отаманшу Настю і народилася історія Тарани. Історія сильної особистості в страшні часи.
Страшні часи, то назва достатньо умовна. В нашій історії взагалі важко назвати час, коли він був би не страшний. Саме такою була і перша половина 18-го століття, коли було страшно, всі вбивали всіх і палало все, що могло палати. Немалу роль в цьому нерадісному процесі грали гайдамаки. Офіційно призначені за радянських часів – борцями за волю народу – гайдамаки насправді були дуже суперечливими персонажами. І хоч ці вони міцно засіли в нашому пантеоні героїв, але їхні строкаті загони насправді були схожі на звичайні, міліцейською мовою, «організовані злочинні угруповання». І про волю народу ці угруповання, принаймні переважна їх частина, не думала зовсім. В основному – про грабунки. Можливо, тому полювали на гайдамаків свої ж – і загони з Запорізької Січі і козаки з Гетьманщини. Полювала на один з таких гайдамацьких загонів, що колись спалив її хутір з усіма їхніми рідними і героїня, яка виживала в Дикому степу, повному убивць.
