Преса про нас

О 18:00 в книгарні “Є” вона презентуватиме книгу “Магія українців вустами очевидця”, матеріал до якої збирала майже 10 років у польових умовах – ходила-їздила селами України в пошуках народних вірувань, обрядів, магічних традиції.

Ліля Мусіхіна влаштує цікаву екскурсію світами української магії та розповість про особливості свята Андрія.

Тож не пропустіть цікаву зустріч із непересічною особистістю 13 грудня о 18:оо в книгарні “Є” (вул. Соборна, 89). Вхід вільний.

...

Сергій Пантюк: Я вірю в кінець! Але не світу!

Келя Ликеренко: Та ви що! Хай Бог милує й боронить! Не вірю і ніколи не повірю! Певно, що в людини кінець світу настає тоді, коли вона помирає – але це кінець якогось одного світу, ми ж не знаємо, що буде далі – може, це лише початок? Адже там, де кінець, – завжди початок… Я, до речі, досить пізно почула про кінець світу. Мені дивно, що є люди, які в це вірять і збираються у якійсь там печері пересиджувати якийсь період, який напророчили казна-коли і хто, і причому ці байки з року в рік переходять…

У мене, до речі, є вірші, навіяні «кінцями світу».

Лілія Мусіхіна: Мій індивідуальний кінець світу буде тоді, коли я помру. А в загальнолюдський я не вірю. Коли я вперше почула про цей кінець світу, перша реакція була: треба все роздрукувати! Кинулась – а паперу вдома нема, треба бігти по папір! Не подумала про свічки, про гречку…

Брати Капранови: Це не питання віри – або він буде, або не буде. Чи вірите ви в другий закон Ньютона?

Ми подумали, що 21-го треба влаштувати вечірку – «Кінчай по-українськи!». Потім ми придумали оформити весь цей дурдом у справжню громадську ініціативу 21 грудня (як є громадська ініціатива 1 грудня) – ми вже плакат намалювали, у понеділок вона стартує в Інтернеті, буде називатися «Кінчай разом зі світом»… Відповідно ми маємо зустріти кінець світу так, щоб нам не було соромно!

Що робитимемо 22 грудня? Ну, після кінця світу буде похмілля – а там розберемося!

Антін Мухарський: Не вірю. 21 грудня житиму, як і жив. Я масовому психозу непідвладний – починаючи з Кашпіровського… Я вважаю, що 90 % людей піддається цим психозам через брак освіти та культури, і значною мірою завдяки телебаченню та іншим ЗМІ. Нам цей секрет ще в 90-ті відкрили американські друзі-телевізійники. Вони казали: людина має сидіти перед телевізором, і її треба лякати всілякими жахливими речами, щоб вона якомога менше виходила з дому. Вона мусить бігти на роботу, заробляти там гроші, потім швиденько бігти у крамницю, купувати там те, що показують по телевізору, а потім знову сідати біля телевізора і продовжувати боятися. Дивитися там усілякі жахіття – кінець світу, астероїд падає тощо… Що більше таких новин, то кращі продажі. Людина має бути налякана, щоб вона купувала і не замислювалася. Як бачите, американці виконали свій план – і зараз ми теж живемо за законами, придуманими не нами. А кінець світу – дуже класна штука для того, щоб підвищити попит на сірники, сіль, олію, мотузки, намети і так далі.

Генрі Лайон Олді: Фантасти ж не вірять у кінець світу! Хвилин двадцять тому у нас у гостях був один приятель, який саме повернувся з Мексики – от він бачив і Чічен-Іцу, і календар майя… І жерці майя сказали, що це все дурниці! А те, що є люди, які справді вірять у кінець світу, – оце вже точно кінець світу…

21 грудня наллємо собі по чарці горілки, вип’ємо за успіх та процвітання нашої безнадійної справи і будемо жити далі!

Дмитро Лазуткін: Звісно, не вірю! Я не збираюся якось готуватися до того всього – радше не помічу цього дня. Хіба що зроблю щось хороше – про всяк випадок…

...

Її жартома називають відьмознавицею, мольфаролюбкою та кандидатом магічних наук. Усе тому, що більше, ніж вона, про українських чаклунів та ворожбитів не знає ніхто. Тим часом філолог за освітою й етнограф за покликанням Лілія Мусіхіна понад усе хоче віднайти і зберегти те, що називають народними віруваннями та обрядами.

«УКРАЇНСЬКА МАГІЯ МАЄ ЖІНОЧЕ ОБЛИЧЧЯ»

Взувшись у зручне взуття і вбравшись у практичний одяг, Лілія кладе в наплічник їжу, змінну одежу, намет, спальник, туристичний килим-каремат, диктофон, фотоапарат, записник і вирушає в дорогу. Зазвичай організовує експедиції з кількома друзями-однодумцями, часом «колесами» допомагає чоловік, тоді її дослідницькі роботи мобільніші. Утім найчастіше Лілія мандрує пішки – йде від села до села, розшукуючи людей, які відають більше за інших.

– Якось із тяжким наплічником пройшла понад тридцять кілометрів одним лише кукурудзяним полем! – згадує мандрівниця-дослідниця. – Коли через тиждень скинула з себе рюкзака, зрозуміла, що таке рай. Але як розібрала записи, зрозуміла й те, що йшла недаремно. Повірте, для жінки це каторжна робота. Та вона варта таємниць, які вдається розкрити.

Лілія бере у відьом інтерв’ю, записує усе на диктофон або олівцем, сидячи на порозі, бо деякі бабусі навідріз відмовляються мати справу з невідомою їм технікою.

– Ці люди не дуже афішують свою діяльність. Ніхто нікому прямо не скаже: «Я – відьма», чи «Я – мольфар», – розповідає Лілія. – Аби знайти компетентну людину, спершу запитую у перехожих, до кого звертаються, коли комусь поробили чи хтось захворів і треба попити якоїсь настоянки з трави. У кожному селі мене відправляють, як мінімум, до однієї хати. А буває – й до трьох-чотирьох.

Дослідниця каже, що українська магія має жіноче обличчя, на відміну від російської, яка здебільшого чоловіча.

– У нас відунками є жінки і, що вельми цікаво (мабуть, це пов’язано з менталітетом), у Росії вербальна складова магії спрямована на замовляння «проти суддів», «щоб власті не побили», «щоб суддям роти позакривати», – конкретизує етнограф. – А ще там багато «чорної» магії: поробити на зло. А в нас найчастіше знаходила замовляння «щоб дитина добре спала», «щоб зуби не боліли», «щоб коханий любив», «щоб чоловік не зраджував»… Тобто українська магічна складова кардинально різниться від сусідської.

«ЧАРИ ЩОДНЯ СУПРОВОДЖУЮТЬ НАС»

Лілія згадує, як цьогоріч їй пощастило зустрітися з жінкою, яка направду «знає» дуже багато, але спершу відмовлялася говорити.

– Вона боялася, що почну нарікати, звинувачувати, що вдається до магії, – роз’яснює тернопільчанка. – Незважаючи на те, що послугами цієї бабці користуються усі, частина односельців налаштована проти неї. Але для мене як науковця ці люди є носіями прадавньої традиції, того, що лежить у підвалинах нашої духовності, свідомості, того, що супроводжує нас від зародження людства й дотепер. Магія супроводжує кожного з нас, адже навіть привітання «добрий день!» – це магічна формула, за допомогою якої бажаємо комусь удачі. Коли збираємося за святковим столом і бажаємо один одному «доброго здоров’я», це теж магія. Чи вибираємо дитині ім’я… Називаємо її гарно, милозвучно, аби це означало щось гарне й принесло щастя та радість: ім’я є оберегом.

Я сама родом із Хмельниччини і знаю родину, в якій постійно помирали діти. У жінки були викидні… Батькам було важко з цим змиритися, й вони стали хапатися за будь-які рятунки. Якась бабця порадила назвати дівчинку, яка мала народитися, геть нестандартним для регіону іменем. Дитину нарекли Мальвіною. І нині в селі живе баба Малька, в якої купа дітей, онуків – усе добре. Бо ці речі спрацьовують.

Лілія повідала дивовижний випадок зі свого життя. Якось одна бабуся, коли розповіла усе, що цікавило дівчину, раптом сказала: «А тепер скидай штани». Виявилося, бабця побачила, що в Лілії на ногах рожа й вирішила полікувати. Накрила червоною тканиною, «пошаманила», коли ж зняла шматку, то одна нога була чистою, а другу вкривало лише кілька плям.

– Магія працює! Я не можу пояснити, як саме, але вона діє, – каже Лілія Мусіхіна. І ділиться ще більш неймовірною історію своїх друзів: – Моя товаришка ніяк не могла скласти іспит на права, а друг – одружитися. Бабуся подивилася на обох і каже: «Будемо віск зливати». Після виливання воском дівчина отримала на права, а хлопець з нею одружився, вони чекають на дитину.

«ДОМОВИК НЕ ЛЮБИТЬ, КОЛИ ЖІНКА СПИТЬ ГОЛА»

За роки мандрувань Україною Лілія Мусіхіна багато чого бачила й довідалася. Розшукуючи таємниці чоловічої військової магії у Дніпропетровській та Запорізькій областях, вона дійшла невтішного висновку, що в тих місцях знищили корінне населення, тому знайти якісь автентичні матеріали практично годі. Проте вона дослідила вірування у домовика, яке дуже поширене в тих краях.

– У кожній хаті стоїть відкрита цукерничка чи банка з медом, або лежить кілька цукерок, – повідує. – Виявляється, ці солодощі – для домовика. Як пояснили містяни, коли не годувати його, то не допомагатиме. Дуже багато людей розповідали про свої контакти з домовиком: не лише те, що чули, як він стукав-грюкав, а й про те, який має вигляд, де любить спати, і навіть за що людину душить. Мовляв, так він попереджає, коли щось має статися, або ж карає жінку, яка лягла спати без сорочки. Домовик дуже не любить, коли жінка спить гола.

Із Карпат фольклористка привезла ще одну цікаву історію.

– Там дотепер заведено ворожити на гадюці, – розповідає. – Одна дівчина за традицією спекла на гадюці хлібець. З’їла його і протягом цілого наступного дня мовчала. А вночі їй мав наснитися наречений. Коли мама запитала у неї про сон, вона не зізналася, що їй наснився чоловік, який жив з другого боку гори й мав велику родину. У сні він зізнався, що є чарівником. За кілька літ померла його дружина, і він справді посватався до дівчини. Нині цю жінку знають як шептуху...

У хатах на Тернопільщині та Хмельниччині Лілія бачила на підвіконнях ляльок.

– Кажуть, є такі демони, які утворюються з матерів, що померли вагітними або після пологів, – роз’яснює чергове вірування. – Найчастіше їх називають мамунами. Вони можуть красти у дітей сон. Тому батьки ставлять ляльку, щоб нею гралася мамуна. А найпростіший спосіб уберегти маля від безсоння – у дитячій кімнаті поставити догори ногами віника.

«РОЗДОРІЖЖЯ – МІСЦЕ КОНТАКТІВ ІЗ НЕЧИСТОЮ СИЛОЮ»

Спілкувалася дослідниця і з людьми, які контактували з мавками, або просто на порозі ловили відьом. Участі у магічних дійствах Лілія не бере, лише спостерігає. До того ж імен знахарів чи мольфарів не називає, адрес не видає, їхніх таємниць не розголошує. Вона зібрала всі ці факти, проаналізувала й висвітлила під однією палітуркою. Тому її найсвіжіша книжка «Магія українців устами очевидця» стала чи не найрезонанснішою цієї осені.

– Комусь колись треба було це зробити! – коментує тепер уже письменниця Лілія Мусіхіна. – Мої інформатори просили зберегти їхні знання й передати нащадкам. Але якщо хтось хоче знайти у цій книзі практичні поради замовлянь чи відроблень, то нічого не вийде: вона має суто науковий підхід. Кожен магічний обряд чи дійство я розглядаю за компонентами: магічні час, стихії, слова, предмети, простір… От який хатній куток є священний, а який ні, чому багато магічних дійств відбувається на роздоріжжі, роз’яснюю, чому не варто піднімати річ, яку знайдете на перехресті доріг…

– І чому ж?

– Бо на ці предмети здійснюють «передачу» хвороб і залишають їх на роздоріжжі, бо воно є місцем контактів із нечистою силою. Себто туди «виносять» хвороби…

Крім цього, авторка розповідає у книзі про міфологію тваринного світу, магічне в людині та магічні рослини.

– Приміром, щоб дівчинка росла гожа й щаслива, її пуповину зберігають, поки йтиме до школи, – деталізує. – Згодом пуповину дають дитині, аби розв’язала, приказуючи, що тоді розв’яжеться розум, і закопують під яблуньку: не домашню, а ту, звідки люди найбільше беруть яблук. Загалом, аби яблуня добре родила, її перший плід найкраще віддати вагітній жінці.

Найближчим часом фольклористка планує вирушити в етнографічну експедицію на Полісся, бо там є сліди вовкулак. У лісах біля Луцька є кілька хуторів, де люди вірять у те, що вони перетворюються на вовків. Тож незвідане знов кличе невтомну мандрівницю в дорогу.

...

Незважаючи на численні «піратські» переклади, офіційне видання українською мовою було опубліковане у 2012 році. Протягом цього року було здійснено більш як чотири редакції тому, що Капранови навіть через переклад хотіли донести читачу особливий та унікальний стиль автора. «Кузькіна мать» є другою книгою із серії «Не Табачної історії» . Як зазначили брати , вийти на контакт із автором книги виявилось не так уже й просто, адже Віктор Суворов у минулому шпигун і на даний момент переховується у Лондоні.

Сама назва книги є доволі яскравою та здатна привернути до себе увагу читача. Заголовок частково вмістив у себе зміст книги: «Кузькіна мать» – не лише відомий вислів Хрущова, а й назва 50-мільйонної ядерної бомби, яку Радянський Союз підірвав на Новій Землі.

Брати Капранови були вражені від співпраці із Віктором і зазначили, що це лише початок їхньої творчості. У перспективі вони планують домовитись із автором про першочерговий переклад його книжок українською мовою, проте зазначили, що саме ця перспектива залежить від читачів та їхнього сприйняття прочитаного.

...

Вийшов друком український переклад однієї з останніх книжок історика-публіциста

«Кузькіна мать» — це видання, присвячене драматичним подіям епохи, коли головне крісло в Кремлі посідав Микита Хрущов. Основне, на чому зосереджується Віктор Суворов, — історія «гонки озброєнь» у п’ятдесятих-шістдесятих роках, коли СРСР і США намагалися якнайшвидше розширювати свої потенціали зброї масового знищення. Тут, розповідає історик, виникла цікава колізія: в певний момент США та їхні «загниваючі» капіталістичні союзники радикально випередили радянську військову машину, фактично СРСР у разі ядерного конфлікту був би приречений, але Захід про це не знав. Передусім американські політики, військові, вчені та промисловці вірили пропагандистським реляціям, що Радянський Союз їх цілком випереджає в усіх ракетно-бомбових справах, — он же перший супутник на орбіту вивели, першими людину в космос відправили. Й не просто вірили, а хотіли вірити, адже завдяки цій загрозі, наприклад, можна було організовувати величезні бюджетні вливання в ядерні та інші військові розробки, на цьому багато хто заробляв, гонка озброєнь була, звісно, й непоганим мобілізаційним чинником у суспільстві.

Серйозне ставлення Заходу до радянської пропаганди насправді ставило в складну ситуацію сам Радянський Союз. Суворов твердить, що постійні провокації екстравагантного Хрущова будь-якої миті могли закінчитися смертоносним ударом по одній шостій Землі. Хрущов проводив нові гучні випробування бомби шалених розмірів та шаленої руйнівної сили, робив агресивні заяви, підводив свої війська до небезпечних меж у розділеному Берліні, в односторонньому порядку збудував Мур. На думку Суворова, мета цих ігор була одна: змусити Захід піти з Німеччини (бо, мовляв, співіснування із заможною та демократичною країною руйнувало комуністичну систему, вона могла би вижити лише в тому разі, якби громадяни не мали з чим порівнювати своє життя). Але залишався великий ризик того, що після чергового вибрику СРСР Америка розпочала б війну, котра могла плачевно скінчилася, як мінімум, для Рад, а може, й для цілої планети. Саме в такому контексті Суворов розглядає й Карибську кризу — передислокацію на Кубу радянської ядерної зброї. Автор переконаний: реальна небезпека для США та бойова ефективність від цієї ризикової операції була близька до нуля, але Хрущов планував виторгувати за виведення зброї з Куби Західну Німеччину або хоча б Західний Берлін.

Отож Хрущов у «Кузькіній матері» постає не дурнуватим добряком, а агресивним і безжальним авантюристом. За словами Суворова, поступово Хрущов переповнив чашу терпіння навіть радянського військового керівництва. Усвідомлюючи реальну небезпеку нищівного ядерного конфлікту, вони вирішили таємно попередити Захід про блеф власного головнокомандувача. Розповідь про цю операцію та її наслідки й є головним сюжетом книжки.

«Кузькіна мать», звісно, приречена на значно менший ефект сенсаційності, ніж, наприклад, «Криголам». За часи холодної війни розвідникові-перебіжчику Володимирові Різуну, який почав писати під псевдонімом Віктор Суворов, було легше шокувати своїх читачів, бо тоді навколо історії СРСР панував інформаційний вакуум, а отже, концепція, за якою Сталін перший готувався напасти на Гітлера, справляла надзвичайно сильне враження. Сьогодні, ясна річ, Хрущов уже не є аж такою таємничою постаттю (хоча й деміфологізовувати тут є що), інформації про Карибську кризу теж достатньо. І все ж Суворов і далі успішно демонструє читачам своє вміння робити нестандартні висновки зі стандартних фактів, а також звертати увагу на факти малопомітні. У чому він також вірний собі — то це в несихльності до послідовних і регулярних посилань на джерела. Що не посилює переконливості його концепцій (зрештою, часом можна поставити під сумнів і власне умовиводи, які навіть грунтуються на безсумнівних засновках). Хоча додає органічності художньо-публіцистичному стилю викладу — надзвичайно жвавому, веселому й іронічному письму, досить успішно перекладеному українською (ім’я перекладача, щоправда, в книжці чомусь не вказане).

До історії про ракети і бомби Віктор Суворов умонтував також свою нищівну критику не лише радянської влади, а й комуністичної ідеї як такої. Він переконаний: усерйоз пропагувати комунізм може або дурень, або брехун, бо втілення його в життя неможливе. Критика ця досить емоційна та, сказати б, побутова, але логічно струнка.

А ще один бонус видання — автобіографія Суворова-Різуна. Вона, безперечно, викликає інтерес, особливо у світлі дискусій навколо постаті Суворова в російській історичній науці та публіцистиці. Є тут і окрема передмова для українського читача. Останньому вона, можливо, трохи компенсує брак окремого українського контексту в книжках Суворова.

...