Пошук






Преса про нас
Всі повідомлення
Книжка про сексуальність українців вийде у 2013-му
Автор: Анна БАЛАКИР
Джерело: Газета по-українськи
Дата: 02-01-2013
Наприкінці року українські письменники і видавці розказали, що з'явиться у книгарнях 2013-го.


Над книжкою про українську тілесність працює тернопільський етнограф Лілія Мусіхіна. Дослідження має з'явитися до львівського Форуму видавців у видавництві "Зелений пес", яке 2012-го вже надрукувало її книжку "Магія українців вустами очевидця". Нову роботу автор називає сміливим поглядом на тіло в українській культурі — що таке українська сексуальність, краса і огидність по-українськи, якими були статеві стосунки до весілля.


Також Лілія Мусіхіна розглядає традиційну поховальну обрядовість, ставлення до самогубства. У дослідженні використовує документальні свідчення старожилів, а також фольклор — приказки, казки, пісні.


"В одній народній пісні йдеться про шишку, яка падає на жінку, що відпочиває під деревом. В іншому варіанті цієї пісні ця шишка падає жінці в "одне місце" і проробляє те, що як правило робить чоловічий статевий орган, - розповідає Мусіхіна. - У деяких регіонах України весільний коровай прикрашають шишками. Мене завжди цікавило, що вони означають. Виявляється, шишки на короваї символізують фалос".






...

Письменники в дитинстві: новорічні історії від Братів Капранових, Антіна Мухарського та Келі Ликеренко
Автор: Анна Богородіченко
Джерело: Друг Читача
Дата: 27-12-2012
Напередодні свят особливо хочеться чогось доброго, світлого, приємного. А ще якось само собою згадується дитинство: новорічні ранки у садочку чи школі, заклопотані батьки, костюми сніжинок і зайчиків, подарунки, санчата… Ми попрохали письменників поділитись із нами своїми спогадами, пов’язаними зі святами: повчальними, кумедними, радісними і трішки сумними. А ще дитячими світлинами. Такими ви їх ще не бачили.


КЕЛЯ ЛИКЕРЕНКО:


– Виявляється, нема у Келі жодної світлини під ялинкою з Дідом Морозом. Стати однією з Сніжинок їй у дитинстві так не довелося. Спідниця з білої марлі із алюмінієвим дротом, пришитим мамою на краях, під час попереднього дефіле вдома по хаті зазнала поразки від увімкненої праски. Велика обсмажена дірка не зіпсувала новорічного настрою. І я була у своєму улюбленому, а, головне, оригінальному костюмі – Українки:) Це якщо на голову дівчинки зав’язати червону стрічку, а на плечі накинути велику бабусину квітчасту хустку з китицями. Ніхто ніколи не наполягав, щоб зі мною сфотографуватися на тлі новорічного дерева. Економно, тепло, зручно і, як на мене, дуже красиво! У цьому ж убранні я потім колядувала по хатах. Вже й виросла – а та сама хустка і стрічка – незмінний новорічний костюм Українки-Келі і нині:)


БРАТИ КАПРАНОВИ:


– У нашому ранньому дитинстві Дід Мороз мав досить дикий та страшнуватий вигляд. Водій з лікарні, в якій працювали батьки, вдягав кожуха хутром назовні, на голову – кашлату шапку, а ще прив’язував чорну бороду невідомо з чого. Від нього пахло вівцею та тютюном. Тому для нас Дід Мороз і досі має не бутафорський, а сакральний характер. А у старших класах ми використовували Новий рік із метою наживи – не матеріальної, а моральної. Справа в тому, що ми вчилися в музичній школі на фортепіано, а, крім того, грали на гітарі, отож удвох складали цілком боєздатну музичну одиницю. Пробували прилаштувати свої таланти у шкільному ансамблі, але не підійшли туди за якимись невідомими критеріями, зате на святах у молодших класах, де діти не можуть слухати модний тоді радянський рок, ми були незамінними. Отже кінець чверті, всі сидять нудяться на уроках – а ми граємо дітям «Мішка с куклой бойко топают» та інші бойовики. Так ми зрозуміли, що творча спеціальність має свої переваги і що музикант повинен вміти все – тільки тоді він не залишиться без роботи.


АНТІН МУХАРСЬКИЙ:


– Я вірив у Діда Мороза до досить таки пізнього віку, мені діти у 10-11 років розповідали, що його немає, я все одно вірив. Мої батьки робили все так, щоб я вірив; я й зараз вірю. Ця віра необхідна для правильного розвитку дітей, бо дорослий цинізм, зневіра нічого хорошого не породжують. Чим більше людина вірить в дива, тим більше шансів, що вони будуть траплятися. У сімдесят п’ятому чи якомусь іншому сімдесят-«затертому» році була така сама снігова зима, як от зараз. Дорослі хлопці (я був десь у першому класі) сказали, якщо піти у ліс напередодні Нового року, то там можна зустріти Діда Мороза. Ми тоді жили на Мінському масиві, неподалеку був ліс, мінське шосе і починалася Пуща-Водиця. Хлопці мене малого заманили в ліс із санчатами, завірюха ще тоді страшна була. Йдемо ми, йдемо… Оглядаюсь я – а нікого немає! Я так злякався! Спочатку гукав їх, потім аж закляк. Тоді зрозумів, що можна вибратись по слідах. Вгамував емоції, перестав плакати, зціпив зуби і почав по слідах рухатись назад. Потім холопці з’явились, почали з мене сміятись, що я повірив, що хотів Діда Мороза побачити. Я на них так образився і з тих пір такі от дебільні приколи, що Діда Мороза не існує, не сприймаю, коли людина таке каже, вона для мене дебіл. Я свято вірю, що дива напередодні Нового року трапляються.


Історії Оксани Забужко, Макса Кідрука, Ірен Роздобудько, Міли Іванцової та Андрія Кокотюхи читайте тут http://vsiknygy.net.ua/interview/24637/...

Невипадкові вірші та інші слова
Автор: Олександр ВІЛЬЧИНСЬКИЙ
Джерело: Укр.літ
Дата: 14-12-2012
Наталя Пасічник "Пастух бджіл" - К: зелений Пес, 2012. - 116.


Кількість рано чи пізно, а таки має властивість переходити у якість. Це стосується всіх граней життя, не виняток і літературна творчість. Бо й справді, за останні років п’ятдесят з усього написаного тернопільськими поетами заслуговують уваги хіба по кілька віршів Б. Демківа, М. Левицького, Я. Павуляка, можливо ще В. Махна чи Б. Щавурського. А можливо ще й ці, по-своєму знамениті рядки не названого тут автора: «Як свідки нової доби, ростуть в Тернополі дуби…» – також є вельми симптоматичними. Принаймні, точно передають дух того підцензурного часу… На жаль, поки що і серед молодшого покоління тернопільських поетів, окрім багатообіцяючих починань на кшталт студії «87» якогось прориву на вищий рівень не спостерігалося. А після недавньої поетичної серії у видавництві «Крок», боюся, все це може скотитися, за незначним винятком, до банального розсадника графоманії. Втім, про ці винятки якось іншим разом.


І враз раптом – Наталя Пасічник і її «Пастух бджіл»! Сказати, що ця збірка давно назріла – не сказати нічого, бо її дух впродовж кількох останніх років просто таки витав у повітрі, чи то пак – на сторінках часописів та в мережі. І ось нарешті збірка таки вийшла у відомій серії «Зона Овідія». За глибиною, стилем, легкістю, психологізмом, метафоричністю, а найголовніше – тим неповторним свіжим подихом, який неможливо означити, але без якого немає справжньої поезії, вірші Наталі Пасічник, на мій погляд, є культурним явищем, що відбулося на наших очах.


Збірку можна починати і з початку, і з середини, і з кінця – ефект той самий: годі відірватися, не дочитавши до кінця бодай один вірш. Це зупинена мить, що триває у слові й уяві, просторі й часі водночас. Це лабіринт відчуттів і тональностей. У якийсь момент здається, що це якісь наче б неймовірні, вирвані навмання випадкові рядки, до речі, у збірці навіть є такий цикл «Випадкові вірші», але наступної миті розумієш, що нічого немає настільки невипадкового, як оця сама випадковість опинитися у певний час у певному місці і взяти у руки саме цю збірку, саме цієї поетеси. Чого і всім бажаю!








...

На Андрія у Вінниці презентують магію українців
Автор: Зелений Пес
Джерело: greenpes.com
Дата: 12-12-2012
Вінничанам пощастило – до них на Андрія, 13 грудня, приїде кандидат магічних наук, фольклорист, етнолог та письменниця Ліля Мусіхіна.


О 18:00 в книгарні “Є” вона презентуватиме книгу “Магія українців вустами очевидця”, матеріал до якої збирала майже 10 років у польових умовах – ходила-їздила селами України в пошуках народних вірувань, обрядів, магічних традиції.


Ліля Мусіхіна влаштує цікаву екскурсію світами української магії та розповість про особливості свята Андрія.

Тож не пропустіть цікаву зустріч із непересічною особистістю 13 грудня о 18:оо в книгарні “Є” (вул. Соборна, 89). Вхід вільний.





...

Сергій Пантюк, Келя Ликеренко, Лілія Мусіхіна, Брати Капранови, Антін Мухарський, Генрі Лайон Олді та Дмитро Лазуткін про кінець світу:)
Автор: Атанайя Та
Джерело: Друг Читача
Дата: 11-12-2012
21 грудня можна сміливо обкреслити червоним олівцем у календарі – тема кінця світу так бурхливо мусується у ЗМІ та просто в Інтернеті, то так чи інак зачіпає кожного. Ми вирішили поцікавитись у українських письменників їхнім ставленням до цього явища і прямо запитали: чи вірите ви у кінець світу 21 грудня? Відповіді виявились одностайними, проте водночас дуже різними…


Сергій Пантюк: Я вірю в кінець! Але не світу!


Келя Ликеренко: Та ви що! Хай Бог милує й боронить! Не вірю і ніколи не повірю! Певно, що в людини кінець світу настає тоді, коли вона помирає – але це кінець якогось одного світу, ми ж не знаємо, що буде далі – може, це лише початок? Адже там, де кінець, – завжди початок… Я, до речі, досить пізно почула про кінець світу. Мені дивно, що є люди, які в це вірять і збираються у якійсь там печері пересиджувати якийсь період, який напророчили казна-коли і хто, і причому ці байки з року в рік переходять…

У мене, до речі, є вірші, навіяні «кінцями світу».


Лілія Мусіхіна: Мій індивідуальний кінець світу буде тоді, коли я помру. А в загальнолюдський я не вірю. Коли я вперше почула про цей кінець світу, перша реакція була: треба все роздрукувати! Кинулась – а паперу вдома нема, треба бігти по папір! Не подумала про свічки, про гречку…


Брати Капранови: Це не питання віри – або він буде, або не буде. Чи вірите ви в другий закон Ньютона?

Ми подумали, що 21-го треба влаштувати вечірку – «Кінчай по-українськи!». Потім ми придумали оформити весь цей дурдом у справжню громадську ініціативу 21 грудня (як є громадська ініціатива 1 грудня) – ми вже плакат намалювали, у понеділок вона стартує в Інтернеті, буде називатися «Кінчай разом зі світом»… Відповідно ми маємо зустріти кінець світу так, щоб нам не було соромно!

Що робитимемо 22 грудня? Ну, після кінця світу буде похмілля – а там розберемося!


Антін Мухарський: Не вірю. 21 грудня житиму, як і жив. Я масовому психозу непідвладний – починаючи з Кашпіровського… Я вважаю, що 90 % людей піддається цим психозам через брак освіти та культури, і значною мірою завдяки телебаченню та іншим ЗМІ. Нам цей секрет ще в 90-ті відкрили американські друзі-телевізійники. Вони казали: людина має сидіти перед телевізором, і її треба лякати всілякими жахливими речами, щоб вона якомога менше виходила з дому. Вона мусить бігти на роботу, заробляти там гроші, потім швиденько бігти у крамницю, купувати там те, що показують по телевізору, а потім знову сідати біля телевізора і продовжувати боятися. Дивитися там усілякі жахіття – кінець світу, астероїд падає тощо… Що більше таких новин, то кращі продажі. Людина має бути налякана, щоб вона купувала і не замислювалася. Як бачите, американці виконали свій план – і зараз ми теж живемо за законами, придуманими не нами. А кінець світу – дуже класна штука для того, щоб підвищити попит на сірники, сіль, олію, мотузки, намети і так далі.


Генрі Лайон Олді: Фантасти ж не вірять у кінець світу! Хвилин двадцять тому у нас у гостях був один приятель, який саме повернувся з Мексики – от він бачив і Чічен-Іцу, і календар майя… І жерці майя сказали, що це все дурниці! А те, що є люди, які справді вірять у кінець світу, – оце вже точно кінець світу…

21 грудня наллємо собі по чарці горілки, вип’ємо за успіх та процвітання нашої безнадійної справи і будемо жити далі!


Дмитро Лазуткін: Звісно, не вірю! Я не збираюся якось готуватися до того всього – радше не помічу цього дня. Хіба що зроблю щось хороше – про всяк випадок…





...

<< Попередня  1  ...  5  6  
7
  8  9  ...  73  Наступна >>