Пошук






Преса про нас
Всі повідомлення
Леся Мудрак: «Думаю, що нині українська література має потужну прозу, що не програє перед світовою»
Автор: Буквоїд
Джерело: Буквоїд
Дата: 18-01-2013
На питання порталу «Буквоїд»: «Що читати?» відповідає поетка Олеся Мудрак-Ковалівна.


- Що Ви читали останнім часом? Ваші враження.


-Література – така Стихія, що випробовує читача в кількох аспектах: вербальному, естетичному, психологічному і духовному. Ніхто не може нав?язати свободу рецептивного вибору, на отримання насолоди від спілкування з художнім твором, на самоті. Книга – своєрідний інтим, що зумовлює «побачення» з автором віч- на-віч, з його героями, метафорами, енергетикою слова… Тут першорядну роль відіграє магія декодування тексту, відчування його на смак і запах.


Останнім часом читаю багато Поезії – різновекторної, різнокаліберної, з насиченими густими поворотами думки, з настроєвими і психологічними перепадами… При цьому, мене ніколи не цікавить міра розкрученості автора, його регалії, чи – популярність… Наприклад, В. Свідзінський приковує увагу витонченою культурою поетичного мовлення, натурфілософською метафорою, заглибленням у метафізичні світи, хоча він ніколи не світився на поверхні літератури. Мене захоплюють як інтровертивні, герметичні поети, на зразок «Київської школи», «срібного віку», так і екстравертивні, епатаційні, як-от футуристи. Можу читати паралельно лірику Лесі Українки й Б.-І Антонича, Л. Талалая й В. Герасим’юка… Це стосується також доробку мого покоління (хоча деякі літературознавці вважають, що література не поділяється на покоління: бо є талановитий автор, або його нема, не залежно од віку), читаю Д. Лазуткіна й О. Коцарєва і – відому тільки вузькому колу, але – талановиту Ірину Скакун…


Якщо це проза чи драматургія – вона обов’язково має бути складною з напруженими сюжетом, з фабульними інтригами, з елементами потоку свідомості, вишуканою стилістикою, з інтертекстуальними принадами, що властиві не тільки постмодерністській літературі, і т. п. Захоплююсь англомовною прозою, іспанською драматургією, російським епістолярієм…


Особливе значення для мене має експериментальна проза Ольги Кобилянської, М. Йогансена, В. Домонтовича, А. Любченка, драми Лесі Українки, М. Куліша, В. Винниченка…

Тоннами читала би твори Ю. Винничука, В. Медвідя, Є. Пашковського, Марії Матіос, Галини Тарасюк, Євгенії Кононенко, Оксани Забужко, Ю. Андруховича, В. Портяка, Братів Капранових– думаю, що нині українська література має потужну прозу, що не програє перед світовою. Очевидно, історики матимуть неабиякий клопіт, аби осмислити різножанровий сплеск, що спостерігається в сучасному письменстві.


- Як обираєте книжки для читання?

- Книжки для читання обираю за настроєвим принципом. Іноді хочеться побавити себе чимось легеньким, як повітряна кулька – тоді дістаєш книжечку для дітей, кличеш донечку – і ти – в польоті… Частіше бажається гостренького і приперченого, і тоді осягаєш твори В. Набокова, чи Маркіза де Сада, чи «Коханця леді Чартерлей», зрештою, відкриваєш сайт «Дотик словом» (любовно-еротична лірика) – і відчуваєш коливання слова, серця, чуєш зміну напівтонів, зростання і спад синтаксичних конструкцій…

А коли хочеш пізнати себе ще раз і ще раз – перечитуєш аналітичну психологію, психоаналіз або езотеричну літературу.

Найчастіше, інтригує книгою мій чоловік – і тоді вже стає цікаво її негайно схопити, прочитати, і викликати сімейну дискусію з приводу прочитаного.

Література для мене має бути якісною і енергетично місткою. Не читатиму бульварних романів, або масової літератури – на них є свій читач.


- Що можете порадити для читання іншим?

- У кожного твору є свій читач, який, відчуває його подих, який проектує свій світогляд і свій внутрішній світ на цей твір, а чи – навпаки.

Не беруся нав’язувати комусь те, що кревно моє, дивовижно-містке, що своєю образною, емоційною, інтелектуальною місткістю наповнює, пантеличить…

Тому у справі книжки і автора, так само, як в любові, - ніхто нікому – не порадник. Треба тільки, щоб чуття часу тиші і звука слова лишалося одкровенням на самоті…....

Доля наша — не випадковість… Рецензія на книгу Тетяни Ковтун "Не повертайся спиною до звіра"
Автор: Олександр Рущак
Джерело: Буквоїд
Дата: 15-01-2013
Тетяна Ковтун. Не повертайся спиною до звіра. К.: Зелений пес. 2012. - 360 с.


Нещодавно з-під пера журналістки і письменниці Тетяни Ковтун вийшла її друга книга – роман «Не повертайся спиною до звіра». Цього разу в центрі художнього дослідження – взаємини особистості і влади, міра відповідальності кожного з нас за те, якою є сьогодні і буде завтра країна, у котрій живемо. Власне, новий роман – це логічне продовження письменницьких роздумів над проблемами, що були порушені у попередній книзі «Вирій загублених душ». Там молода героїня втікає від труднощів нашої сьогоднішньої дійсності, пробує знайти своє щастя в Італії та у Франції, переживає немало різних пригод, але зрештою приходить до усвідомлення, що насправді щастя твоє примарне, якщо ти живеш перекотиполем у чужому світі, хай би навіть виглядає він значно багатшим і комфортнішим, ніж твоя бідна, необлаштована, покинута тобою рідна країна. Там, образно кажучи, «вирій», там набагато «тепліше» з точки зору облаштованості та матеріального комфорту, але для тих, хто у пошуках кращої долі подався в чужі світи, то найчастіше «вирій загублених душ».


Головний герой роману «Не повертайся спиною до звіра» Євген Чубенко – молодий журналіст, представник того нового покоління, яке вчиться міцно стояти ногами на рідній землі. Дуже промовиста картинка, з якої починається роман. Дідусь Чубенка, Микола Петрович Лось, який хоч і розміняв уже восьмий десяток, але усім своїм життям нелегким вишколений так, що ні хвилинки не може посидіти без діла, звично порається біля свого будинку: скосив траву на подвір’ї, підсапав полуниці на грядці, підв’язав виноградну гілку, підцементував бруківку навколо квітника… Будинок з усім господарством біля нього старий Лось заповів своєму онуку, та у загальному контексті роману цей будинок і все, що є навколо нього, можна розглядати як символ усієї держави нашої, котру від старших поколінь успадковує молода генерація Євгена Чубенка.


Але от попорався дідусь по господарству, повертається у дім і застає внука за телевізором, на екрані якого – відомий політик сусідньої держави, він розмірковує на свою улюблену тему «Как нам слєдуєт вєсті сєбя с Украінай». Письменниця кількома невеликими штрихами точно описує портрет, і ми упізнаємо цього поважного пана у червоному піджаку, одного з керівників Державної думи Росії, що відомий на весь світ своїми заявами про солдатів, які будуть мити чоботи в Індійському океані, а також відомий провокаційними висловлюваннями, спрямованими проти незалежності України, проти її суверенного права робити свій власний політичний вибір. Здавалося б, яка проблема у тому, що якийсь там високопоставлений пан має таку думку? Але річ у тім, що він зовсім не одинокий, той пан у червоному піджаку, у нього є дуже багато могутніх і впливових однодумців, вмонтованих у систему найвищої влади сусідньої з нами держави, і вони усі разом суттєво впливають на формування її політики. У цьому контексті ми усвідомлюємо, що нашому молодому герою випадає у житті незрівнянно вища і незрівнянно відповідальніша місія, ніж просто прийняти у спадок від дідуся заповіданий дім…


У романі згадуються деякі найважливіші події років незалежності України, у його літературних героях читач легко легко вгадує тих чи інших реальних провідних українських політиків чи найвпливовіших олігархів. Але ці події, вистроєні не лише у часовій, а й у своїй логічній послідовності, а також описана письменницею діяльність цих героїв, які мали суттєвий вплив на увесь перебіг нашої пострадянської епохи, дають читачеві багато матеріалу для роздумів про те, на яких поворотах, на яких зигзагах нашої новітньої історії ми невиправдано марнували час, розпорошували силу нашої національної пасіонарності, а в яких подіях навпаки – черпали силу для дальшого поступу.


Головний герой роману Євген Чубенко займається економічною проблематикою в одній із столичних редакцій, він крок за кроком опановує одночасно як ази журналістики, так і закономірності економічного розвитку, і швидко приходить до усвідомлення, що економічні тенденції не тільки нерозривно пов’язані з перебігом політичних подій, а й взаємно впливають одне на інше. Причому, в наших умовах великою мірою впливають у значенні негативному. Чим більше економіки виробляється у тіньовому секторі, тим більше й політики виробляється «в тіні». І навпаки. В результаті величезна частина економіки підпорядкована тим, хто перекачує українські мільярди в офшорні зони і хто утримує безконтрольну владу над ресурсами держави.


Гроші, офшори, політичні інтриги, боротьба олігархів навколо «ласих» підприємств як сутичка вовків, що гризуться між собою, рвучи на шматки свіжу здобич… Але паралельно з цим є інші сюжетні лінії – високе, світле духовне життя, що має свої могутні витоки з чистих багатовікових джерел. Саме у ньому наша духовна сила і перспектива майбутнього. Одним із тих, хто є носієм народних традицій і священних духовних постулатів, що передаються із покоління у покоління, виступає у романі бандурист Павло Бортник. Хто він, звідки, де народився, як жив і як складалася його доля? Цього ми не знаємо з роману, але хіба це так важливо? Недарма ж, описуючи його портрет, авторка зауважує: «Ніби він упав з небес задля якоїсь високої місії, а іншого людям і не потрібно знати»…


І зовсім не випадково усі молоді герої роману так чи інакше перетинаються у житті з тим обдарованим кобзарем, добрим знавцем народної музики, а також і знавцем народних традицій, віковічної української історії. Ось як змальовує письменниця враження, котрі відчувала, слухаючи музику бандуриста, молода героїня роману Настя Невінчана, котра пізніше стане дружиною Євгена Чубенка: «Перед нею ніби відчинився космос. Досі ніколи не спадало на думку, що можна так природно жити в контакті з минулим». Кобзарство – це промовляння самої душі предків у стародавній музиці, зазначає письменниця устами одного із своїх молодих героїв. А щодо великого світоглядного значення, яке мало для героїв роману спілкування з бандуристом, то «Настя розуміла: це ідеологія братства, створеного ними, це той єдиний вихід, якого шукає для себе справжня українська душа, сентиментальна й романтична, котрій замало хліба буденного…».


Для молодого журналіста Євгена Чубенка нелегко було шукати і знаходити правильні орієнтири у житті. Він обрав своєю професією журналістику, бо сподівався, що вона несе правду людям і вже хоч би тому є важливим інструментом морального очищення суспільства. Але у редакції газети, у якій працював, він на власні очі бачив, як час від часу правда продається за гроші і стає неправдою. Журналісти, які не торгують правдою, також є, і їх навіть немало, але вони можуть наразитися на різні небезпеки, навіть на смертельну, як це трапилося з Георгієм Гонгадзе, якого авторка також згадує у своєму романі.


Євген зустрічається з подвійною мораллю і цинізмом не тільки в повсякденному житті, а й на дуже високих поверхах влади. От він сидить на одному пафосному зібранні, слухає тодішнього керівника держави, який заявляє: «Країна ризикує опинитися на узбіччі цивілізації, якщо не зважатиме на загрозу олігархічного впливу. Протягом минулих років у нас реалізувалась економічна модель, якою скористалися країни Латинської Америки та Африки»…. Цинізм полягає у тому, що за часів саме цього президента і саме за його безпосередньою участю в Україні формувалися олігархічні клани і вимальовувалася латиноамериканська модель економіки.


І хоч письменниця, як ми уже згадали вище, не називає реальних прізвищ, у романі легко впізнавані усі керівники держави. Окремою сюжетною лінією проходить історія політичного формування і становлення лідера, під знаменами якого наприкінці 2004 року зібрався знаменитий Майдан. І простежується прикра історія його політичного та морального падіння, коли люди, які ще зовсім недавно вважали його своїм кумиром, почали запитувати: «Скільки вам потрібно грошей, щоб ви назавжди залишили Україну?».


Величезне розчарування, що настало після того у суспільстві, письменниця передає образно і яскраво у невеличкій сцені спілкування Євгена з його другом Артемом: «Обох мучило тяжке відчуття, ніби на країну насувається недобре. То була начебто якась примара дикого поля, де скупчилися хмарою ворожі племена».


Але молоді герої роману не впадають у розпач. Кожен своїм шляхом дійшов до усвідомлення того, як потрібно протистояти тому потенційному недоброму, яке алегорично уявляється Євгену Чубенку в образі хижого звіра. Євген говорить Артему: «Може статися, коли наступний лідер прийде, щоб стати над нами. Та хто б не прийшов, я знаю правило: не повертайся до «звіра» спиною»...


Тобто, не віддавай свою долю правителям. Не будь байдужим до того, якою є у твоїй країні влада і наскільки цивілізовано ставиться вона до тебе. Умій правильно обирати і контролювати цю владу. Кожен з нас сам викарбовує масштаби своєї особистості та визначає міру відповідальності, яку готовий взяти і за самого себе, і певною мірою за усе суспільство. Доля наша – не випадковість, а предмет вибору. Але саме свобода вибору якраз і означає відповідальність, ось чому так багато людей бояться свободи вибору зокрема і свободи взагалі …


Авторка завершує свій роман, кількома точними майстерними штрихами передаючи ідею спадкоємності поколінь і даючи читачеві віру в те, що головний герой роману Євген Чубенко готовий до відповідальності як за самого себе, так і за весь свій славний рід і за його майбутнє у цій державі. У нього народився син, якого вирішив він назвати на честь свого діда Миколи Петровича Лося. Приїздить з Херсона Євгенова мати і звично висловлює радість зустрічі:


« – Мій маленький! – обійняла сина.

З цієї миті уся її кіммерійська парость була в зборі.

– Не я, а він маленький. Я тепер – тато.

Євген узяв крихітку на руки. З пелюшок на нього дивилися очі людини нового покоління.

– Будеш Миколою? – запитав новоспечений тато.

Син ворухнув брівкою і ніжкою одночасно. Це був знак згоди»…


Письменниця сама тривалий час працювала журналісткою. У долі головного героя роману я багато що впізнаю з її власного журналістського життя. Але тим цікавіший, глибший і достовірніший роман, чим більше реальних подій у ньому зображених пережито і пропущено письменницею через власне серце....

На різдвяній “Країні мрій” письменники колядували
Автор: Наталія ШЕСТОПАЛ
Джерело: Газета по-українськи
Дата: 14-01-2013
— За ту колядочку дайте горілочки бочку, — письменники брати 45-річні Віталій і Дмитро Капранови колядують зі сцени фестивалю "Країна мрій" у Києві. Жартують із політиків. Висміюють слово "кровосісі" прем'єр-міністра Миколи Азарова, коли той сказав, що в країні сформувався цілий прошарок "кровосісів" бюджетних коштів.


Дводенний фестиваль, присвячений святкуванню Різдва за давніми традиціями, завершився ввечері 8 січня. Народні гуляння відбувалися у козацькому селищі Мамаєва Слобода.


— Говорив би вже Азаров на російській. І відмовився балакати тою не зрозумілою йому мовою. Чого себе мучати? — гріється біля вогнища киянин Сергій Владика.


Біля дерев'яних столиків черги охочих скуштувати козацького кулешу та медовухи. Проїжджає підвода, діти спускаються з гірки на санчатах. На сцені у народних костюмах виступає "зірковий вертеп". Окрім Капранових, колядки виконують скрипаль Василь Попадюк, видавець Іван Малкович, казкар Сашко Лірник, співачки Марія Бурмака, Сусанна Карпенко, Антоніна Матвієнко і співак Андрій Бойко.


— Новий рік — він уже трішечки приївся, — говорить 48-річний Олег Скрипка, музикант і засновник фестивалю "Країна мрій". — Ці стандартні олів'є, шампанське "Артемівське". Різдво — то дитяче свято. Може, тому, що в країні відбувається бебі-бум. Дітей усе більше, а їм треба свята. І це прихована, але правда. Для дітей Різдво — дуже цікаво.




...

Лілія Мусіхіна: «Приємним сюрпризом 2012-го стало те, що мої книги знайшли свого читача»
Автор: Тернопільська липа
Джерело: Тернопільська липа
Дата: 09-01-2013
Вже стало традицією, що під час новорічно-різдвяних свят «Тернопільська липа» підбиває підсумки року, що минає, задаючи запитання про його особливості, тенденції, поразки та перемоги відомим тернополянам. То яким він був, той 2012-тий, з точки зору письменниці та дослідниці Лілії Мусіхіної, – докладно з перших вуст.


Який настрій традиційно охоплює вас під кінець року?

Сум, що все скінчилось. Радість, що все нарешті скінчилось.


Яким був для вас 2012-тий? Які маєте досягнення в цьому році? Чим таким особливим запам’ятається цей рік для вас особисто?

Потішила дуже дочка поступленням до гімназії, чоловік нарешті отримав чорний пояс з айкідо, до чого йшов дуже багато років. Вийшли мої книги і, несподівано для мене самої, виявились потрібними людям. Були цікаві і важливі етнографічні експедиції, ми з подругами з Польщі та Німеччини зняли фільм про депортованих жінок (зараз чекаємо на ряд презентацій). Для мене цей рік був важким, іноді навіть дуже важким, але події цього року навчили мене бути сильною. Навчили стояти, не зважаючи ні на що.


Яка на вашу думку, найвизначніша подія року, що минає, для Тернополя, України в цілому?

Я люблю Тернопіль, люблю його людей. Кожна маленька радість чи втрата тернополянина – це його велика радість і його велике горе. Тому все було важливим.

Те саме можу сказати і про Україну. Я її часточка. Мені болять її труднощі і невдачі. На фізичному рівні. Без перебільшень. Може, це якесь відхилення, але хіба можна залишитися байдужим до цього всього? А найважливіша подія? Наша дівчинка – на Євробаченні, наш Пінзель – у Парижі… Але тільки не Євро-2012! Тішить також заборона куріння у громадських місцях.


Для ваших особистих оцінок – хто з творчих особистостей, політиків, спортсменів міг би претендувати на звання Людина року 2012?

Людина року… Їх так багато. Оксана Забужко, Іллєнко, який зняв «Той, що пройшов крізь вогонь», і, знаючи, що зараз відзняв Санін, як він пропрацював цей рік, – безперечно, Санін. Хоча фільм вийде на екрани в 2013 і, думаю, стане гігантською подією наступного року, але ж працювала людина у 2012-му, тому дозвольте мені і його залучити до цього переліку. А ще, невеликий секрет: у фільмі був задіяний Сергій Якутович, тож і перед ним схиляюсь. Бачила робочі фото. Це ЩОСЬ…


Яка подія, зустріч, книга тощо стали для вас відкриттям року?

Моїм особистим відкриттям року став «Стоглав» Івана Грозного, вдалося порівняти звичаєве право із Магдебурзьким і ще більше полюбити наш народ за його мудрість, доброту, кмітливість і розум. Якщо все буде добре і все-таки вийде у світ «нова партія» книг, ви зрозумієте, про що я (рівність чоловіка і жінки, певна демократія, простота у вирішенні конфліктів тощо, тоді як Магдебурзьке право цим похвалитися не може і швидше нагадує збірник законів Хамураппі).


Як традиційно відзначаєте новорічно-різдвяні свята, чи маєте особливі власні сімейні традиції? Ви даруєте близьким подарунки в ці дні?

Новорічні свята відзначаємо щороку по-різному. Єдине, що залишається незмінним – ми завжди разом із дочкою та чоловіком.

Подарунок даруємо лише дочці, але до свят наша квартира перетворюється на будиночок новорічних ельфів: гірлянди, кульки, шишки, свічки. Ялинку прибираємо в годині 10 вечора 31 грудня. Яке правило, роблять це чоловік із дочкою, а кішка тут же знімає кульки і катає по підлозі. Це теж важлива часточка нашого свята.


На що сподіваєтесь від 2013 року? Вас не страшить в нумерації року число 13?

На що сподіваюсь? Сподіваюсь дописати книгу, у січні запланована перша експедиція у році, на літо – зйомки третьої частини нашого фільму, які плануємо провести на території Німеччини. І ще дуже хочу спокійно працювати. І знайти роботу, аби мати можливість спокійно писати і їздити. Поки що це болюче питання. А дата із числом 13 не лякає. Що буде людям, те й мені. Так кажуть наші тернополяни. І, жартома: коли усім навколо погано, соромно, коли мені буде добре.




...

Хто пасе бджіл? Рецензія на книгу Наталі Пасічник
Автор: Юлія Починок
Джерело: Буквоїд
Дата: 04-01-2013
Наталія Пасічник. Пастух бджіл: збірка поезій/ Наталя Пасічник. – К.: Зелений Пес, 2012. – 116с. – (Серія «Зона Овідія»)


Книга вибраних поезій Наталії Пасічник «Пастух бджіл» зацікавлює вже самою назвою. Авторка одразу ж проектує свою творчу розмову на гру з читачем. Вдумливий реципієнт одразу ж зрозуміє, що пастухом бджіл є пасічник, тому завуальований образ автора є наскрізним для збірки.


Вибране складається із трьох розділів: віршів із другої книги «Портрети доби Ренесансу», третьої «Гра в три руки» та власне найновіших текстів «Пастух бджіл». Гадаю, що про попередні збірки вже все сказано. Тим паче, що у 2009 році я писала рецензію «Третя рука не зайва». Тому волію детальніше зосередитися на останньому розділі найновіших текстів.


Ліричний герой впевнено заявляє про безпомилковість життєвого вибору вже з перших рядків: «пораховано соти позначено ціль». Авторка вдається до метафоричного осмислення символів, трактуючи у своєрідний спосіб феномен пам?яті: «грудка попелу-пилу датована роком - / це загублена шапка її пастуха». Індивідуально-авторські неологічні метафори Наталії Пасічник виокреслюють своєрідне герменевтичне коло і лише для вдумливого читача будують певні асоціативні ряди: «кровоточить стріла», «голомозі дерева», «бурштинова сльоза», «холодне віття ран». Яскраві оксюморони живлять тексти поетки: «німіє бурхлива вода», «прийми в дарунок німотність мови/ якою сказано ці слова». Авторка застосовує в цікавий спосіб прийом парономазії: «тягнеться справа спиваю вину вино мов».


Звірі є наскрізним образом збірки: «що браму відкрито і звірі втекли», «важко стукати в серця/ до звірів що стоять на задніх лапах», «зозуля кує звірі нишкнуть під віттям». Вбачаємо алегорію під якою розуміємо людей, що в певних життєвих моментах уподібнюються до звірів.


Авторка порушує екзистенційні проблеми внутрішнього світу людини: «їх душі що врятуються опісля/ вже зараз щось карбують на корі». Нічого не кане в Лету, бо душа - вічна скарбниця таємниць: «безмежно углиб проростає дорога/ і знаки лишає на дні підошов» І тільки обрані мають право на правду, адже «кому слова кому щілини в дверях». Ліричний герой апелює до булгаковського «рукописи не горять»: «ми - те що інші знайдуть на папері/ і те що потім зникне у вогні».


Астральне зіркове склепіння порівнює із людськими душами, витворюючи оригінальний образ-метаморфозу:


тричі по три і не свічі горять а душі

чорна вода прозора а смерть - безлика

бачиш он тіні блукають по морю й суші?

то дві ведмедиці бурі - мала й велика.


Метафоричний образ зникомих шиб спровокував віднайти алюзію до роману Валерія Шевчука «Тіні зникомі»:


два оазиси світла - дві майже зник омі шиби

і дарма що минав їх - опинишся знову там

під прозорою кригою тихо куняють риби

лиш собаки не спатимуть доки ти їдеш сам


Риторичні запитання постають із тіні екзистенції як опір забуттю та небуттю: «свічка горить та чи встигнеш усіх відмолити/ зваживши лиш на сумну послідовність імен?». В цьому контексті на часі є авторське змалювання пустотливості душ: «бо всередині мушлі пісок/ а всередині тебе - провалля».


Знаходимо у збірці й тексти-присвяти, до прикладу замальовується безсмертний образ Богдана-Ігоря Антонича:


там ратуша спить і хропе монотонно

і дихає димом наче вігвам

там вкотре воскреслий письменник антонич

дорогу вночі переходить котам


Є також вірші написані за мотивами інших авторів: Тараса Федюка, Романа Скиби.


Зринає й образ мандрівного способу життя поетів: «голос чергової чи провідниці уранці/ так і заснемо - я в поїзді в номері ти». Колись у рецензії я вже говорила про Наталину «геометрію почуттів», і, мабуть, не помилилася, бо у «Пастусі бджіл» вона також присутня: «ламана поцілунку близькості коло...». Особисті переживання ліричного героя зводяться до найвищої квінтесенції Любові - наповненості у всіх її проявах: «і там де вчора була пустеля/ вже на світанку зросла трава». І нехай завершення рецензії стане невипадковим....

<< Попередня  1  ...  4  5  
6
  7  8  ...  73  Наступна >>