Пошук






Преса про нас
Всі повідомлення
Брати Капранови: «Чоловік повинен запліднити якомога більше жінок і героїчно загинути за Батьківщину»
Автор: 
Джерело: Друг Читача
Дата: 20-02-2013
Брати Капранови – це неймовірне джерело знань, позитивної енергії, креативних ідей, нестандартних рішень. Вони завжди в русі – експериментують (тепер не тільки пишуть прозу та вірші, а й співають), відкривають нові імена (Келя Ликеренко, Макс Паленко, Леся Мудрак, Михайло Карповий…), новаторствують (створюють комікс з історії України), ризикують (видають поезію й «нетабачну» історію), вв’язуються в усякі авантюри (згадайте-но нещодавні вибори :)… А сьогодні відповідають на питання нашої такої простенької, а інколи підступної рубрики «Анкета Пруста». Тож, шановні читачі, увага на екрани, слово Братам Капрановим.


1. Головна риса вашого характеру?

З віком характер так міняється, що сам себе не впізнаєш. Колись це була запальність, зараз – терплячість, колись – довірливість, зараз – прискіпливість. Та, мабуть, і не існує її, головної риси.

2. Ваш головний недолік?

Любов до жінок. Він-таки і перевага.

3. Які якості ви найбільше цінуєте у чоловіках?

У кожного – свої головні для нас риси. Ми людей підбираємо не однакових, а різних, з різними характерами.

4. Які якості ви найбільше цінуєте у жінках?

Вміння зачаровувати у всіх сенсах цього слова.

5. Що ви найбільше цінуєте у друзях?

Знов-таки, у кожного друга свої переваги. Головне, щоб вони були друзями.

6. Ваша улюблена справа?

Читати, писати, спілкуватися з жінками, ходити під вітралими, співати…


7. Ваша мрія про щастя?

Щастя – не результат, щастя – процес.

8. Що ви вважаєте найбільшим нещастям?

Невміння розгледіти своє щастя. Це якщо не брати до уваги політику:)

9. Ваш улюблений колір?

Не те добре, що добре, а що до чого пасує.

10. Ваша улюблена квітка?

Кавун. Бо з неї гарні плоди виходять.

11. Ваша улюблена пташка?

Індик, бо смачний.

12. Улюблені імена?

Оригінальних імен мало. Тому ми вигадуємо знайомим нові – як, наприклад, наш герой, який секретарку Марину називав Хмаринкою.

13. Ваші улюблені письменники-прозаїки?

Грем Грін, Роберт Пенн Воррен.

14. Ваші улюблені поети?

Сергій Татчин, Михайло Карповий

15. Улюблений літературний герой?

Котигорошко.

16. Улюблені літературні героїні?

Пеппі Довгапанчоха.

17. Ваші улюблені герої/героїні в реальному житті?

Щодня різні. А взагалі-то це питання для неодружених.

18. Ваші улюблені композитори?

Макс Паленко, Юрко Журавель, Джордж Гершвін.


19. Улюблені художники?

Як це не банально, Сальвадор Далі.

20. Де б вам хотілося жити?

В селі Петропавлівська Борщагівка.

21. Якими б ви хотіли бути?

Ми хотіли би бути письменниками, а ще трохи поетами і музикантами. Мати бороди і зелені очі. Але це – нездійсненна мрія.

22. Що вплинуло на ваш світогляд?

Книжки. А якщо запитаєте, хто – відповімо, що мама, старший брат і дідусь.

23. Що ви ненавидите більше всього?

Комунізм.

24. До яких пороків ви найбільш поблажливі?

Якщо ми поблажливі – значить це не пороки.

25. Історичні персонажі, яких ви зневажаєте?

Історичні персонажі здебільшого є міфами, тому і уяви про них одновимірні. Легко зневажати Пол Пота, Мао чи Сталіна, коли вони давно померли.

26. Який момент воєнної історії ви цінуєте найбільше?

Холодний Яр і УПА. Бо люди пішли проти більшої сили.

27. Реформа, яку ви найбільше цінуєте?

Ще не здійснилася. Будемо її робити.

28. Якою б здатністю ви хотіли володіти?

Мати чарівний ластик для стирання з життя покидьків.

29. Ваш душевний стан у даний момент?

Бойовий.

30. Ваше життєве кредо?

Чоловік повинен запліднити якомога більше жінок і героїчно загинути за Батьківщину....

Чи зумів Хрущов показати «Кузькіну мать»?
Автор: Олег Коцарев
Джерело: Друг Читача
Дата: 06-02-2013
Віктор Суворов. Кузькіна мать. – К. : Зелений Пес, 2012. – 360 с. (Серія «Нетабачна історія»)


Таємні інтриги часів «гонки озброєнь» від скандального Віктора Суворова.


«Друг Читача» вже писав про презентацію українського перекладу нової книжки Віктора Суворова «Кузькіна мать» у Києві. Отож, здається саме час детальніше розглянути це видання.


Почнемо з того, що «Кузькіна мать», як, зрештою, й інші твори Суворова, належить радше до публіцистичного, в крайньому разі науково-популярного жанру, ніж до суто наукового. На це необхідно вказати, бо в читача можуть виникнути питання стосовно відсутності академічно оформлених зносок і посилань, достовірності розлогих і колоритних цитат, у тому числі й із вельми конфіденційних розмов. Особливо такі питання можуть виникнути в контексті цілої «навколосуворовської дискусії», що давно триває в Росії. Що ж, перевіряти достовірність власне фактів чи оскаржувати переконливість непринципових художніх вигадок залишимо фахівцям-історикам, питання про те, «зрадник чи не зрадник» Суворов, взагалі відкинемо як смішне: радянський розвідник, що втік з СРСР, зробив хіба що перший у своїй кар’єрі правильний вчинок. Перейдімо краще до сюжету книжки.


Його основа – гра на нервах між Радянським Союзом і США за часів правління Микити Хрущова. А головний меседж Віктора Суворова приблизно такий: СРСР блефував своїм начебто надпотужним ядерним арсеналом (звідси, до речі, й назва книжки – «Кузькіною матір’ю» назвали радянські конструктори одну з величезних бомб, котру, правда, у випадку війни важко було би непомітно доправити до неба над Америкою) у надії виторгувати виведення американських і союзницький військ щонайменш із Західного Берліну та Західної Німеччини. При цьому насправді радянські озброєння були абсолютно не до порівняння з американськими – тим паче США зі страху тільки прискорювали розроблення нових бомб, ракет і літаків, їх запровадження (бо повірили радянській пропаганді, та й хотіли вірити – в такий спосіб суттєво поповнювалися військові бюджети та «розігрівалась» економіка). Блеф був досить масштабний і ризикований: Радянський Союз практично на пряму погрожував ядерним ударом.


Чому ж пів-Берліна та повоєнна Німеччина, котра ще далеко не сягнула вершин відбудови, стали такими важливими для Хрущова, що він навіть не боявся загрози превентивного нападу «буржуїнів», який розніс би СРСР у пень? Віктор Суворов вважає: радянський лідер прагнув використати Німеччину для подальшої експансії в Європу. Мета якої була – знищити конкурентну суспільну модель, аби радянським громадянам не було з чим порівнювати власний добробут, національні й людські права та інші «характеристики якості життя». Мовляв, за аналогією, якщо поряд є два магазини, і в одному продається купа всього за доступними цінами, а в другому – брудно і пусто, єдиний шанс вижити для другого – підпалити конкурентів.


Чи аж так драматично стояло питання? Суворов аргументує це наростанням після смерті Сталіна по всьому Союзу стихійних народних бунтів і загальним погіршенням економічної ситуації, що тривало аж до появи такого тимчасового знеболювального, як «нафтодолари». Тут ми, зрештою, входимо у сферу «якбитології», до кінця зрозуміти реальність можливого падіння СРСР іще в п’ятдесятих чи шістдесятих сьогодні оцінити тяжко, але насправді чимало експертів погоджуються, що «нафтодолари», закручення гайок та інші рецепти стабілізації часів застою таки були тільки відтягненням неминучого колапсу системи. Так само часто визнається й велика роль у «деморалізації» населення СРСР самої можливості порівнювати життя «тут» і «там», якої заблокувати повністю у світі, що швидко глобалізовувався, не могло ніяке КГБ.


Критика радянського устрою в «Кузькіній матері», до речі, не обмежується питанням його закритості та приреченості. Віктор Суворов занурюється й в ідеологічні основи комунізму. Правда, робить це дещо занадто побутово. Ось яка його логіка: гасло «Від кожного за можливостями, кожному за потребами» втілити фізично неможливо, бо потреби завжди і неминуче перевищуватимуть можливості (хіба що обмежувати потреби штучно і силоміць, але такий комунізм більше нагадує в’язницю). Відтак, робить висновок автор, комунізм може всерйоз пропагувати або дурень, котрий не розуміє очевидних речей, або негідник, котрий обдурює малоосвічених людей.


Перепадало в книжці й персонально активному будівникові комунізму Микиті Хрущову. Суворов не лише не втомлюється нагадувати про його дуже навіть інтенсивну заанґажованість у сталінських репресіях, а й заперечує імідж «доброго дурника», схиляючись до образу злого авантюриста.


Ризикована гра цього авантюриста, зрештою, перестала подобатися верхівці радянських силовиків. Адже неприємні перспективи були все очевиднішими – війна ледь не почалася після початку спорудження Берлінського муру. І ось, розповідає автор, вони обрали полковника Олега Пеньковського як виконавця почесної місії: врятувати світ. Він повинен був передати західним розвідкам інформацію про реальний арсенал і можливості радянської ядерної зброї.


Найдраматичніший момент. Після перших невдалих спроб Пеньковському таки вдається вийти на потрібних людей і переконати їх у правдивості своїх даних. Як наслідок, на момент Карибської кризи Вашингтон уже знав, що Хрущов лише блефує, і це посприяло тому, що ситуація так погідно розв’язалася. А втім, для однієї людини фінал виявився трагічним. Олега Пеньковського, за словами Віктора Суворова, американська розвідка «здала». Що закінчилося розстрілом людини, яка упередила війну.


Дещо на маргінесі «Кузькіної матері» розвивається сюжет про зовсім не гучну, як на сьогодні, історичну постать на ім’я Фрол Козлов. А в ті часи це була друга людина в СРСР, котра була зовсім не від того, щоб стати першою. Саме Козлов, каже Суворов, отримавши сигнал про «зраду» Пеньковського, віддав команду не схопити його, а просто за ним стежити. Мета такої комбінації, вочевидь, була – підсидіти Хрущова, але цього не вийшло, навпаки, Козлов зазнав кар’єрного краху, а заодно й втратив здоров’я від переживань.


Супроводжується книжка досить цікавими різноманітними фотографіями, таблицями та іншим ілюстративним матеріалом. Ну, й звичайно, автобіографією Рєзуна (справжнє прізвище Суворова). Є передмова для українського читача. В ній історик-публіцист згадує своє українське коріння, перебування в Україні, проте, здається, підступається до батьківщини своїх предків дещо нерішуче. Як знати, може, нові українські переклади його книжок та активна реакція читачів посилять ентузіазм колишнього розвідника?...

Поетична серія «Зона Овідія» святкує ювілей – 50!
Автор: Зелений Пес
Джерело: greenpes.com
Дата: 29-01-2013
«Зона Овідія» – найбільша і найавторитетніша в Україні серія поетичних книжок, аналогів якій немає. Її натхненник — лауреат Шевченківської премії Тарас Федюк — не дав загинути цьому проекту навіть під час кризи!


А 30 січня «Зона Овідія» святкує ювілей — 50! Тобто вийшла 50-та, ювілейна, книжка.


На святкуванні ювілею (30 січня, 18:00, книгарня Є) пригощати присутніх поезією будуть: Тарас Федюк, Іван Андрусяк, Анатолій Дністровий, Олег Романенко, Олексій Зарахович, Людмила Дядченко, Юля Нестерова, Людмила Таран, Дмитро Лазуткін, Сеогій Пантюк, Павло Вольвач, Маріанна Кіяновська, Віктор Неборак.


Серія існує з 2003 року, за цей час в ній вийшло вже 50 книжок. До 2011 року книжки виходили у київському видавництві «Факт». Відтепер видавцем виступає «Зелений Пес»


Запрошуємо вас стати гостем поетичного свята 30 січня о 18:00 в книгарні «Є» (вул. Лисенка, 3, ст.м. Золоті ворота). Вхід вільний.


За вісім років існування «Зона Овідія» стала стартом літературної кар’єри для багатьох молодих поетів. Виходили в ній і твори маститих авторів, зокрема номінанта на Шевченківську премію Павла Вольвача, секс-символа сучукрліт Дмитра Лазуткіна, автора дитячих книжок та еротичних віршів Олександра Гавроша, улюбленця жінок Сергія Пантюка, відомого та, останнім часом, скандального критика Юрія Кучерявого, молодого і перспективного Олега Коцарева та інших.



...

Кандидат магічних наук. Рецензія на книжку Лілії Мусіхіної "Магія українців вустами очевидця"
Автор: Юлія Мендель
Джерело: Друг Читача
Дата: 24-01-2013
Лілія Мусіхіна. Магія українців устами очевидця. – К.: Зелений пес, 2012. – 400 с.


Архіви Національної бібліотеки ім. В. І. Вернадського містять дисертаційні дослідження з фольклористики стосовно українського відьомства, магії та національних звичаїв і традицій, що складалися впродовж століть. Усі ці роботи включають надзвичайно цікаву інформацію, що пускає коріння до таких життєво важливих категорій, як національна самоідентифікація, національне самовираження та, зрештою, національне формування. Однак, на жаль, ці роботи доступні лише певній дуже вузькій групі людей, коло яких визначене доступом до дисертаційного відділу та потребою погортати саме ці роботи, а відтак обмежується кількома (в кращому випадку десятками) людьми за рік. До того ж, часто-густо такі дисертації містять посилання одна на одну, адже далеко не всі автори ладні роз’їжджати просторами України в пошуках матеріалу.


А от Лілія Мусіхіна погодилася радше роз’їжджати, ніж віддати свою роботу в омертвілий відділ наукових праць. Магія її книжки – не лише в тексті, але й у такому вчинку, який дозволить познайомитися зі старовинним і багатим українським надбанням широкому колу читачів – видруку «Магії українців устами очевидця».


Мусіхіна понад 10 років ходила селами України, аби дізнатися народні секрети. Переважно – у Західній Україні, адже там люди відвертіші, зізнається авторка. Хоча дещо назбирала і на Донбасі.


Авторці вдалося поєднати наукову глибину і простоту викладу. Її магія – як пласт світогляду українців, справжня, щира, природна. Саме в ній ми проявляємо свій менталітет, народний характер, розуміння основних філософських категорій: добра та зла, любові та ненависті.


І ось який висновок зробила Мусіхіна, порівнявши нашу магію з магією слов’янських сусідів: якщо російські магічні звернення та заклинання спрямовані на захист від недоброго, то українські – на любов, кохання, сімейний затишок, здоров’я. І в цьому основа світогляду українців – мирного та творчого. І ось цікавий приклад, коли на Верховині жінки вірять, що спечений на гадюці хліб накличе сон, який розкаже про коханого. Для цього сучасні горянки власноруч ловлять змій, запікають їх, виготовляють хліб із рівних пропорцій води, борошна та солі. Та з’їдають на ніч, не промовляючи після цього ні слова. Така спроба у XXI столітті зберегти міфологічний світогляд українців уже завоювала успіх. І на Форумі видавців «Магію українців» одразу буквально розхапали.


В цілому книжка написана науково, але доступно для всіх. Гортаєш сторінки і ніби торкаєшся дивної магічної сили далеких загадкових місць карпатських гір, де ніколи не був, чарів природи, яку можна лише відчути, і потужної сили та енергетики незіпсутої первісності. А в них пізнаєш далекого себе, своїх пращурів, землю і себе українця.




...

У Львові авторка «Магії українців» розповіла, чому чаклуни відкривають їй свої секрети
Автор: ZIK
Джерело: ZIK
Дата: 21-01-2013
Вчора у Львові в книгарні «Є» відбулася презентація книги Лілії Мусіхіної «Магія українців вустами очевидця». Книга видавництва «Зелений пес» вперше була презентована на Форумі видавців, втім через її велику популярність вже тепер з’явилося друге видання.


«Чимало людей коли беруть книжку, перша їхня реакція – вони хочуть побачити щось на кшталт «Битви екстрасенсів». Насправді це зовсім інша річ. Справа в тому, що можна розглядати магію зовсім по-різному. Той кут, під яким я її розглядаю – більш філософський і, можливо, релігієзнавчий», – сказала про свою книгу Лілія Мусіхіна.


Тому в книзі не вдасться знайти текстів замовлянь та рецептів любовного зілля.


«Необхідно зважати, що вивчення історії та культури рідного народу не має зводитися лише до констатації воєн, смертей і геніальних убивств, про які дізнаємося зі сторінок підручників середньої школи. Історію й культуру творять щомиті звичайні люди, які сіють хліб у безкраїх степах, пасуть вівці на полонинах, виховують дітей. Біда в тому, що ці творці повсякчас відходять у кращий світ, забираючи з собою зерна народної мудрості, правічного знання», – промовляє авторка з перших сторінок своєї книги, метою якої було зберегти всі ці знання.


Потребу зберігати вірування, описи обрядів та замовляння розуміють і самі носії цих знань. За словами Лілії Мусіхіної, люди, до яких вона зверталася у своїх експедиціях, здебільшого радо і відкрито ділилися з нею своїми таємницями, а часто – навіть дозволяли знімати їх на відео та записувати на диктофон.


«У Чернівецькій області я прийшла до жіночки-травника. Вона спочатку відмовилася говорити. А пізніше, коли я її запитала: «Ви комусь передали свої знання». Вона: «Ні, не передала». «А передасте?» Вона каже: «А нікому не потрібно». Я кажу: «Ви розумієте, що ви це заберете з собою?». Жінка розплакалася і три години розповідала і просила, щоб я ще приїжджала. Люди готові ділитися, воно не може помети», – переконана дослідниця.


Авторка також додала, що теми вона не вичерпала, і вже зараз готується друга книга, присвячена темі тіла і тілесності: «Я сподіваюся, якщо все буде добре, то на Форумі видавців буде нова книга, присвячена темі тіла і тілесності в українській культурі. Бо що таке, власне, культура інтимних стосунків, що таке поховальна культура, що таке культура прийняття дитини на світ? Наша трагедія в тому, що ми не вміємо ні прийняти дитину, ні провести її на той світ».




...

<< Попередня  1  2  3  4  
5
  6  7  ...  73  Наступна >>