Пошук






Преса про нас
Всі повідомлення
ЖИТТЯ З ЦЕГЛИН І КНИЖОК
Автор: Марина ТИЩЕНКО
Джерело: журнал "Вінничанка"
Дата: 03-09-2013
Краще не братися за перо, якщо тобі нічого сказати цьому світові. Краще не конкурувати з літературними взірцями. Ця узвичаєна думка не стала на перепоні Тетяні Ковтун, коли вона взялася за свою першу книгу, присвятивши її колегам-журналістам. Попри те, що рукопис не побажало взяти жодне видавництво, Тетяна продовжувала займатися літературною творчістю і написала книгу «Вирій загублених душ» про пошуки кращої долі за кордоном. Цей твір сподобався у видавництвах «Фоліо» (Харків) і «Зелений пес» (Київ), і останнє надрукувало його коштом автора в 2012 році. За півроку вийшов і роман «Не повертайся спиною до звіра», в якому висвітлюється така вічна тема, як стосунки індивідуума і влади. Головний герой цього твору – молодий український журналіст,який набуває газетярського досвіду протягом перших років нового тисячоліття.


Появу цих книг було помічено — з’явилися рецензії і відгуки. Водночас, не називаючи прізвища автора, один з функціонерів НСПУ, який особисто брав участь у презентації роману «Не повертайся…», згодом використав цей епізод, щоб закликати до боротьби проти засилля графоманів методом створення при Спілці бюро з пропаганди літератури. На цьому дещо наелектризованому тлі поява згаданих книг виглядала чимось на кшталт не легалізованої діяльності. Пропоноване інтерв’ю з Тетяною Ковтун – це спроба розібратися, варті ці книги уваги читача чи, навпаки, вони знаходяться поза контекстом літературного процесу.


— Багато років Вашого життя пов’язані з роботою в наших обласних виданнях – газетах «Комсомольське плем’я» та «Вінницька правда». Чи є серед створених Вами літературних образів і сюжетів такі, що прийшли до Вас з того періоду?

— Є, звичайно. Зокрема, це образ одного з персонажів «Вирію», тай й, зрештою, вся естетична партитура роману. А втім,я не прагну бути документально точною, не це є метою створення літературно-художнього твору. Усе моє завжди зі мною, про що б я не писала, - думки, враження, відчуття, винесені мною з раннього дитинства,коли вслухалася в говірку своїх батьків, які обоє з одного села, коли удвох з мамою вечорами читала вголос «Кайдашеву сім’ю» та історичні романи, маючи перед собою вдячного слухача в особі батька, коли співала народних пісень, спілкувалася з бабусею, тітками, дядьками, усією ріднею у Соболівці Теплицького району. Власне, тоді сформувався сьогоднішній образ автора з усіма його інтонаціями, уподобаннями і способами спілкування з читачем. Це переймання кольорів, голосів, мови вінницького краю тривало ще двадцять років, під час моєї роботи журналістом в обласних газетах. Саме ті враження і відчуття, та школа журналістики сформували мене як особистість. 80-90-ті роки дали мені стільки творчої поживи, що варто було ю уже тоді сідати за написання книг. Але згадаймо цей час, особливо роки набуття Україною Незалежності, згадаймо обставини,в яких опинилася країна. Моїми колегами були вінницькі майстри пера: Михайло Каменюк, Ніна Гнатюк, Віктор Мельник, Петро Гордійчук, Людмила Мрачковська. Журналістика зробила багато для того, щоб люди відчули себе не просто етносом в межах пострадянської імперії, а нацією. Чимало творчих людей, аби вижити, знайшли собі заняття, яке їх просто годувало. Я переїхала до Києва і продовжувала роботу за фахом, працюючи в редакції всеукраїнської газети «Україна молода». А про особисті творчі задуми довелося забути, причому надовго. Я б і досі намагалася служити журналістиці, якби не деякі обставини і наполегливі поради друзів взятися за літературну творчість.


— Хто ж ці люди, якщо не секрет?

Це мої друзі, які стали свідками і безпосередніми учасниками київського періоду мого життя. Журналізм обласного штибу і столичного – відрізняються дистанцією. А втім,Ю парадокс полягає в тому, що коли дивишся на батьків нації зблизька, зникають відчуття відстані і пієтет. Ті, хто ставив мені руку тут, у Києві, виявилися людьми зрілими і мужніми, - журналісти, політологи, економісти, державні службовці… Відтак довелось осягнути на власному досвіді, що це таке – відносини влади й індивідуума з його уявленнями про свободу і творчу недоторканність. Що ж до контактів з письменницькими колами, то їх у мене, власне, не було, якщо не вважати співпраці з Максимом Стріхою при написанні п’єси «Мій чарівний принц» за Оскаром Уайльдом та спілкування з театральними діячами, які б здійснили постановку. На жаль, з цього лібрето нічого не вийшло, хоча й музику до нього написали. Наполягати на втіленні вистави можна було б й далі, але той, хто працював у щоденній всеукраїнській газеті, зрозуміє мене: часу і сил наприкінці робочого тижня залишається зовсім мало. Це тільки далекі від літератури люди вважають,що натхнення приходить до митця так само,як виділяється шлунковий сік – щодня о певній порі доби…


— І все ж, як можна в один момент з газетяра, репортера перетворитися на носія красного слова… До якого літературного крила Ви воліли б себе зарахувати – до носіїв інтелектуальної прози чи до тих авторів, які надають перевагу відтворенню «шорсткої шкіри доби»?

— Хочу послатися на досить метафоричний контекст в одному з репортажів про заворушення у Туреччині. Цими днями у Фейсбуці увійшла у топ-новин світлина, на якій зображено протестувальника в парку Гезі. Учасник акції обгородив свій протестувальний майданчик у вигляді паркана, збудованого з цеглин і… книжок. Так от, насправді наше існування складається як із жорстких, незворушних цеглин, так і з трепетних книг, в яких живе душа автора… Скажу відверто, творчість стала моїм свідомим вибором з шкільних років. Були особисті щоденники, реферати і твори, на які звертали увагу вчителі, були вірші й оповідання, літературний гурток при Херсонському міському будинку піонерів, однокласники, які зі мною всією компанією посунули на філфак… Не дійшла черга до олімпіад і нагород, тому що я того не прагнула. Перші замітки Тетяни Ковтун у молодіжній газеті нагадували замальовки. Редактори довго викорінювали з моїх кореспонденцій «літературщину», допоки не довели мій стиль до телеграфного лаконізму. Останніми роками я живу в двадцятиповерховому будинку, збудованому у вигляді розгорнутої книжки – можливо, це вплинуло на моє рішення написати якийсь не публіцистичний твір. Цеглини були, залишилося вдихнути в них текст. Продовжуючи цю аналогію, варто зауважити, що гравітаційне тяжіння мого натхнення розвинулося пізно, аж на 50-ій главі мого журналістського письма. Коли я взялася до художньої прози, то не мала з-поміж літераторів поціновувачів або ж того, хто б благословив мене стати на цю стезю. Але я прагнула того, кілька років поспіль подаючи свої тексти на конкурс «Коронація слова». І безрезультатно. Зібравши кошти на друкування своїх книжок, я вперше з ніжністю подумала про благодать, яку несуть з собою ринкові стосунки… Іншого шансу в мене не було, позаяк ступила на цей непростий шлях з великими муками. Розпочати писати було непросто: з мене довго не виходили зашпори заангажованості, страху перед начальством, розгубленості перед усім світом, адже стояла на порозі цілковитого самовикриття перед читачем. Лише коли збагнеш, що готовий до всього аби набути внутрішню свободу, — стаєш митцем. Ціна буває дуже високою… Власне, публікація книг не означає, що ти відтепер належиш до якогось ареопагу чи письменницької корпорації. На тебе завжди чатують відторгнення,неувага і навіть глузування з боку тих, чиї амбіції розбурхано твоїми літературними спробами. А ти – беззахисний, тому що твоя душа розкрита, наче долоня, простягнута другу. Це як на спортивному рингу – щодня потрібно доводити, що ти – в тонусі. Доводити насамперед собі. Втім, звичайно,я не працюю відірвано від решти світу, в мене є друзі,насамперед подруга – мій літературний редактор, чиєму смаку я довіряю. Зважаю й на відгуки про мої книжки. Деякі критичні зауваження мені допомагають скоригувати свою прозу. Зокрема, мені дорікають, що роман «Не повертайся…» нагадує «агітку» і що людей цікавлять не поточні політичні розбірки, а вічні питання – про кохання, життя і смерть, про сенс буття. На свій захист скажу, що мене не так вже й глибоко затягнув у свої тенета жанр, завдяки якому вдається відтворювати соціально-політичне тло; мої герої – зовсім не ходячі манекени, з вуст яких вилітають ті або інші сентенції. Інколи мені навіть натякають (буцім я сам того не знаю),що серед персонажів мають бути герої і антигерої, носії добра, з одного боку,і носії зла – з іншого. Але я пишу так,як того прагне моя душа. Негідників у моїх книжках допоки практично немає, особливо в авантюрному романі «Вирій…». Декому моя новоспечена француженка Анна Легкоступ категорично не подобається своєю меркантильністю і надмірною чуттєвістю. В інших читачів не викликає симпатії журналіст Євген Чубенко – мовляв,це занадто холодний і раціоналістичний тип. Втім, яким би сумнівним спершу не видався той чи інший персонаж,наприкінці історії його пробачаєш,тому що дізнаєшся про нього істину в останній інстанції і розумієш мотиви його вчинків, тож хочеш побажати йому нарешті, знайти своє щастя. Принаймні про таке сприйняття моїх текстів казали читачі. Сподіваюся, при цьому їхні душі очистилися від усього показного, нещирого. У такому очищенні, я вважаю, й полягає гуманістична роль літератури.




...

Вийшла нова книжка авторських афоризмів «мислителя з народу» Романа Рудого
Автор: Зелений Пес
Джерело: greenpes.com
Дата: 13-08-2013
У видавництві «Зелений Пес» вийшла книжка «мислителя з народу» Романа Рудого. Це уже друга книга автора з Івано-Франківщини, який весь творчий шлях присвятив короткому жанру, пишучи фрашки, афоризми, короткі вислови, ще раз підтверджуючи вислів, що «лаконічність – сестра таланту».


Афоризми автора стосуються всіх сфер життя та у книзі поділені на розділи – «Релігія», «Кохання», «Сім’я», «Гроші», «Слово», «Філософія життя», а також «Несерйозні афоризми».


Особливе місце у творчості автора та його книзі займає Жінка та її примхи.


Книжка підійде людям, які звикли не витрачати час, говорити лаконічно про все на світі. Афоризми хочеться перечитувати знову і знову, відкриваючи нові незвідані глибини. Кількість гумору, іронії, правди на квадратний сантиметр книжки зашкалює. Читачам гарантовані мудрі вислови та дотепні описи.


Кожен знайте тут свою частку філософського трунку, завдяки якому по-іншому подивиться на буденні речі та справи, зазирне у власні глибини чи ж просто інтелектуально розважиться.


Ось лише деякі із афоризмів Романа Рудого:


***

Ревнощі є поводирем у сліпого кохання.


***

Кохання — це фокус, у фокусі якого є жінка.


***

Кохана жінка — як позичка під великий відсоток: забирає сон.


***

Праця дає можливість забути, що ми забуті.


***

Східці кар’єри ведуть в обхід принципів.


***

Холостяк керується правилом обережної миші: так гратись, щоб не попадатись.


...

У Львів на Форум приїде найпопулярніший польський фантаст Анджей Піліп’юк
Автор: Зелений Пес
Джерело: greenpe.com
Дата: 08-08-2013
Польський фантаст з українським корінням Анджей Піліп’юк є археологом за освітою, а за покликанням – письменником, публіцистом, незалежним істориком та шукачем метеоритів.


Письменником вирішив стати у тридцять років і досить швидко досягнув своєї мети. Піліп’юк володар найпрестижнішої нагороди у галузі польської фантастики ім. Януша Зайдла, автор бестселера мережі книжкових гіпермаркетів «Empik», чотири рази нагороджений премію «Nautilius». А в 2008 отримав медаль «За заслуги для гміни Войславіце».


У видавництві «Зелений Пес» вперше українською вийшла книга Піліп’юка «Хроніки Якуба Вендровича». У Львові книгу презентує сам автор 14 вересня в книгарні «Є» о 16:00 (просп. Свободи, 7). Ця книга відкриває семитомний цикл пригод невгамовного Якуба Вендровича – авантюрного старого, сільського екзорциста-аматора, якого переслідують давні гріхи протизаконного варіння самогону і браконьєрства. Його одвічні вороги – вампіри, демони, комуністи й усіляка нечисть на чолі з міліцією та заздрісними сусідами.


Пригоди невгамовного дідугана Вендровича стають приводом для уїдливої сатири на соціалістичну та сучасну Польщу. В тексті неодноразово зустрічається жорстока пародія на різні явища поп-культури. Завдяки чорному гумору цей цикл у Польщі має величезний успіх.


Анджей Піліп’юк зумів створити у польській фантастиці цілком нову нішу, так званої, соціально-побутової сатири. У народі за Піліп’юком закріпилось звання «найталановитішого барда польського села з часів Реймонта».


Загалом у портфелі автора – 28 книг, випущених середнім накладом 35 тисяч примірників кожна. Ці книги принесли йому славу і визнання читачів у Польщі, Чехії та, сподіваємося, й в Україні.






...

Виходить нова книжка Віктора Суворова - з трилогії про Хрущова
Автор: 
Джерело: Історична Правда
Дата: 01-08-2013
Українською мовою одночасно з російським виданням виходить перша книга трилогії Віктора Суворова "Хроніка "Великого десятиліття"" – "Її ім’я було Татьяна".


У трилогії ідеться про часи правління Микити Хрущова (керівник СРСР у 1954-64 рр.), повідомляє прес-служба видавництва "Зелений Пес".


Віктор Суворов (Володимир Різун) – британський історик і публіцист, українець за походженням. Закінчив Київське військове училище (1968 рік), служив у Прикарпатському військовому окрузі, брав участь у придушенні Празької весни.


Офіцер військової розвідки Головного розвідувального управління Міноборони СРСР, у 1978 році утік на Захід із Женевської резидентури. За деякими даними, заочно засуджений в СРСР до смерті.


З 1980-х років видає книги, де підважує основні положення радянської історіографії про Велику вітчизняну війну - зокрема, обґрунтовує теорію про те, що в 1941 році Сталін готувався до нападу на Європу.


Минулого року українською мовою вийшла друком книга Суворова "Кузькіна мать" – дослідження Карибської кризи, ядерного протистояння Радянського Союзу та США.


За словами письменника, у його планах "написати три книги про час правління Хрущова: "Її ім’я було Татьяна", "Облом", "Кузькіна мать"".


"Татьяна" – це ядерна бомба, яку Маршал Жуков випробував на людях. Він хотів переконати керівництво у тому, що ядерну війну можна виграти, і не зупинився ні перед чим: скинув бомбу на власну армію, потопив лінкор радянського флоту…


"Її ім’я було Татьяна" – це розповідь про те, як Хрущов прийшов до влади, як Радянський Союз збирався "підсмажити" Європу ядерними зарядами і захопити її, як випробовували ядерну зброю на радянських людях, і ще багато про те, про що не розповідають на уроках історії", - зазначають у видавництві.


Книга Суворова виходить у серії "Нетабачна історія". Відкрила цю серію книжка німкені Габі Кьопп "Навіщо я народилася дівчинкою?" – розповідь з перших вуст про зґвалтування радянськими військововлужбовцями жінок у Німеччині в 1945 році....

Брати Капранови: 1025 річниця Хрещення русі – це умовне свято
Автор: 
Джерело: УНН
Дата: 25-07-2013
Ніякого Хрещення 1025 років тому не було, воно було раніше або пізніше. Тому прийдешні святкування - це як мінімум не серйозно.


"Враховуючи, що історики твердять, що ніякого Хрещення 1025 років тому не було, а було раніше або пізніше, враховуючи, що в складі Константинопольського патріархату з четвертого по дев'яте століття була Скіфська єпархія, де скіфи жили – ми знаємо, то говорити про Хрещення Русі 1025 років тому – це як мінімум не серйозно з історичної точки зору. Взагалі, ювілеї зазвичай не мають якогось значення історичного, вони мають значення політичне. Тому, ми повинні розуміти, навіщо це потрібно. В нашому дитинстві святкували дуже дивний ювілей – 325 років так званого возєднання України з Росією. За яким літочисленням цей ювілей ми так досі і не знаємо. Але святкування були на широку ногу тому, що тоді почалися націоналістичні заворушення на заході. У Львові якісь прапори піднімали і вирішили, що терміново треба нагадати всім про Переяславську угоду. Аналогічна історія тут – це все, зрозуміло, що Хрещення тут ні до чого абсолютно. Всього-навсього політичні ігри, навколо цих мутних, "тайожних" та інших союзів, в які нас зараз тягнуть", - розказали Капранови.


На питання про те, чи не є дивним те, що українська церква є не визнаною, зате патріархи інших конфесій їдуть саме в Україну для святкування річниці, письменники відповіли: "Парадокс полягає в тому, що коли було Хрещення Русі, то Москви взагалі не було, не існувало на той момент. І Мінська також не існувало. Отже святкувати Хрещення Русі в Москві – анахронізм. І в Мінську теж анахронізм. Взагалі анахронізм. Якщо вже дійсно щось святкувати, то звісно святкувати в Києві. Тут питань нема. Те, що церква наша не визнана – це проблема ще часів тих, коли патріархат перенесли в Росію і з того часу постійні на цю тему конфлікти. Я думаю, нічого поганого в тому, що церква не визнана нема, адже Господь Бог же нікому не дарував ніяких особливих повноважень. Ніхто не може сказати, що от я волею Господа пророкую, принаймні з тепер живущих. Визнана-невизнана – це не в Москві вирішується. Навіть не в Стамбулі чи Константинополі як його варто називати з точки зору православної. Це не патріарх вирішує. Це вирішується значно вище. Я думаю, що там значно вище українська церква визнана", - сказали Капранови.


Письменники також відповіли на питання про те, чому політики останнім часом все більше спрямовуються у бік релігії. "В нас просто нема державних мужів. От в чому проблема. Жоден наш можновладець не відчуває себе державним мужем. Він швидше відчуває державу своєю власністю, але він не є державним мужем. Звідси і ставлення, адже, коли б у нас були дійсно державні мужі, то вони би згадали, що в Україні як мінімум є ще мусульмани і іудеї. Це релігії теж достатньо в світі авторитетні і досить велика частина українських громадян дотримується саме цих релігій. Тому, для державного, саме державного мужа не пристойно витечувать свою приналежність до якоїсь із церков. Я вже не кажу, про якусь із конфесій. Ти молись дома кому хочеш і ходи в церкву, там хрестись як хочеш, але робити це своєю публічною політикою – це негідно державного мужа, якщо він державний муж", - вважають Капранови.


На думку письменників, прийдешні урочистості – лише умовність. "Звісно – це свято умовне як і будь-яка дата, тим більше дата кругла. Церковних свят взагалі багато. Навіть великих багато і всі вони відзначаються в церквах відповідним чином. Для кожного храму своє свято, для когось – іменини, день янгола окреме свято. Це із розряду звичайних церковних свят і робити із цього державну політику просто як мінімум не далекоглядно", - заявили Капранови.





...

<< Попередня  1  
2
  3  4  5  6  7  ...  73  Наступна >>