Пошук






Преса про нас
Українці першими у світі прочитають нову книжку відомого історика Суворова
Автор: 
Джерело: УНІАН
Дата: 20-06-2013
Київське видавництво "Зелений пес" готується видати нову книгу відомого російського публіциста і історика українського походження Віктора Суворова.


Про це УНІАН повідомили у видавництві.


Книжка називатиметься "Її ім'я було Татьяна" і розповідає про перший період правління Хрущова: як він дійшов до влади, як протегував Жукова і як останній вирішив довести всьому світу, що ядерну війну можна виграти, і що загибель світового капіталізму не за горами.


"Татьяна" - це атомна бомба РДС-4, яка стояла на озброєнні Радянської Армії і яку вирішили випробувати на власних солдатах.


Як розповіли засновники видавництва брати Капранови, минулого року "Зелений пес" видав книжку Суворова "Кузькіна мать", яка це стала першим легальним перекладом книжок Рєзуна (справжнє прізвище Суворова) українською. Видання йому дуже сподобалося і Рєзун прислав українському видавництву рукопис своєї нової книжки, яка ще не виходила ніде у світі.


"Ми, звісно, одразу впряглися, щоб українці стали першими у світі читачами нової книжки Суворова", - кажуть Капранови.


Зараз іде активна робота над перекладом та добором фото - зокрема ядерного вибуху на Тоцькому полігоні. Українці зможуть прочитати книжку вже у вересні. Її презентація запланована на час проведення Львівського форуму видавців.


За інформацією видавців, другими книгу прочитають росіяни, які зможуть побачити книгу ближче до зими 2013-го....

Чи зумів Хрущов показати «Кузькіну мать»?
Автор: Олег Коцарев
Джерело: Друг Читача
Дата: 06-02-2013
Віктор Суворов. Кузькіна мать. – К. : Зелений Пес, 2012. – 360 с. (Серія «Нетабачна історія»)


Таємні інтриги часів «гонки озброєнь» від скандального Віктора Суворова.


«Друг Читача» вже писав про презентацію українського перекладу нової книжки Віктора Суворова «Кузькіна мать» у Києві. Отож, здається саме час детальніше розглянути це видання.


Почнемо з того, що «Кузькіна мать», як, зрештою, й інші твори Суворова, належить радше до публіцистичного, в крайньому разі науково-популярного жанру, ніж до суто наукового. На це необхідно вказати, бо в читача можуть виникнути питання стосовно відсутності академічно оформлених зносок і посилань, достовірності розлогих і колоритних цитат, у тому числі й із вельми конфіденційних розмов. Особливо такі питання можуть виникнути в контексті цілої «навколосуворовської дискусії», що давно триває в Росії. Що ж, перевіряти достовірність власне фактів чи оскаржувати переконливість непринципових художніх вигадок залишимо фахівцям-історикам, питання про те, «зрадник чи не зрадник» Суворов, взагалі відкинемо як смішне: радянський розвідник, що втік з СРСР, зробив хіба що перший у своїй кар’єрі правильний вчинок. Перейдімо краще до сюжету книжки.


Його основа – гра на нервах між Радянським Союзом і США за часів правління Микити Хрущова. А головний меседж Віктора Суворова приблизно такий: СРСР блефував своїм начебто надпотужним ядерним арсеналом (звідси, до речі, й назва книжки – «Кузькіною матір’ю» назвали радянські конструктори одну з величезних бомб, котру, правда, у випадку війни важко було би непомітно доправити до неба над Америкою) у надії виторгувати виведення американських і союзницький військ щонайменш із Західного Берліну та Західної Німеччини. При цьому насправді радянські озброєння були абсолютно не до порівняння з американськими – тим паче США зі страху тільки прискорювали розроблення нових бомб, ракет і літаків, їх запровадження (бо повірили радянській пропаганді, та й хотіли вірити – в такий спосіб суттєво поповнювалися військові бюджети та «розігрівалась» економіка). Блеф був досить масштабний і ризикований: Радянський Союз практично на пряму погрожував ядерним ударом.


Чому ж пів-Берліна та повоєнна Німеччина, котра ще далеко не сягнула вершин відбудови, стали такими важливими для Хрущова, що він навіть не боявся загрози превентивного нападу «буржуїнів», який розніс би СРСР у пень? Віктор Суворов вважає: радянський лідер прагнув використати Німеччину для подальшої експансії в Європу. Мета якої була – знищити конкурентну суспільну модель, аби радянським громадянам не було з чим порівнювати власний добробут, національні й людські права та інші «характеристики якості життя». Мовляв, за аналогією, якщо поряд є два магазини, і в одному продається купа всього за доступними цінами, а в другому – брудно і пусто, єдиний шанс вижити для другого – підпалити конкурентів.


Чи аж так драматично стояло питання? Суворов аргументує це наростанням після смерті Сталіна по всьому Союзу стихійних народних бунтів і загальним погіршенням економічної ситуації, що тривало аж до появи такого тимчасового знеболювального, як «нафтодолари». Тут ми, зрештою, входимо у сферу «якбитології», до кінця зрозуміти реальність можливого падіння СРСР іще в п’ятдесятих чи шістдесятих сьогодні оцінити тяжко, але насправді чимало експертів погоджуються, що «нафтодолари», закручення гайок та інші рецепти стабілізації часів застою таки були тільки відтягненням неминучого колапсу системи. Так само часто визнається й велика роль у «деморалізації» населення СРСР самої можливості порівнювати життя «тут» і «там», якої заблокувати повністю у світі, що швидко глобалізовувався, не могло ніяке КГБ.


Критика радянського устрою в «Кузькіній матері», до речі, не обмежується питанням його закритості та приреченості. Віктор Суворов занурюється й в ідеологічні основи комунізму. Правда, робить це дещо занадто побутово. Ось яка його логіка: гасло «Від кожного за можливостями, кожному за потребами» втілити фізично неможливо, бо потреби завжди і неминуче перевищуватимуть можливості (хіба що обмежувати потреби штучно і силоміць, але такий комунізм більше нагадує в’язницю). Відтак, робить висновок автор, комунізм може всерйоз пропагувати або дурень, котрий не розуміє очевидних речей, або негідник, котрий обдурює малоосвічених людей.


Перепадало в книжці й персонально активному будівникові комунізму Микиті Хрущову. Суворов не лише не втомлюється нагадувати про його дуже навіть інтенсивну заанґажованість у сталінських репресіях, а й заперечує імідж «доброго дурника», схиляючись до образу злого авантюриста.


Ризикована гра цього авантюриста, зрештою, перестала подобатися верхівці радянських силовиків. Адже неприємні перспективи були все очевиднішими – війна ледь не почалася після початку спорудження Берлінського муру. І ось, розповідає автор, вони обрали полковника Олега Пеньковського як виконавця почесної місії: врятувати світ. Він повинен був передати західним розвідкам інформацію про реальний арсенал і можливості радянської ядерної зброї.


Найдраматичніший момент. Після перших невдалих спроб Пеньковському таки вдається вийти на потрібних людей і переконати їх у правдивості своїх даних. Як наслідок, на момент Карибської кризи Вашингтон уже знав, що Хрущов лише блефує, і це посприяло тому, що ситуація так погідно розв’язалася. А втім, для однієї людини фінал виявився трагічним. Олега Пеньковського, за словами Віктора Суворова, американська розвідка «здала». Що закінчилося розстрілом людини, яка упередила війну.


Дещо на маргінесі «Кузькіної матері» розвивається сюжет про зовсім не гучну, як на сьогодні, історичну постать на ім’я Фрол Козлов. А в ті часи це була друга людина в СРСР, котра була зовсім не від того, щоб стати першою. Саме Козлов, каже Суворов, отримавши сигнал про «зраду» Пеньковського, віддав команду не схопити його, а просто за ним стежити. Мета такої комбінації, вочевидь, була – підсидіти Хрущова, але цього не вийшло, навпаки, Козлов зазнав кар’єрного краху, а заодно й втратив здоров’я від переживань.


Супроводжується книжка досить цікавими різноманітними фотографіями, таблицями та іншим ілюстративним матеріалом. Ну, й звичайно, автобіографією Рєзуна (справжнє прізвище Суворова). Є передмова для українського читача. В ній історик-публіцист згадує своє українське коріння, перебування в Україні, проте, здається, підступається до батьківщини своїх предків дещо нерішуче. Як знати, може, нові українські переклади його книжок та активна реакція читачів посилять ентузіазм колишнього розвідника?...

Розвінчання міфу про Микиту Хрущова
Автор: Олег КОЦАРЕВ
Джерело: Газета "День"
Дата: 21-11-2012
Віктор Суворов. Кузькіна мать. — Київ: Зелений пес, 2012.


Вийшов друком український переклад однієї з останніх книжок історика-публіциста


«Кузькіна мать» — це видання, присвячене драматичним подіям епохи, коли головне крісло в Кремлі посідав Микита Хрущов. Основне, на чому зосереджується Віктор Суворов, — історія «гонки озброєнь» у п’ятдесятих-шістдесятих роках, коли СРСР і США намагалися якнайшвидше розширювати свої потенціали зброї масового знищення. Тут, розповідає історик, виникла цікава колізія: в певний момент США та їхні «загниваючі» капіталістичні союзники радикально випередили радянську військову машину, фактично СРСР у разі ядерного конфлікту був би приречений, але Захід про це не знав. Передусім американські політики, військові, вчені та промисловці вірили пропагандистським реляціям, що Радянський Союз їх цілком випереджає в усіх ракетно-бомбових справах, — он же перший супутник на орбіту вивели, першими людину в космос відправили. Й не просто вірили, а хотіли вірити, адже завдяки цій загрозі, наприклад, можна було організовувати величезні бюджетні вливання в ядерні та інші військові розробки, на цьому багато хто заробляв, гонка озброєнь була, звісно, й непоганим мобілізаційним чинником у суспільстві.


Серйозне ставлення Заходу до радянської пропаганди насправді ставило в складну ситуацію сам Радянський Союз. Суворов твердить, що постійні провокації екстравагантного Хрущова будь-якої миті могли закінчитися смертоносним ударом по одній шостій Землі. Хрущов проводив нові гучні випробування бомби шалених розмірів та шаленої руйнівної сили, робив агресивні заяви, підводив свої війська до небезпечних меж у розділеному Берліні, в односторонньому порядку збудував Мур. На думку Суворова, мета цих ігор була одна: змусити Захід піти з Німеччини (бо, мовляв, співіснування із заможною та демократичною країною руйнувало комуністичну систему, вона могла би вижити лише в тому разі, якби громадяни не мали з чим порівнювати своє життя). Але залишався великий ризик того, що після чергового вибрику СРСР Америка розпочала б війну, котра могла плачевно скінчилася, як мінімум, для Рад, а може, й для цілої планети. Саме в такому контексті Суворов розглядає й Карибську кризу — передислокацію на Кубу радянської ядерної зброї. Автор переконаний: реальна небезпека для США та бойова ефективність від цієї ризикової операції була близька до нуля, але Хрущов планував виторгувати за виведення зброї з Куби Західну Німеччину або хоча б Західний Берлін.


Отож Хрущов у «Кузькіній матері» постає не дурнуватим добряком, а агресивним і безжальним авантюристом. За словами Суворова, поступово Хрущов переповнив чашу терпіння навіть радянського військового керівництва. Усвідомлюючи реальну небезпеку нищівного ядерного конфлікту, вони вирішили таємно попередити Захід про блеф власного головнокомандувача. Розповідь про цю операцію та її наслідки й є головним сюжетом книжки.


«Кузькіна мать», звісно, приречена на значно менший ефект сенсаційності, ніж, наприклад, «Криголам». За часи холодної війни розвідникові-перебіжчику Володимирові Різуну, який почав писати під псевдонімом Віктор Суворов, було легше шокувати своїх читачів, бо тоді навколо історії СРСР панував інформаційний вакуум, а отже, концепція, за якою Сталін перший готувався напасти на Гітлера, справляла надзвичайно сильне враження. Сьогодні, ясна річ, Хрущов уже не є аж такою таємничою постаттю (хоча й деміфологізовувати тут є що), інформації про Карибську кризу теж достатньо. І все ж Суворов і далі успішно демонструє читачам своє вміння робити нестандартні висновки зі стандартних фактів, а також звертати увагу на факти малопомітні. У чому він також вірний собі — то це в несихльності до послідовних і регулярних посилань на джерела. Що не посилює переконливості його концепцій (зрештою, часом можна поставити під сумнів і власне умовиводи, які навіть грунтуються на безсумнівних засновках). Хоча додає органічності художньо-публіцистичному стилю викладу — надзвичайно жвавому, веселому й іронічному письму, досить успішно перекладеному українською (ім’я перекладача, щоправда, в книжці чомусь не вказане).


До історії про ракети і бомби Віктор Суворов умонтував також свою нищівну критику не лише радянської влади, а й комуністичної ідеї як такої. Він переконаний: усерйоз пропагувати комунізм може або дурень, або брехун, бо втілення його в життя неможливе. Критика ця досить емоційна та, сказати б, побутова, але логічно струнка.


А ще один бонус видання — автобіографія Суворова-Різуна. Вона, безперечно, викликає інтерес, особливо у світлі дискусій навколо постаті Суворова в російській історичній науці та публіцистиці. Є тут і окрема передмова для українського читача. Останньому вона, можливо, трохи компенсує брак окремого українського контексту в книжках Суворова.



...

Рецензія на книгу Габі Кьопп "Навіщо я народилась дівчинкою?"
Автор: Катерина Луцька
Джерело: Інформаційна агенція ПРО
Дата: 05-09-2011
Книжку «Навіщо я народилась дівчинкою?» Габі Кьопп видавництва «Зелений пес» в книгарнях знайти вже можна. Презентувати її ніхто не збирався, адже красномовна назва сповна розкриває зміст (на відміну від німецького «Warum war ich blo? ein Madchen?» до української назви додалось ще уточнююче речення «Навіщо я народилась дівчинкою. Сексуальні «подвиги» радянських визволителів»). Однак вихід книги, на думку видавців, викликав нездорову реакцію у читачів на кшталт, а що вони (німці) виробляли на нашій землі, а я б на їхньому місці ще й не таке вчинив. Отож, щоб уникнути подальшого «віртуального мордобою», Брати Капранови вирішили офіційно презентувати щоденник Габі Кьопп.


«Ми не збираємось переглядати підсумки Другої світової війни, - розпочав Віталій Капранов, - Ми не збираємось виправдовувати звірства німців на нашій, російській, білоруській та навіть на німецькій землі. Ми не збираємось заперечувати будь-які історичні факти. Однак радянська версія війни не витримує жодної критики навіть свідчень наших батьків і дідів». Щоб переконатись у цьому треба просто провести розвідницьку роботу у межах своєї родини і на основі цього зробити висновки. Схожий варіант знайомства з подіями Другої світової запропонував і журналіст Вахтанг Кіпіані: «Із історії конкретних людей, свідків війни, скласти її палітру. Цікаво, наскільки вона відрізнятиметься від канонізованої, бо якщо починати з мене, то у бабусі є тільки один спогад: уперше вона спробувала шоколад з рук німця (під час війни їй було 4-5 років), а бабусину сестру, набагато дорослішу, 15-16 річну німці змусили копати окопи, але ні про образи, ні про зґвалтування вона не згадувала».


А німкені Габі Кьопп якраз було 15 років, коли вона уперше зазнала знущань з боку радянських солдатів. Після одного зґвалтування було інше, далі ще, ще і ще.. Скільки це тривало? У часі 14 днів, але насправді ще 30 років після того.. адже тільки дорослою жінкою Габріела звернулась до психоаналітиків, які допомогли їй хоча б частково позбутись дитячої травми.


У своєму щоденнику Габріела описує свої поневіряння від самого початку - дня, коли попрощалась з матрію, батьківською хатою, куховаркою Гедвіг та юною українкою Алексі, «до якої ми були дуже прихильні» - до їх завершення, коли, нарешті, на Пасху 1946 року у Гамбурзі зустрілась з рідними. Завершує щоденник листом до матері, який так і не дала їй прочитати. Саме у цьому щемливому дитячому записі і лунає її риторичне «Чому я народилась дівчинкою? Якби добрий Господь захистив мене від цього..»


Габі Кьопп не була єдиною жертвою сексуальних знущань, як зазначає історик Біргіт Бек-Геппнер, кількість зґвалтованих солдатами німецьких жінок та дівчат становила 2 мільйони осіб. Однак Габрієла Кьопп стала поки що єдиною, хто не побоявся під такими спогадами підписатись власним іменем. «Якщо не я, то хто ще?» сказала в інтерв’ю німецькій газеті Der Spigel Габі Кьопп.


Можливо, сьогоднішня публікація спогадів Габі Кьопп буде почута і нашими бабусями і дідусями, жертвами війни, які захочуть опублікувати свої спогади. Адже ми не хочемо перевертати усю історію догори дригом: німецькі вояки могли чинили так само, ось тільки статистики і спогадів бракує. Спробу знайти аналогічні щоденники, згадки, про діяння німців вже зробили Брати Капранови. Якщо б це вдалось, фонд Відродження профінансував би і одразу два видання: щоденник Габі Кьопп про подвиги радянських воїнів та літературу про фашистські збочення. Однак поки що у нас оригінальних записів не знайдено. І поки вони не написані, Вахтанг Кіпіані пропонує створити інші: «Той солдат визволитель мав би написати книжку як я ґвалтував у Західній Прусії.. і можливо не надрукувати її за життя, бо сором навіть аморальну людину вб’є. Але мав би залишити цей текст. Так само як і немає тексту про те, як я грабував німецьке населення. Хоча про це є багато документів і свідчень. Про ті вагони з награбованим. Тобто генерали і маршали везли вагонами, лейтенанти везли машинами, а рядові везли наплічниками». Звичайно, не всі радянські воїни були такими, але «ми маємо пам’ятати, що історія написана переможцями не є правдивою», - підсумував журналіст.


Габріела Кьопп – звичайна німкеня, яка до 2000 року у літературному світі не фігурувала. Вона народилась 1929 році у німецькій родині у містечку Шнайдемюль, сьогодні це Піла, місто на заході Польщі, тоді ж воно належало провінції Позен - Західна Пруссія. Габріела закінчила школу у своєму місті і університет у Гамбурзі, навчалась на фізико-технічному факультеті. Її пристрастю на все життя стала поезія у фізиці: викладала фізику у Технічному університеті Ахена, де працювала до 1999 року, тобто до свого 70-ти ліття. Після чого переїхала жити в Берлін. Коли її запитували: а чи не пізно у такому віці переїзджати, Габріела відмахувалась: батьківщини у будь-якому випадку вона більше не має і де жити їй все одно.


У щоденнику не написано про її подальше післявоєнне життя, про це Габріела розповіла вже журуналу Der Spigel, там же дізнаємось, що за все життя вона так і не знайшла чоловіка, котрий міг би загоїти її рани. А можливо саме через минулий біль, вона ніколи і не прагнула його знайти. Сьогодні Габріалі за 80. Вона живе у Берліні в невеличкій квартирі, не працює, однак знайшла собі іншу розвагу – малювання. На одній з картин, що висить у коридорі, зображений хрест у середині якого череп, знизу напис 26 січня 1945 рік – день, коли Габріела назавжди розпрощалась з дитинством.



...

Напиши про це
Автор: Юлія Кузнєцова
Джерело: Друг читача
Дата: 13-07-2011
Габі Кьопп. Навіщо я народилася дівчинкою? – К.: Зелений пес, 2011. – 160 с. – (Серія «Нетабачна історія»)


«Те, що я пережила 28 січня 1945 року і що так глибоко травмувало, переслідувало мене тінню впродовж кількох десятиліть». Того дня 15-річну німкеню Габі та її товаришку кілька разів зґвалтували радянські солдати. Днем раніше червоноармійці визволили в’язнів Аушвіцу і продовжили переможний наступ на Захід. Творів, що розкривають історію з «незручного» боку, небагато. Представлена книжка є саме такою.


Десятиліття знадобилися авторці, щоб наважитися оприлюднити свою правду про той час. Правду, яку розділили багато її співвітчизниць, але на яку було накладене табу. Навіть рідна мати авторки не захотіла слухати доньчину історію поневірянь і порадила: «Напиши про це». Рік потому після описуваних подій Габі склала свій щоденник на старих аркушах польової пошти. «Навіщо я народилася дівчинкою?» – це пізніший погляд жінки на власні болісні спогади. Після війни вона отримала освіту, викладала фізику в університеті, стала професором. Авторка померла у 2010 році, так і не пізнавши особистого щастя і не позбувшись відчуття «покарання за свою стать».


Авторка не робить узагальнень, як історики, не домішує до розповіді ідеологію, як політики. Це відвертий погляд зсередини на суспільний хаос і військові злочини переможців. Цінність її спогадів у тому, що вона не прикрашає жодну з сторін – ні німців, ні «росіян». Тут є «тварини»: старі та молоді радянські солдати, що вишукують молодих дівчат у натовпі заляканих жінок та принижують їх, погрожуючи стратою. Але є і червоноармійці, що простягають руки та лагідно поплескують дітей. Є заміжня німкеня, котра виказує мучителям «маленьку Габі», щоб захистити себе, а є жінка, ладна заступитися за дівчинку ціною власної гідності.


Попри основну тему спогадів, книга Габі Кьопп – це хроніка не лише жахів і глуму. Це також виклад життєвої історії з перших вуст: як люди намагалися вижити, чим їм довелося харчуватися, у що вдягатися. Наприклад, авторка згадує, як замальовувала партійний значок на фотографії батька, як ховала годинник на руці братика, як німці-переселенці тікали від лінії фронту у сумнозвісних газових вагонах – знаряддях голокосту.


Деякі фотоматеріали, вміщені у виданні, вражають своєю промовистістю. Портрет Габі за рік до описуваних подій: усміхнена дівчинка з блискучими очима і закрученими кісками. І фото з її документів 1946 року: та сама дитяча зачіска, але виснажене лице та неприродно дорослий погляд відбивають пережиту нею трагедію.


Можна припустити, що ряд читачів від початку заперечуватиме індивідуальні спогади німкені, вважаючи їх вигадкою. Тому видання підкріплене історичним коментарем, з якого, зокрема, дізнаємося, що кількість зґвалтованих червоноармійцями німецьких жінок могла сягати двох мільйонів. При цьому Нюрнберзький трибунал не наважився виокремити у звинуваченні нацистам сексуальне насильство, бо радянська сторона змушена була б пояснювати аналогічні військові злочини зі свого боку.


Спогади Габі Кьопп підводять до глибших роздумів стосовно будь-яких збройних конфліктів. Чи можна насильство виправдати насильством? Як вчинить кожен з нас, опинившись у подібних обставинах? Опинившись на місці мирного населення або на місці вояків-визволителів? Чи варто героїзувати війну, або ж слід шукати шляхи примирення у спільній історії? Прописна істина, що у війні немає переможців і переможених, досі лишається непочутою в умовах нових конфліктів. А отже, такі видання, як спогади Габі Кьопп, є актуальними і потрібними....