Преса про нас

Це звучить дещо претензійно, але саме видання приємно вражає. Насамперед стилем – легким і вишуканим, злегка сентиментальним, дуже жіночим, але без зайвого кокетства. Традиційно перша книга письменника мусить бути про дитинство та порахунки з минулим – батьками, країною, друзями. Героїні “36 пісень про життя” – юні київські студентки – двадцятирічними вирушають до Англії на пошуки емігрантського щастя. Вони впевнені в собі, розкуті та сучасні, а одна вже навіть має сина. Вони знайомі зі самого дитинства – кількарічна оповідачка стає свідком того, як у матері Тані (як зватимуть її найкращу подругу) відходять води. Не розлучаються вони й за кордоном – живуть разом, перебиваються випадковими заробітками та завдяки допомозі добрих людей.

Але життя вродливої й енергійної Тані несподівано обривається в автомобільній катастрофі. Й упродовж усього “роману в оповіданнях, фрагментах і спогадах” відбувається прокручування епізодів від цієї миті до найрізноманітніших інших моментів із минулого. “Можливо, від життя завжди залишаються самі лише спогади”, – такою є теза авторки, і власне такою уривчастою, без хронології та видимого сюжету є сама оповідь. Більшість із цих спогадів доволі поетичні та переконливі, деякі трішки надумані, акцентовано “романні” та виглядають у тканині твору штучно, але, мабуть, це зроблено свідомо, в намаганні переконати читача, що “це не автобіографія”, як іще раз, про всяк випадок, зазначено в післямові.

Попри несюжетність, прозу Катерини Хінкулової надзвичайно легко та приємно читати, відчутно потенціал авторки, її вміння зацікавити найширшу аудиторію читачів. Знахідкою є й “саундтрек” до книги, в якому під прочитання кожного розділу рекомендовано слухати конкретну пісню, щоб посилювати настрій, який створює авторка. Як випливає із читацьких реакцій, зібраних у післямові, це виправдовує себе....

— Це перший зразок сучасної дорослої літератури, — каже видавець Дмитро Капранов. — Без агітації і надриву. Без дрібної філософії та юнацьких прищів. Просто життя і кохання.

У книжці йдеться про двох подруг-українок, які поїхали до британської столиці — Лондона. В одному з епізодів героїня гуляє з маленьким сином Боліком. На лондонському мосту зустрічає жінку в білій перуці із нафарбованими губами. І кохається з нею на очах у дитини. Потім ця жінка виявилася чоловіком — транссексуалом. ”Ми кохалися, — із захопленням каже героїня, — як кролики, як жаби чи гусінь, а може, метелики”.

— Катя переслала мені книжку по Інтернету, — каже вокаліст ”ТНМК” Фоззі. — Я її просто ковтав. Сидів перед монітором комп’ютера цілу добу. Книжка Хінкулової мені чимось схожа на твори єврея Ефраїма Севели та грузинського письменника Фазіля Іскандера.

...

Через значно ускладнену сюжетну, смислову й значеннєву постмодерністську гру, переобтяженість, як на погляд незануреного в подібні інтелектуальні ігри читача, брутальною лексикою, химерно-бароковими сценами катувань, насильства, любощів, часто збочених, "АМ ТМ" не може сприйматися як твір масової літератури. Й от укрсучліт нарешті дочекався такого твору - потенційно спрямованого на широкі маси читачів постмодерністського роману. Замість містичної багатозначності "безсмертя в домашніх умовах" та грального кубика із зловісними трьома шістками, а ще темних і сірих кольорів авторського оформлення Іздрикової книжки - рожева обкладинка! (На презентації, між іншим, брати Капранови намагалися переконати публіку в тому, що обкладинка насправді не рожева, посилалися на те, що на дизайнерському жаргоні цей колір називається геть зовсім інакше, але їм ніхто не повірив.) Звісно, мова про "36 пісень про життя".

Що дає підстави говорити про постмодерністську естетику нової книжки Катерини Хінкулової? Перш за все, фрагментарність світосприймання, відображена вже в самій назві. Пісень про життя аж тридцять шість, й кожна окремо, сама по собі, замість, скажімо, тридцяти шести мелодій чи голосів однієї пісні життя. Втім, фрагментарність як така ще не означає автоматично відсилання до постмодерністської естетики. Композиційна розірваність, коли твір побудовано із різних за стилістикою, настроєм, фактурою, зрештою, дійовими особами шматочків тільки тоді виражає постмодерністські естетичні настанови, коли розбиту на скалки картину так і не вдасться зібрати. Й тут вже не має значення, чи скалки гострі й немовби ріжуть пальці, як у Іздрика, чи вони гарненько оброблені й відшліфовані, як у Хінкулової....