Преса про нас

"Ми з дитинства дуже добре знали, що якщо виходиш на подвір'я, а там лежить абсолютно незнайомий предмет, підіймати його не треба, - розповідає Віталій Капранов під час презентації книги в книгарні "Є". - Ми наївно вважали, що це наш південний таврійський феномен. Потім нам розповіли, що, виявляється, в Буковині та сама історія, і в Києві, і взагалі цей вид спорту дуже розповсюджений. Сучасне існування української магії відрізняє нашу культуру від культур сусідніх. От в Росії сучсаної російської магії не існує. Там шарлатанська складова, напівциганська-напівекстрасенсна, руліт. Так само і в Польщі. Вони своїх відьом понищили, і відповідно культуру магічну теж".

"Як сьогодні вивчають магію? Заходите в кімнату, в якій висять черепи і трава?" - запитує авторки.

"Ніхто нікому прямо не скаже, що відьма чи мольфар. Такі люди насправді є, і навіть більше, ніж ви думаєте. В кожному селі мене відправляють як мінімум до одної хати, а то й до трьох. Більше ніж чотирьох не пригадую", - розповідає Лілія.

Авторка каже, що їй дозволяли бути присутньою під час магічних обрядів, однак замовляння не розповідали.

"Я бачила збірники рукописні наших гуцулів, де вони зберігають замовляння, саму обкладинку. Бабуся мені не дала подивитися".

Українська магія, каже дослідниця, має жіноче обличчя, а російська чоловіче. Військової магії в Україні мені практично не траплялося. Замовляння на поворот стріли, замовляння зброї у нас менше, ніж у росіян. Але українці вірять у домовиків.

"У кожній хаті стоїть відкрита цукерничка, або відкрита банка з медом, в гуцулів хлібина. Так "підгодовують" домовиків. Багато людей розповідають про свої контакти з домовиком — як виглядає, і навіть де любить спати. А домовик як душить, знаєте? Домовик дуже не любить, коли жінка лягає спати голою. Він може душити за те, що ви лягли спати без сорочки.

"На півдні у нас не так трошки. Там жарко. У нас на півдні він це ігнорує, він звик", - авторитетно заперечує Віталій Капранов.

Окремо у книзі йдеться про магію імені.

"В одній родині весь час помирали діти. Їм порадили назвати дитину незвично для того регіону. Народилася дівчинка. Назвали її Мальвіною. І зараз живе баба Малька, в якої купа дітей і купа внуків. Знаю села, де є баба Кендулька і так далі" — ділиться авторка.

Лілія Мусіхіна хоче вирушити в етнографічну експедицію на Полісся. Каже, чула там перекази про вовкулак.

"Я вже знайшла компанію собі для подорожі на Полісся. Тому що там є сліди вовкулаки. І на Чернігівщині також. На Чернігівщині і біля Луцька є в лісах кілька хуторів, де люди вірять в те, що вони перетворюються на вовків. Не хочу дофантазовувати. Але припускаю, що маємо якийсь релікт чоловічих військових союзів з вірою у перетворення у вовка".

...

Книжка, що перехопить подих не лише підлітку, а й дорослій людині! Цього року під однією обкладинкою вийшли два романи популярної Тетяни Парнюк. Неймовірні «Неприємності замовляли?» одразу заведуть у яскраве продовження «Учениця знахарки». В обох творах відчувається містика пригод, смак справжніх таємниць і вир фантастичних неможливостей.

Чудово продумані, живі і водночас нереальні головні героїні Нінка та Ксеня змушують співпереживати і допомагати у їхніх незвичайних пошуках і пригодах. Шалені дівулі і справді знайдуть неприємності на свої голови та усі інші частини тіла. Адже темпераментні та енергійні киянки взялися віднайти не абищо, а стародавні скарби, заховані у Київських горах. Усе б нічого – та ці скарби – ласий шматок не лише для них: конкурентами дівчат стають справжні сили потойбіччя! Відьомські заморочки, кудлаті сни, ігри з історією… Омріяні скарби, які колись переховав прадід однієї з героїнь, овіяні таємничими і небезпечними легендами. Ці реліквії ніяк не можуть знайти упродовж століть і саме вони подарують злим духам щось дуже бажане й потрібне. А шлях до них – у найзагадковішому заповіті, який тільки може бути!

Нінка та Ксеня з вірним і веселими спанієлем Душманом невідступно обстежили можливі місця схованки. Дівчата стикнулися зі зрадою, хитрощами, відьомством, спробами вбивства і навіть кількома смертями! Так – стати поперек дороги нечистому – не жарти. Однак як справжні киянки, вони не віритимуть у магію до кінця. Аж поки не зустрінуться зі справжнім зомбі і не пройдуть драматичної посвяти у відьми!

Феномен відьми, в якому зосереджена мрія людини вийти за межі можливого, вирватися з тісного реального світу, і справді дуже вдався авторці. Парнюк штудерно констатує старт української чаклунки від сільської трудівниці, доярки чужих корів, крадійки сусідських тварин та еволюцію до КДБшної розвідки, мешканки комунальної квартири і навіть зомбі. А ще змальовує бажання демонічних сил мати у своїх лавах сучасних та дотепних служниць, що розбираються в перипетіях міського життя, тобто вже урбанізованих відьом.

Водночас авторка копнула глибше, зособивши відьомських персонажів поза світом магії. Показавши злу відьму Марусину постаттю швидше комічною, ніж жахливою, авторка відкрила двері до причино-наслідкових зв’язків служіння дияволу, а відтак вивела на-гора таємниці минулого і можливості інакшого погляду на відьму – вже як на об’єкт людського походження. У демонологічному переліку фантазії Парнюк відьма чітко різниться від світлої спеціальності – знахарки, яка теж володіє окультними знаннями і здатна впливати на оточення магією слів та чарів. Однак не має справ із нечистим, а користується знаннями та силами природи. Фольклорний потяг до знахарства, відьомського сільського побуту, старовинних і магічних речей генетично приваблює українського читача.

Стиль у Парнюк легкий і кінематографічний. До того ж, її ретроспективний погляд доволі інформативний та вигадливий. Авторка робить короткі подорожі по географії столиці, українській етнографії, реконструює події минулого. Ці знання не навантажують, дуже доречні в оповіді і не відштовхнуть від читання. До того ж, приправлені вони справді неймовірною молодою енергією, бажанням і їхніми непередбачливими результатами!

...

Особистість Суворова оповита таємницями, міфами та домислами. Навіть його прізвище в Україні завжди писали по-різному — чи то Різуне, чи Рєзун.

Тож, вперше шпигун-історик-дослідник-письменник наважився розповісти правду про своє життя, а саме — написати автобіографію.

Читачі з перших вуст дізнаються про навчання письменника у Суворівському училищі, про реальну шпигунську діяльність, чому у своїх книгах він перейменовував людей, як насправді тікав з СРСР, коли й чому взявся за письменництво. Нарешті Віктор Суворов дає справжню інформацію про себе, яку весь час мріяла приховати радянська система.

В книзі «Кузькіна мать», присвяченій Карибській кризі (50-ліття якої ми відзначаємо цього року) Суворов здивує не лише фактами про ядерне протистояння Радянського Союзу та США, яке мало не поставило крапку у розвитку людської цивілізації, але й автобіографією та першим зверненням до українського читача. Адже досі книжки українця Рєзуна ще не виходили українською мовою.

Нагадаємо, що «Кузькіна мать» – крилатий вислів Хрущова, а до того ще й назва 50-мільйонної ядерної бомби, яку Радянський Союз підірвав на Новій Землі щоб залякати імперіалістів.

Презентація відбудеться 7 вересня о 18:30 в книгарні «Є» (вул. Валова, 7-9).

Вхід вільний.

...

– Тепер ви офіційно належите до цеху українських письменників – давно знали, що так станеться?

– Мріяла завжди. З дитинства. Дуже любила читати, тому найважливішою професією у світі для мене було письменництво. Але хотілося швидше зробити щось важливе, написати щось потрібне і корисне людям, а не просто стати письменником. А що може бути важливішим, ніж вивчати підвалини людського духу, спостерігати зміну світогляду, перехід від тваринного до людського і показувати це всім?

– Чи змінилися ваші стосунки з українськими письменниками після того, як вони стали вашими колегами?

– Письменники – люди самотні. Особливо провінційні письменники. Коли працюєш, часу на «тусовки» не вистачає. Щастя спілкування – це книжкові виставки, Форум видавців. Я знайома з дуже невеликою кількістю письменників, але, наскільки можу судити, всі вони добрі, порядні, мудрі люди. Якби не підтримка Братів Капранових, Лесі Романчук, Олега Покальчука, Форум було б пережити важче. Книга виходить – і тільки починається її самостійне життя, хвилюєшся, як мама дочки-випускниці на шкільному випускному: «Все добре? Сукня пасує? А дитині ще ж поступати, йой-йой!» – так чекаєш на критику. Тому без підтримки колег, які вже пережили десятки таких «випускних», було би набагато важче.

– Коли ви писали «Магію українців вустами очевидця», не боялися накликати гнів якихось темних сил за розголошення таємниці?

– Я не розголошувала жодних таємниць. Я просто зібрала відомі факти (правда, в різних регіонах України) під одну палітурку і проаналізувала. Комусь рано чи пізно потрібно ж було це зробити! До речі, мої інформатори, навпаки, просили зберегти їх знання і передати їх нащадкам. Так що все радше навпаки.

– Чи вірите ви в дива? Яке найбільше диво з тих, що вам довелося побачити?

– Багато… Пісні на світанні в горах, дзвін у тумані, потоптання у хмарах на Бребенескулі, зірки, що падають у нічну глибінь Дніпра. Кожен день дарує диво… Хіба у вас не так? Народна магія – теж диво, диво поезії, диво казки. Прадавнє, майже забуте. Щось таке, як промінь сонця на запилюженому горищі з сімейними раритетами. Народна магія – це частинка кожного з нас, це те, що ріднить нас із сотнями поколінь предків.

– У «Магії українців вустами очевидців» ви зокрема пишете про різні календарні свята – але ж багато серйозних дослідників робить поправку на те, що відбувся певний зсув у часі святкування. Класичний приклад – свято Купала, яке традиційно святкувалося в ніч із 21 на 22 червня, але з прийняттям християнства «переїхало» на 6 липня… Як прокоментуєте такі неточності?

– Ви помітили, що в книзі аналізую магію як вона є або була в недалекому минулому, тому й не роблю поправки на зміну календаря. Пишу так, як святкують зараз, коли постять, коли трави збирають і подібне. Я боюсь реконструювати – поганий реставратор не поверне до життя картину, а лише знищить її. Краще менше, але точніше.

– Чи буде продовження «Магії українців вустами очевидця»? Або принаймні доповнене й уточнене видання? Адже інформація, викладена в цій книзі, не вичерпна…

– Працюю. Якщо буду жива – наступні книги доповнять і продовжать теми окремих розділів. Принаймні, так поки що «вимальовується».

– Друга ваша книжка, яка цього року побачила свій у видавництві «Богдан» – «Магія гір». Чи означає це, що ви писатимете лише про магію? Якою бачите свою наступну книжку?

– Звичайно ж, ні. Відкрию невеликий секрет – наступна книга, вона вже написана, відредагована і навіть заверстана – «Звірослов. Міфологема тваринного світу українців» чекає на свій вихід у видавництві «Богдан». Розглядаю теми тотемізму, нагвалізму, зоолатрії. А на «Зелений Пес» чекає «сюрприз» на тему тіла і тілесності – що таке гігієна тіла, що таке шлюбні взаємини, їх різновиди, як ставились наші предки до дівочої цноти, що таке врода і потворність…Аналізую подібні речі на фольклорних джерелах, роботи море, але тема цікавезна. Думаю, читачі будуть здивовані. Працю ще над кількома темами – не можу писати щось одне. Мені все цікаво, а чим «глибше копаю», тим ще цікавіше. До того ж три роки поспіль пишу компаративні календарі християнських та народних свят. Цьогорічний виходить у видавництві «Мандрівець» під назвою «Золотий Корінь». Оце завтра-післязавтра вже, сподіваюся, потримаю його в руках.

– А яка реакція читачів на ваші книги?

– Поки що чекаю «злого критика». Дякують, просять ще писати, допитуються, коли ще щось буде. Книга, до речі, вартувала мені і друзів – багато хто відвернувся, злякавшись теми, мучили мене: «Кидай, воно тобі треба!». Зараз читачі просять щось художнього на ту ж тему.

...

– Ксюхо, ти ж знаєш, мій прадід, окрім того, що він – предок знаменитої Ніни Храмової, був і сам по собі відомий археолог. Здається, щось таке я тобі розповідала.

Ксеня очікувала довгої розмови, тому замісила тісто.

– Можливо. Я не зовсім добре пам’ятаю те, в чому немає логіки та певної закономірності.

– Від тієї логіки тобі голова скоро репне, – кинула шпильку гостра на язик подруга. «І що б я без неї робила?.. – думала Ксеня, здіймаючи борошняні торнадо в макітрі. – Але ж треба відповісти їй гідно!»

– А в тебе в голові саме сміття, якийсь інформаційний хаос. От мені достатньо задати початкові умови, і я виведу тобі логічний результат на основі знань про закономірності.

– Ой, налякала! Ну, добре, даю тобі початкову подію: один чудовий чорний пес серйозно зацікавився вмістом шухляди твого письмового столу. Передбач наслідки.

– Що?! – Ксеня зірвалася з місця. – Ось тобі наслідки: цього собаку та його господарку я вижену геть! Скільки попереджала, тримай свого Духа біля себе! Він мені вже упікся!

Нінка тим часом продовжила розповідь.

Я ще не все сказала, а в тебе вже, бачу, блищать оченята. Таки залишилося в тобі щось жіноче. Ой, там така краса – філігрань, скань, зернь… Але не забиватиму тобі твоєї логічної голови. Гадаю, якщо на тебе начепити якісь там золоті лунниці або колти, навіть ти б зробилася красунею…

Подруга говорила із запалом, – і Ксеню пройняло. Для наочності Нінка дістала альбом давньоруських прикрас і показувала подрузі, як виглядає все це диво. Ксеня задивилася і вже подумки приміряла на себе прикраси.

– О, яка краса! – тикала пальцями Ксеня, уже не приховуючи захвату.

– А це скань. Із золотої дротинки закручували ось такі намистини і з’єднували їх тоненькими місточками.

– А цей обруч якраз пасує до моєї сірої сукні.

– Маєш смак, нічого не скажеш! Це литий наруч, техніка черні, коротше, вершина давньоруського художнього мистецтва.

– Слухай-но, що за химери на цьому обручі? Хрещена Русь – а тут якесь язичництво?

– А ти не така дурна, якою здаєшся. Думаєш, охрестили Русь – і люди відразу відмовилися від своєї споконвічної віри у богів і духів сонця, води, усіляких там мавок, водяників та домовиків? Ти, Ксенечко, і не уявляєш, скільки в тобі, у мені, в усіх нас сидить цього язичництва.

У неї забило дух. І Нінка це помітила.

– Що, задивилася на моїх улюблених драконів і симарглів?

– Си… чого?

– Та були такі міфічні симаргли, а ще грифони та сирини. Дивімося далі.

Але перегорнути сторінку Ксеня їй не дала. Дивовижна сила неначе прикувала дівчину до цього

срібного наруча, і це було сильніше за неї. Хіба Ксеня могла тоді знати, в безодню яких пригод вони поринуть лише тому, що в жіночій сутності закарбовано потяг до прикрас і коштовностей?

– Так, зачарована штука, – промовила Нінка.

– Я й сама вперше так дивилася. Ти мене чуєш? Нінка насилу видерла альбом у подруги і відклала на стіл. Потім помахала долонею в неї перед очима. Ксеня ледь оговталася.

– До справи. Тепер наближаємося до головного. Чому, власне, я провела з тобою цей маленький історико-мистецтвознавчий лікнеп…

– Бо ти схиблена на цьому, – підказала Ксеня.

– Тепер і ти теж. Дивися…

– Це карта мого прадіда. Дивися, тут відмічено, де вже здійснювали розкопки, а де він тільки намічав. З початку перших розкопок минуло понад дев’яносто років, а за цей час київська археологія збагатилася дуже цінними матеріалами, і цим має завдячувати шановному Феодосію Серафимовичу.

– Ну, то й що? До чого ти ведеш? – не розуміла Ксеня.

– А до того, що лише в межах Верхнього міста було знайдено близько шістдесяти скарбів, а це понад три тисячі виробів із золота та срібла. В архівах збереглися дані…

– Нінко, ти з печі впала! Якщо хочеш підрядити мене під час сесії порпатись у якихось архівах, то марно. – Ксені здалося, ніби вона розгадала, заради якої великої ідеї в неї згорів сьогодні пиріг та все полетіло шкереберть.

– Дослухай лишень… Була в археологів легенда: коли на Київ напав хан Батий, городяни зібрали всі коштовності й заховали їх у святих горах. Але єдина людина, яка знала, де саме їх заховали, загинула під руїнами Десятинної церкви, зруйнованої загарбниками. Відтоді багато хто шукав скарби міста, та все марно.

– Так ти пропонуєш їх знайти?

– Авжеж!

Ксеня демонстративно замислилася.

– Треба замовити бригаду бульдозеристів. Ти ж не заступом збираєшся перекопати гори?

– Ксюхо, нам, можливо, і заступ не знадобиться, – очі Нінки горіли несамовито й таємничо.

– У мене є докази, що мій прадід знайшов цей скарб…

Продовження читайте в книзі.

....