Преса про нас

Над книжкою про українську тілесність працює тернопільський етнограф Лілія Мусіхіна. Дослідження має з'явитися до львівського Форуму видавців у видавництві "Зелений пес", яке 2012-го вже надрукувало її книжку "Магія українців вустами очевидця". Нову роботу автор називає сміливим поглядом на тіло в українській культурі — що таке українська сексуальність, краса і огидність по-українськи, якими були статеві стосунки до весілля.

Також Лілія Мусіхіна розглядає традиційну поховальну обрядовість, ставлення до самогубства. У дослідженні використовує документальні свідчення старожилів, а також фольклор — приказки, казки, пісні.

"В одній народній пісні йдеться про шишку, яка падає на жінку, що відпочиває під деревом. В іншому варіанті цієї пісні ця шишка падає жінці в "одне місце" і проробляє те, що як правило робить чоловічий статевий орган, - розповідає Мусіхіна. - У деяких регіонах України весільний коровай прикрашають шишками. Мене завжди цікавило, що вони означають. Виявляється, шишки на короваї символізують фалос".

...

Кількість рано чи пізно, а таки має властивість переходити у якість. Це стосується всіх граней життя, не виняток і літературна творчість. Бо й справді, за останні років п’ятдесят з усього написаного тернопільськими поетами заслуговують уваги хіба по кілька віршів Б. Демківа, М. Левицького, Я. Павуляка, можливо ще В. Махна чи Б. Щавурського. А можливо ще й ці, по-своєму знамениті рядки не названого тут автора: «Як свідки нової доби, ростуть в Тернополі дуби…» – також є вельми симптоматичними. Принаймні, точно передають дух того підцензурного часу… На жаль, поки що і серед молодшого покоління тернопільських поетів, окрім багатообіцяючих починань на кшталт студії «87» якогось прориву на вищий рівень не спостерігалося. А після недавньої поетичної серії у видавництві «Крок», боюся, все це може скотитися, за незначним винятком, до банального розсадника графоманії. Втім, про ці винятки якось іншим разом.

І враз раптом – Наталя Пасічник і її «Пастух бджіл»! Сказати, що ця збірка давно назріла – не сказати нічого, бо її дух впродовж кількох останніх років просто таки витав у повітрі, чи то пак – на сторінках часописів та в мережі. І ось нарешті збірка таки вийшла у відомій серії «Зона Овідія». За глибиною, стилем, легкістю, психологізмом, метафоричністю, а найголовніше – тим неповторним свіжим подихом, який неможливо означити, але без якого немає справжньої поезії, вірші Наталі Пасічник, на мій погляд, є культурним явищем, що відбулося на наших очах.

Збірку можна починати і з початку, і з середини, і з кінця – ефект той самий: годі відірватися, не дочитавши до кінця бодай один вірш. Це зупинена мить, що триває у слові й уяві, просторі й часі водночас. Це лабіринт відчуттів і тональностей. У якийсь момент здається, що це якісь наче б неймовірні, вирвані навмання випадкові рядки, до речі, у збірці навіть є такий цикл «Випадкові вірші», але наступної миті розумієш, що нічого немає настільки невипадкового, як оця сама випадковість опинитися у певний час у певному місці і взяти у руки саме цю збірку, саме цієї поетеси. Чого і всім бажаю!

...

О 18:00 в книгарні “Є” вона презентуватиме книгу “Магія українців вустами очевидця”, матеріал до якої збирала майже 10 років у польових умовах – ходила-їздила селами України в пошуках народних вірувань, обрядів, магічних традиції.

Ліля Мусіхіна влаштує цікаву екскурсію світами української магії та розповість про особливості свята Андрія.

Тож не пропустіть цікаву зустріч із непересічною особистістю 13 грудня о 18:оо в книгарні “Є” (вул. Соборна, 89). Вхід вільний.

...

Незважаючи на численні «піратські» переклади, офіційне видання українською мовою було опубліковане у 2012 році. Протягом цього року було здійснено більш як чотири редакції тому, що Капранови навіть через переклад хотіли донести читачу особливий та унікальний стиль автора. «Кузькіна мать» є другою книгою із серії «Не Табачної історії» . Як зазначили брати , вийти на контакт із автором книги виявилось не так уже й просто, адже Віктор Суворов у минулому шпигун і на даний момент переховується у Лондоні.

Сама назва книги є доволі яскравою та здатна привернути до себе увагу читача. Заголовок частково вмістив у себе зміст книги: «Кузькіна мать» – не лише відомий вислів Хрущова, а й назва 50-мільйонної ядерної бомби, яку Радянський Союз підірвав на Новій Землі.

Брати Капранови були вражені від співпраці із Віктором і зазначили, що це лише початок їхньої творчості. У перспективі вони планують домовитись із автором про першочерговий переклад його книжок українською мовою, проте зазначили, що саме ця перспектива залежить від читачів та їхнього сприйняття прочитаного.

...

Вийшов друком український переклад однієї з останніх книжок історика-публіциста

«Кузькіна мать» — це видання, присвячене драматичним подіям епохи, коли головне крісло в Кремлі посідав Микита Хрущов. Основне, на чому зосереджується Віктор Суворов, — історія «гонки озброєнь» у п’ятдесятих-шістдесятих роках, коли СРСР і США намагалися якнайшвидше розширювати свої потенціали зброї масового знищення. Тут, розповідає історик, виникла цікава колізія: в певний момент США та їхні «загниваючі» капіталістичні союзники радикально випередили радянську військову машину, фактично СРСР у разі ядерного конфлікту був би приречений, але Захід про це не знав. Передусім американські політики, військові, вчені та промисловці вірили пропагандистським реляціям, що Радянський Союз їх цілком випереджає в усіх ракетно-бомбових справах, — он же перший супутник на орбіту вивели, першими людину в космос відправили. Й не просто вірили, а хотіли вірити, адже завдяки цій загрозі, наприклад, можна було організовувати величезні бюджетні вливання в ядерні та інші військові розробки, на цьому багато хто заробляв, гонка озброєнь була, звісно, й непоганим мобілізаційним чинником у суспільстві.

Серйозне ставлення Заходу до радянської пропаганди насправді ставило в складну ситуацію сам Радянський Союз. Суворов твердить, що постійні провокації екстравагантного Хрущова будь-якої миті могли закінчитися смертоносним ударом по одній шостій Землі. Хрущов проводив нові гучні випробування бомби шалених розмірів та шаленої руйнівної сили, робив агресивні заяви, підводив свої війська до небезпечних меж у розділеному Берліні, в односторонньому порядку збудував Мур. На думку Суворова, мета цих ігор була одна: змусити Захід піти з Німеччини (бо, мовляв, співіснування із заможною та демократичною країною руйнувало комуністичну систему, вона могла би вижити лише в тому разі, якби громадяни не мали з чим порівнювати своє життя). Але залишався великий ризик того, що після чергового вибрику СРСР Америка розпочала б війну, котра могла плачевно скінчилася, як мінімум, для Рад, а може, й для цілої планети. Саме в такому контексті Суворов розглядає й Карибську кризу — передислокацію на Кубу радянської ядерної зброї. Автор переконаний: реальна небезпека для США та бойова ефективність від цієї ризикової операції була близька до нуля, але Хрущов планував виторгувати за виведення зброї з Куби Західну Німеччину або хоча б Західний Берлін.

Отож Хрущов у «Кузькіній матері» постає не дурнуватим добряком, а агресивним і безжальним авантюристом. За словами Суворова, поступово Хрущов переповнив чашу терпіння навіть радянського військового керівництва. Усвідомлюючи реальну небезпеку нищівного ядерного конфлікту, вони вирішили таємно попередити Захід про блеф власного головнокомандувача. Розповідь про цю операцію та її наслідки й є головним сюжетом книжки.

«Кузькіна мать», звісно, приречена на значно менший ефект сенсаційності, ніж, наприклад, «Криголам». За часи холодної війни розвідникові-перебіжчику Володимирові Різуну, який почав писати під псевдонімом Віктор Суворов, було легше шокувати своїх читачів, бо тоді навколо історії СРСР панував інформаційний вакуум, а отже, концепція, за якою Сталін перший готувався напасти на Гітлера, справляла надзвичайно сильне враження. Сьогодні, ясна річ, Хрущов уже не є аж такою таємничою постаттю (хоча й деміфологізовувати тут є що), інформації про Карибську кризу теж достатньо. І все ж Суворов і далі успішно демонструє читачам своє вміння робити нестандартні висновки зі стандартних фактів, а також звертати увагу на факти малопомітні. У чому він також вірний собі — то це в несихльності до послідовних і регулярних посилань на джерела. Що не посилює переконливості його концепцій (зрештою, часом можна поставити під сумнів і власне умовиводи, які навіть грунтуються на безсумнівних засновках). Хоча додає органічності художньо-публіцистичному стилю викладу — надзвичайно жвавому, веселому й іронічному письму, досить успішно перекладеному українською (ім’я перекладача, щоправда, в книжці чомусь не вказане).

До історії про ракети і бомби Віктор Суворов умонтував також свою нищівну критику не лише радянської влади, а й комуністичної ідеї як такої. Він переконаний: усерйоз пропагувати комунізм може або дурень, або брехун, бо втілення його в життя неможливе. Критика ця досить емоційна та, сказати б, побутова, але логічно струнка.

А ще один бонус видання — автобіографія Суворова-Різуна. Вона, безперечно, викликає інтерес, особливо у світлі дискусій навколо постаті Суворова в російській історичній науці та публіцистиці. Є тут і окрема передмова для українського читача. Останньому вона, можливо, трохи компенсує брак окремого українського контексту в книжках Суворова.

...