Преса про нас

- В якому стані книговиробництво в Україні?

- Падає книжкова торгівля, розорюються мережі, закриваються книгарні. У людей нема грошей. І в них зникла звичка побутового читання, - каже 46-річний письменник і видавець Дмитро Капранов. - У 1990-ті книжки в Україні не видавалися і майже не продавалися. Була криза і страшна інфляція. Видавали дуже мало книжок. Книговидання відновилося лише у 2000-х. Діти, які виросли за ці 10 років росли без книжок. Це ціле покоління. Сьогодні їм по 30 років. Саме вони диктують попит на будь-якому ринку. Рекламщик полює на 30-річну жінку з двома дітьми. Такий портрет цільової аудиторії. Ця жінка сьогодні не читає. Крамниця не може себе прогодувати. Не йдеться про розвиток електронних книжок. Нічого не читають: ні з екрану, ні з паперу. Книжка — умовна потреба. Як церква, яку не побачиш - лоба не перехрестиш. Якщо не бачиш вітрини з книжками — не виникає потреба читати. Тільки бібліофіли шукають книжки. А нормальна людина купує, коли помітить гарну книжку.

Хто сьогодні читає?

- За статистикою 50 відсотків українців взагалі не читають, а інша половина говорить, що читає. Реально - не більше 10 відсотків. Це еліта. Але не та, що філософів читає, а хоч щось читає. За 10 років елітою будуть ті, хто взагалі вміє читати. Політики, зірки і телепузики ходять без книжки. Вони зразок для населення. Молодші, 20-річні, вже читають. Нинішні студенти більш "вміняємі"

Чому вони?

- Вони росли у 2000-х, коли відновилося книговидання. Після 2008 року знову пішов спад, масово розорювалися видавництва. Майже нічого нового не видавали, нових імен не відкрили. Літературна "Країна мрій", Форум видавців у Львові, виставки, Книжковий арсенал — це залишки книжкової культури. Ті, хто приходить через них, ще читають. Загалом в Україні рівень дибілізації дуже високий. Стільки бидла, як зараз ходить по вулиці, не бачив ніколи. Люди неактивно проводять свій час. Спить на дивані після робочого дня, а навпроти телевізор мигає. Це вбиває творчу енергію. Є анекдот: на Троєщині знайшли хлопчика, якого виховали собаки. Тепер це єдиний вихований хлопчик на Троєщині.

Що треба зробити, щоб українці читали?

- Художнє читання — це велика робота. Бо треба у голові зняти цілий фільм. Для цього має бути уява, талант, робота з асоціаціями. Читач - це кваліфікація. Її можна набути, в половини людей — це вроджений талант. Інша - народжується без цих талантів. Такі не здатні екранізувати у своїй голові дамський роман. Гопота на гопоті.

Як це виправити?

- Держава мусить створювати хороші умови для книговидавничої галузі. Проте вона може тільки зіпсувати або заборонити. Тому заохотити до читання можна лише власним прикладом. Ми організовуємо поетичні бої, ночі поезій, літературні сцени на фестивалях. Видаємо і продаємо книжки. Їздимо з лекціями для студентів, вчимо видавати книжки.

Як заохотити тих, хто не в літературній тусовці?

- Є пропащі душі, в яких не можливо виграти. Тому ті 10 відсотків повинні бути утричі активніші. Морочити людям голову: читайте. Інфекція передається безпосереднім контактом. Свого часу Григорій Сковорода їздив Україною і читав у кожному селі лекції. Кобзарі, які через пісні передавали українські цінностей. Результат — незалежність 1991 року. Українська ідея вижила завдяки таким людям.

Сьогодні книжці доводиться конкурувати з телевізором й інтернетом.

- Треба діяти не як нормальні люди і лікувати хворе суспільство. Нашим дітям серед них тут жити. Ми переконуємо читанням уголос. Найкрутіший випадок стався під час лекції в кооперативному інституті у Полтаві. Там вчать бухгалтерів. Заходимо — мертві бджоли. Сидять "мальчікі у спартівних кастюмах", "дівулі в красно-сінєм адідасє". Викладачі такого самого рівня. Представили нас так: "Не знаю, хто ці люди, але наш випускник їх запросив — послухайте, щось цікаве розкажуть". І пішли. В аудиторії 40 людей. Дівчата пиляють нігті, хлопці у телефоні граються. Ми їм розповідали, читали, співали. За 1,5 години — вони всі були наші, уважно нас слухали. Може, хтось із них колись прочитає книжку.

Що "Зелений пес" готує до друку?

- Готуємо до Форуму видавців у Львові комікс "Історії України". На 40 сторінках розповідь від раннього неоліту - до незалежності. Українська історія - це набір князів, гетьманів і культурних діячів. Вона вся на гривневих купюрах. Але це ж не тільки особистості, а й процес. У 1938-ому Закарпатська область проголосила себе Карпатською Україною. Вона відійшла від України ще за Ярослава Мудрого. А через тисячу років вирішили, що вони - Україна. Щоб таке зрозуміти потрібно викладати історію як сюжет. Комікс готували 6 художників, науковці. Проект розрахований на дітей, але для дорослих теж корисний. Коштуватиме близько 50 гривень. Історія не дорога. Гроші на комікс дав меценат Ігор Дідковський. Хоче, щоб книжка була в кожній родині. Для початку видамо 5 тисяч екземплярів. Також готуємо до друку книжку Віктора Суворова "Її ім'я була Татьяна". Намагаємося видати раніше, ніж москалі....

«Хроніки Якуба Вендровича» Анджея Піліп’юка – твір не лише іронічний і пародійний, але й антикультурний. Це відповідь на сформовані в медіа різні культурні та соціальні стереотипи. Найперше маємо іронічну деконструкцію стереотипів, пов’язаних із фільмами у жанрі «horror» (про відьом, вампірів, вурдалаків), а також космічних прибульців і Х-файлів. «Хроніки Якуба Вендровича» – польська відповідь Голлівуду. Проте не менш цікавими є й сконструйовані етнічні стереотипні образи – автостереотипи та гетеростереотипи. Перші стосуються самосприйняття, другі – сприйняття інших націй, зокрема й українців, росіян, американців, німців. Також дотепними видаються пародії на соціальні (й антисоціальні) стереотипи (поліцейських, податківців, підприємців, мафіозі). «Хроніки…» наповнені життєствердним сміхом над собою, над власною недолугістю й одночасним бажанням бути «більшим за себе».

Екзорцист Якуб Вендрович із Войславіце – антигерой і водночас персонаж, подібний до героїв міського фольклору. Він – пародія на супергероїв, які звільняють планету від прибульців, котрі вставляють людям у мізки різне залізяччя. В перекладі прізвище персонажа – мандрівник-волоцюга. Обидва значення дуже точні: Вендрович мандрує різними куточками Польщі. Він – антисоціальний екзорцист-професіонал, наділений надлюдськими здібностями відчувати привидів і перемагати їх. Літри самогону тільки підсилюють psy-здібності. Здається, що Вендрович – непереможний і безсмертний, у свої вісімдесят він – справжній супермен. Світ «Хронік…» – це пародія на світ сучасної культури й медіа, в яких тиражуються образи суперменів-рятівників планети. Вендрович – антиґламурний психопат-соціопат, який, крім усього, ще й гедоніст.

Водночас, образ Якуба Вендровича має специфічні історичні джерела. Доволі часто у книжці згадуються комуністичні часи. Так-от, щоб ви знали, всі комуністи перетворюються на зомбі. Комуністичний режим пародійовано й перетворено на секту, подібну до сатанистів. Не випадково, коли в готель приїздить група сатанистів, то герой порівнює їх із комуністами, які так само переконували, що Бога немає. Світ привидів, вурдалаків і відьом – це світ посткомуністичний, це вселенське зло породила попередня система, якою керували зомбі й прислужники диявола. Тому, каже Вендрович, і не можна ховати комуністів разом із усіма на цвинтарі… Цей чудовий хід у своїй суті має логіку. Не випадково після падіння СРСР з’явилися масові «захоплення» паранормальщиною, почали виникати як гриби після дощу різноманітні секти. Бо Комуністична партія, заперечуючи Бога, сама прагнула створити із себе сакральний об’єкт культу. А з її падінням людина втратила «релігійну основу». Світ хронік – це світ посткомуністичної Польщі, яка мусить боротися з перевертнями й зомбі свого минулого.

Польща Вендровича – це простір на межі; світ, забутий Богом, якась первісна хтонічна реальність. Тут живуть схиблені люди, які, проте, мають надзвичайні здібності. Ці химерні мешканці польської глибинки в душі своїй щирі й наївні. Вони саджають до шинквасу голлівудського актора й накачують горілкою на знак дружби, вірячи, що в такий спосіб після котроїсь чарки американець почне розмовляти польською. І, отже, два світи порозуміються. Ці наївні сільські мешканці не можуть відрізнити медіареальності від справжньої реальності. Вони починають бомбити тарілки космічних прибульців і встромляти пійманим карликам підкову в череп, не розуміючи, що вцілили вони насправді в муляж, зроблений спеціально для зйомок улюбленого серіалу, і що вони не карають прибульця, а роблять трепанацію черепа актору-ліліпуту. Світ «Хронік…» – це простір тотальної іронії, пародії, деконструкції.

Поряд із цим пришелепуватим світом мешканців Войславіце (переважно літніх і дуже літніх) є й українська реальність, представлена у книжці А. Піліп’юка образом мафії. Українська мафія значно крутіша за польську, і поляки звертаються по допомогу до українців у скрутну хвилину. Проте у хроніках згадується ще й російська мафія. І, що вельми приємно, як принципово відмінна від української. В чому ця відмінність? А в тому, що українські розбишаки-головорізи розуміють, що вони – європейці, а не просто зарізяки-«бєспрєдельщіки», як росіяни. Вони краще забетонують жертві ноги і скинуть у річку, а не будуть удаватися до ножа. Бо ж так «по-європейськи». Українці водночас постають мрійливими та не менш пришелепуватими, ніж поляки.

А. Піліп’юк створив дотепний «світ навпаки», в якому, проте, вбачаєш якісь паралелі зі справжньою реальністю. Можливо, образ Якуба Вендровича близький і українському читачеві. Бо і в нас розвелося чимало привидів, зомбі та іншої зухвалої нечисті, якій може дати раду тільки ось такий безсмертний оптиміст-волоцюга Якуб Вендрович.

...

Ця книга, як не дивно – про певну невід’ємну частину повсякденного життя багатьох наших сучасників (і не виключно, що навіть нас із вами). Адже описи різноманітних магічних дій, згадки про них ми зустрічаємо не тільки у давніх народних піснях, казках, обрядових звичаях. При зустрічі зі знайомими ми бажаємо «доброго дня», можливо, не здогадуючись про походження цього звичаю вітання; ми співаємо чи слухаємо народні пісні давнього обрядового походження, навіть не замислюючись часом над їх змістом. А прислів’я і приказки, що ми їх сотні разів чули: чи завжди ми розуміємо, про що йдеться? От як, наприклад, розтлумачити фразу: «На городі бузина, а в Києві – дядько?» Чи згадаймо не менш відоме: «Після дощику в четвер», слова, що їх ми, як правило, з іронією вимовляємо, натякаючи на те, що сподіване чи обіцяне ніколи не відбудеться. А наші предки, виявляється, вкладали у ці слова геть інший зміст.

Чи узяти хоча б початок відомої пісні: «Горіла сосна палала, під ней дівчина стояла». На перший погляд, цілковите безглуздя – дівчина чеше а косу, стоячи під палаючим деревом і наражаючи своє життя на небезпеку. Але нічого безглуздого чи випадкового у піснях, як виявляється, немає…

Крім того, якщо говорити щиро, мусимо визнати очевидне – віра у дієвість магічних дій на території України збереглася і досі, у XXI ст. Інша річ (і предмет окремої дискусії) – те, як кожен із нас ставиться до цього, незаперечного факту, – позитивно чи скептично, чи навіть відверто негативно, з осудом. Але й донині, попри технічний і науковий прогрес, чималий відсоток населення вірить в уроки, «погане око» тощо. А це означає, що читачам варто було б ознайомитися, – підкреслюю, саме ознайомитися, а не сприйняти на віру чи схвалити, – з історією і походженням деяких сучасних вірувань. Що й допоможе зробити книга «Магія українців».

Матеріал дослідження авторка ретельно опрацювала і поділила на тематичні рубрики: у книзі мова йде про класифікацію, види і функції магії. Магічне явище, на думку дослідниці, містить певні компоненти: магічний час, магічний простір, магічний предмет, магічне слово і магічна дія. Тому у дослідженні подано розділи «Магічний час» (опис кожного дня тижня, календарних свят, пов’язаних з ними народних вірувань, згадки про обряди, що виконувалися у ці дні, про види господарських робіт, які рекомендувалося, або, навпаки, суворо заборонялося робити у певний день тижня чи свято), описано «Магічний простір» (найчастіше згадувані у народі «чарівні» місця, наприклад, вулицю, гай, гору, міст, церкву тощо).

У розділі під назвою «Магічні предмети» наведено перелік так званих «магічних» властивостей звичайних, на перший погляд, предметів, що їх використовували у побуті, таких як ключ, мотузка, підкова (предмети перелічено в алфавітному порядку, що значно полегшує для читача пошук того чи іншого опису у книзі). У розділі «Магічні рослини» описано «чарівні» властивості, що їх наші предки приписували рослинам, магічні функції цих рослин, згадано про застосування ліків рослинного походження. Також із «Магії українців» ми можемо чимало довідатися про вірування, пов’язані зі стихіями природи, про вербальні магічні дії, а також активні дії, спрямовані на те, щоб вплинути на довколишнє середовище.

Сама авторка на презентації книги у львівській книгарні «Є» категорично зазначила, що її праця в жодному разі не може стати посібником, настільною книгою для «чаклунів-початківців». Проте, хоча цю книгу і неможливо буде використати з «практичною метою» (себто для чарування чи у домашніх умовах), «Магія українців», без сумніву, викликає читацьку увагу й гострий інтерес.

Чому? Насамперед, цю книгу корисно прочитати з пізнавальною метою. Не варто забувати, що у ній ідеться про наше із вами минуле, про традиції наших пращурів, звичаї, що вироблялися століттями. Деякі із народних звичаїв і вірувань з плином часу забуваються, зникають назавжди і саме через це варто занотувати їх, зафіксувати на папері, щоб зберегти для майбутніх дослідників, а також просто для тих, хто цікавитиметься історією і культурою нашого народу.

Багатьом читачам, наприклад, буде цікаво довідатися, як у давнину пекли весільний коровай (для його виготовлення слід було підібрати «особливих» жінок, щоб молодята у майбутньому жили щасливо, будь-хто для цієї важливої місії – випікання короваю – не годився), які обряди здійснювали, щоб влаштувати собі чи рідним особисте життя: що робили, якщо дівчина довго не могла вийти заміж, подружжя не мало дітей, чоловік пиячив тощо. І які саме «неправильні» дії, навпаки, могли стати причиною матеріальних нестатків, хвороб, чи неможливості знайти свою «другу половину» і жити із нею у злагоді.

А також (і про це теж не варто забувати) книга, без сумніву, зацікавить читачів тієї простої причини, що людей вабить усе невпізнанне, дивовижне. Недаремно досі користуються популярністю телепрограми на кшталт «Битви екстрасенсів». А деякі з описаних у книзі магічних обрядів читачі мали змогу спостерігати на власні очі.

Крім того, «Магія українців» написана легко і цікаво, від її читання просто неможливо відірватися. Однак попри позірну простоту і захопливу ясність викладу, «Магія українців» насправді – серйозне наукове дослідження, для написання якого було використано як матеріал, що його зібрала безпосередньо авторка, так і численні друковані джерела (бібліографічний покажчик, що налічує більше ста п’ятдесяти позицій, подано у кінці книги)....

Спочатку автор наводить різноманітні класифікації магії — за «кольором», за способами виконання обрядів, за об’єктами впливу та інші. Ще вона виокремлює функції магії — пізнавально-пояснювальну, практичну, психологічну, віщувально-прогностичну, превентивну — та її принципи. Отже, в підході до матеріалу витримано цілком наукову форму. Подекуди це, можливо, дещо перешкоджає доступності на зовсім елементарному рівні, проте допитливому читачу це дозволяє краще розібратись у предметі, а не обмежуватись «етнографічними анекдотами» чи описом обрядів як практичним керівництвом до дій.

Власне опис магічних практик наших предків складається з кількох частин. «Магічний час» і «Магічний простір» закладають філософські, чи, точніше, світоглядні основи магії. Тут і календарні речі, й орієнтація на місцевості — певне задавання координат і пов’язані з ними обряди, рекомендації та заборони. Декотрі з них збереглись і по сьогодні чи лишили помітний слід у культурі — наприклад, містичний і жаский образ старого млина. Інші, здається, вже спливли за водою, як-от табу на зоління одягу в п’ятницю («бо зола цього дня аж на той світ проникає»).

Розділ «Магічні предмети. Фетиш» прогнозовано чи не найбільший у книжці. Десятки й десятки різноманітних побутових і не дуже побутових речей, а також що з ними робили чи й продовжують робити. От мотузку від ковбаси давали гризти хворим на енурез. А громовицю (шматок деревини, в який влучила блискавка, а потім він багато пролежав у воді) використовували для причарування, через отвір у ній також видивлялися відьом у гурті жінок.

Іще один поважний розділ, звісно, «Магічні рослини». З нього читач дізнається про особливі властивості рослин в уявленні давніх українців, приміром, про те, що, спалюючи омелу, людина викликала бурю, осот сприяв торгівлі, а груш остерігалися, бо в них полюбляли облаштовувати своє кубло царі та цариці змій. Так само активно фігурувало в чарівній, міфологічній картині світу те, що людина, далеко на ходячи, могла знайти на власному тілі (про це — розділ «Магічне в людині»). Хоч би й сльози — з них нібито народилися деякі квіти, а іноді вони навіть давали сили й захисту в бою. Звичайно, у книжці приділено увагу й магічним стихіям, взаємодія з якими завжди була неодмінним елементом будь-якої магії, описано дію магічного слова (передусім різні замовляння, молитви, прокляття) та магічних дій, від поцілунку до жертвопринесення.

Усі описані обряди, легенди, уявлення Лілія Мусіхіна ілюструє задокументованими в різних етнографічних експедиціях і дослідженнях розповідями та побаченими практиками. Щоправда, в деяких випадках вони перебувають радше на непевній межі з «просто звичаями» чи перетинають її, але все ж загалом виходить хоч і не всеохоплююча, проте цікава й показова картина магічних і міфологічних уявлень давніх поколінь українців. Добра можливість поміркувати над історією нашого народу, переосмислити деякі, здавалось би, геть буденні елементи культури сьогоднішньої, а може (не без цього!), й собі поекспериментувати з чарами.

...

Про це УНІАН повідомили у видавництві.

Книжка називатиметься "Її ім'я було Татьяна" і розповідає про перший період правління Хрущова: як він дійшов до влади, як протегував Жукова і як останній вирішив довести всьому світу, що ядерну війну можна виграти, і що загибель світового капіталізму не за горами.

"Татьяна" - це атомна бомба РДС-4, яка стояла на озброєнні Радянської Армії і яку вирішили випробувати на власних солдатах.

Як розповіли засновники видавництва брати Капранови, минулого року "Зелений пес" видав книжку Суворова "Кузькіна мать", яка це стала першим легальним перекладом книжок Рєзуна (справжнє прізвище Суворова) українською. Видання йому дуже сподобалося і Рєзун прислав українському видавництву рукопис своєї нової книжки, яка ще не виходила ніде у світі.

"Ми, звісно, одразу впряглися, щоб українці стали першими у світі читачами нової книжки Суворова", - кажуть Капранови.

Зараз іде активна робота над перекладом та добором фото - зокрема ядерного вибуху на Тоцькому полігоні. Українці зможуть прочитати книжку вже у вересні. Її презентація запланована на час проведення Львівського форуму видавців.

За інформацією видавців, другими книгу прочитають росіяни, які зможуть побачити книгу ближче до зими 2013-го....