Преса про нас

Появу цих книг було помічено — з’явилися рецензії і відгуки. Водночас, не називаючи прізвища автора, один з функціонерів НСПУ, який особисто брав участь у презентації роману «Не повертайся…», згодом використав цей епізод, щоб закликати до боротьби проти засилля графоманів методом створення при Спілці бюро з пропаганди літератури. На цьому дещо наелектризованому тлі поява згаданих книг виглядала чимось на кшталт не легалізованої діяльності. Пропоноване інтерв’ю з Тетяною Ковтун – це спроба розібратися, варті ці книги уваги читача чи, навпаки, вони знаходяться поза контекстом літературного процесу.

— Багато років Вашого життя пов’язані з роботою в наших обласних виданнях – газетах «Комсомольське плем’я» та «Вінницька правда». Чи є серед створених Вами літературних образів і сюжетів такі, що прийшли до Вас з того періоду?

— Є, звичайно. Зокрема, це образ одного з персонажів «Вирію», тай й, зрештою, вся естетична партитура роману. А втім,я не прагну бути документально точною, не це є метою створення літературно-художнього твору. Усе моє завжди зі мною, про що б я не писала, - думки, враження, відчуття, винесені мною з раннього дитинства,коли вслухалася в говірку своїх батьків, які обоє з одного села, коли удвох з мамою вечорами читала вголос «Кайдашеву сім’ю» та історичні романи, маючи перед собою вдячного слухача в особі батька, коли співала народних пісень, спілкувалася з бабусею, тітками, дядьками, усією ріднею у Соболівці Теплицького району. Власне, тоді сформувався сьогоднішній образ автора з усіма його інтонаціями, уподобаннями і способами спілкування з читачем. Це переймання кольорів, голосів, мови вінницького краю тривало ще двадцять років, під час моєї роботи журналістом в обласних газетах. Саме ті враження і відчуття, та школа журналістики сформували мене як особистість. 80-90-ті роки дали мені стільки творчої поживи, що варто було ю уже тоді сідати за написання книг. Але згадаймо цей час, особливо роки набуття Україною Незалежності, згадаймо обставини,в яких опинилася країна. Моїми колегами були вінницькі майстри пера: Михайло Каменюк, Ніна Гнатюк, Віктор Мельник, Петро Гордійчук, Людмила Мрачковська. Журналістика зробила багато для того, щоб люди відчули себе не просто етносом в межах пострадянської імперії, а нацією. Чимало творчих людей, аби вижити, знайшли собі заняття, яке їх просто годувало. Я переїхала до Києва і продовжувала роботу за фахом, працюючи в редакції всеукраїнської газети «Україна молода». А про особисті творчі задуми довелося забути, причому надовго. Я б і досі намагалася служити журналістиці, якби не деякі обставини і наполегливі поради друзів взятися за літературну творчість.

— Хто ж ці люди, якщо не секрет?

Це мої друзі, які стали свідками і безпосередніми учасниками київського періоду мого життя. Журналізм обласного штибу і столичного – відрізняються дистанцією. А втім,Ю парадокс полягає в тому, що коли дивишся на батьків нації зблизька, зникають відчуття відстані і пієтет. Ті, хто ставив мені руку тут, у Києві, виявилися людьми зрілими і мужніми, - журналісти, політологи, економісти, державні службовці… Відтак довелось осягнути на власному досвіді, що це таке – відносини влади й індивідуума з його уявленнями про свободу і творчу недоторканність. Що ж до контактів з письменницькими колами, то їх у мене, власне, не було, якщо не вважати співпраці з Максимом Стріхою при написанні п’єси «Мій чарівний принц» за Оскаром Уайльдом та спілкування з театральними діячами, які б здійснили постановку. На жаль, з цього лібрето нічого не вийшло, хоча й музику до нього написали. Наполягати на втіленні вистави можна було б й далі, але той, хто працював у щоденній всеукраїнській газеті, зрозуміє мене: часу і сил наприкінці робочого тижня залишається зовсім мало. Це тільки далекі від літератури люди вважають,що натхнення приходить до митця так само,як виділяється шлунковий сік – щодня о певній порі доби…

— І все ж, як можна в один момент з газетяра, репортера перетворитися на носія красного слова… До якого літературного крила Ви воліли б себе зарахувати – до носіїв інтелектуальної прози чи до тих авторів, які надають перевагу відтворенню «шорсткої шкіри доби»?

— Хочу послатися на досить метафоричний контекст в одному з репортажів про заворушення у Туреччині. Цими днями у Фейсбуці увійшла у топ-новин світлина, на якій зображено протестувальника в парку Гезі. Учасник акції обгородив свій протестувальний майданчик у вигляді паркана, збудованого з цеглин і… книжок. Так от, насправді наше існування складається як із жорстких, незворушних цеглин, так і з трепетних книг, в яких живе душа автора… Скажу відверто, творчість стала моїм свідомим вибором з шкільних років. Були особисті щоденники, реферати і твори, на які звертали увагу вчителі, були вірші й оповідання, літературний гурток при Херсонському міському будинку піонерів, однокласники, які зі мною всією компанією посунули на філфак… Не дійшла черга до олімпіад і нагород, тому що я того не прагнула. Перші замітки Тетяни Ковтун у молодіжній газеті нагадували замальовки. Редактори довго викорінювали з моїх кореспонденцій «літературщину», допоки не довели мій стиль до телеграфного лаконізму. Останніми роками я живу в двадцятиповерховому будинку, збудованому у вигляді розгорнутої книжки – можливо, це вплинуло на моє рішення написати якийсь не публіцистичний твір. Цеглини були, залишилося вдихнути в них текст. Продовжуючи цю аналогію, варто зауважити, що гравітаційне тяжіння мого натхнення розвинулося пізно, аж на 50-ій главі мого журналістського письма. Коли я взялася до художньої прози, то не мала з-поміж літераторів поціновувачів або ж того, хто б благословив мене стати на цю стезю. Але я прагнула того, кілька років поспіль подаючи свої тексти на конкурс «Коронація слова». І безрезультатно. Зібравши кошти на друкування своїх книжок, я вперше з ніжністю подумала про благодать, яку несуть з собою ринкові стосунки… Іншого шансу в мене не було, позаяк ступила на цей непростий шлях з великими муками. Розпочати писати було непросто: з мене довго не виходили зашпори заангажованості, страху перед начальством, розгубленості перед усім світом, адже стояла на порозі цілковитого самовикриття перед читачем. Лише коли збагнеш, що готовий до всього аби набути внутрішню свободу, — стаєш митцем. Ціна буває дуже високою… Власне, публікація книг не означає, що ти відтепер належиш до якогось ареопагу чи письменницької корпорації. На тебе завжди чатують відторгнення,неувага і навіть глузування з боку тих, чиї амбіції розбурхано твоїми літературними спробами. А ти – беззахисний, тому що твоя душа розкрита, наче долоня, простягнута другу. Це як на спортивному рингу – щодня потрібно доводити, що ти – в тонусі. Доводити насамперед собі. Втім, звичайно,я не працюю відірвано від решти світу, в мене є друзі,насамперед подруга – мій літературний редактор, чиєму смаку я довіряю. Зважаю й на відгуки про мої книжки. Деякі критичні зауваження мені допомагають скоригувати свою прозу. Зокрема, мені дорікають, що роман «Не повертайся…» нагадує «агітку» і що людей цікавлять не поточні політичні розбірки, а вічні питання – про кохання, життя і смерть, про сенс буття. На свій захист скажу, що мене не так вже й глибоко затягнув у свої тенета жанр, завдяки якому вдається відтворювати соціально-політичне тло; мої герої – зовсім не ходячі манекени, з вуст яких вилітають ті або інші сентенції. Інколи мені навіть натякають (буцім я сам того не знаю),що серед персонажів мають бути герої і антигерої, носії добра, з одного боку,і носії зла – з іншого. Але я пишу так,як того прагне моя душа. Негідників у моїх книжках допоки практично немає, особливо в авантюрному романі «Вирій…». Декому моя новоспечена француженка Анна Легкоступ категорично не подобається своєю меркантильністю і надмірною чуттєвістю. В інших читачів не викликає симпатії журналіст Євген Чубенко – мовляв,це занадто холодний і раціоналістичний тип. Втім, яким би сумнівним спершу не видався той чи інший персонаж,наприкінці історії його пробачаєш,тому що дізнаєшся про нього істину в останній інстанції і розумієш мотиви його вчинків, тож хочеш побажати йому нарешті, знайти своє щастя. Принаймні про таке сприйняття моїх текстів казали читачі. Сподіваюся, при цьому їхні душі очистилися від усього показного, нещирого. У такому очищенні, я вважаю, й полягає гуманістична роль літератури.

...

Афоризми автора стосуються всіх сфер життя та у книзі поділені на розділи – «Релігія», «Кохання», «Сім’я», «Гроші», «Слово», «Філософія життя», а також «Несерйозні афоризми».

Особливе місце у творчості автора та його книзі займає Жінка та її примхи.

Книжка підійде людям, які звикли не витрачати час, говорити лаконічно про все на світі. Афоризми хочеться перечитувати знову і знову, відкриваючи нові незвідані глибини. Кількість гумору, іронії, правди на квадратний сантиметр книжки зашкалює. Читачам гарантовані мудрі вислови та дотепні описи.

Кожен знайте тут свою частку філософського трунку, завдяки якому по-іншому подивиться на буденні речі та справи, зазирне у власні глибини чи ж просто інтелектуально розважиться.

Ось лише деякі із афоризмів Романа Рудого:

***

Ревнощі є поводирем у сліпого кохання.

***

Кохання — це фокус, у фокусі якого є жінка.

***

Кохана жінка — як позичка під великий відсоток: забирає сон.

***

Праця дає можливість забути, що ми забуті.

***

Східці кар’єри ведуть в обхід принципів.

***

Холостяк керується правилом обережної миші: так гратись, щоб не попадатись.

...

Письменником вирішив стати у тридцять років і досить швидко досягнув своєї мети. Піліп’юк володар найпрестижнішої нагороди у галузі польської фантастики ім. Януша Зайдла, автор бестселера мережі книжкових гіпермаркетів «Empik», чотири рази нагороджений премію «Nautilius». А в 2008 отримав медаль «За заслуги для гміни Войславіце».

У видавництві «Зелений Пес» вперше українською вийшла книга Піліп’юка «Хроніки Якуба Вендровича». У Львові книгу презентує сам автор 14 вересня в книгарні «Є» о 16:00 (просп. Свободи, 7). Ця книга відкриває семитомний цикл пригод невгамовного Якуба Вендровича – авантюрного старого, сільського екзорциста-аматора, якого переслідують давні гріхи протизаконного варіння самогону і браконьєрства. Його одвічні вороги – вампіри, демони, комуністи й усіляка нечисть на чолі з міліцією та заздрісними сусідами.

Пригоди невгамовного дідугана Вендровича стають приводом для уїдливої сатири на соціалістичну та сучасну Польщу. В тексті неодноразово зустрічається жорстока пародія на різні явища поп-культури. Завдяки чорному гумору цей цикл у Польщі має величезний успіх.

Анджей Піліп’юк зумів створити у польській фантастиці цілком нову нішу, так званої, соціально-побутової сатири. У народі за Піліп’юком закріпилось звання «найталановитішого барда польського села з часів Реймонта».

Загалом у портфелі автора – 28 книг, випущених середнім накладом 35 тисяч примірників кожна. Ці книги принесли йому славу і визнання читачів у Польщі, Чехії та, сподіваємося, й в Україні.

...

У трилогії ідеться про часи правління Микити Хрущова (керівник СРСР у 1954-64 рр.), повідомляє прес-служба видавництва "Зелений Пес".

Віктор Суворов (Володимир Різун) – британський історик і публіцист, українець за походженням. Закінчив Київське військове училище (1968 рік), служив у Прикарпатському військовому окрузі, брав участь у придушенні Празької весни.

Офіцер військової розвідки Головного розвідувального управління Міноборони СРСР, у 1978 році утік на Захід із Женевської резидентури. За деякими даними, заочно засуджений в СРСР до смерті.

З 1980-х років видає книги, де підважує основні положення радянської історіографії про Велику вітчизняну війну - зокрема, обґрунтовує теорію про те, що в 1941 році Сталін готувався до нападу на Європу.

Минулого року українською мовою вийшла друком книга Суворова "Кузькіна мать" – дослідження Карибської кризи, ядерного протистояння Радянського Союзу та США.

За словами письменника, у його планах "написати три книги про час правління Хрущова: "Її ім’я було Татьяна", "Облом", "Кузькіна мать"".

"Татьяна" – це ядерна бомба, яку Маршал Жуков випробував на людях. Він хотів переконати керівництво у тому, що ядерну війну можна виграти, і не зупинився ні перед чим: скинув бомбу на власну армію, потопив лінкор радянського флоту…

"Її ім’я було Татьяна" – це розповідь про те, як Хрущов прийшов до влади, як Радянський Союз збирався "підсмажити" Європу ядерними зарядами і захопити її, як випробовували ядерну зброю на радянських людях, і ще багато про те, про що не розповідають на уроках історії", - зазначають у видавництві.

Книга Суворова виходить у серії "Нетабачна історія". Відкрила цю серію книжка німкені Габі Кьопп "Навіщо я народилася дівчинкою?" – розповідь з перших вуст про зґвалтування радянськими військововлужбовцями жінок у Німеччині в 1945 році....

24 липня Брати Капранови святкують на двох 92 роки. Але не лише тому вони відкривають проект «Музей-читальня» у Тичини, а й тому, що літератори сповідують кредо: «Ми любимо наших читачів з трьох причин: По-перше, без вас не існує нас. Письменник без читача – все одно що детонатор без гранати – клацає, але не вибухає. По-друге, без читача не існує книжки. Непрочитана книжка – це просто стосик задрукованого паперу. І тільки в голові читача вона перетворюється на твір мистецтва. По-третє, український читач – найкращий у світі. У цьому ми переконуємося щоразу, коли випадає поспілкуватися».

У музеї-квартирі Павла Тичини з 22 по 28 липня представлені книги Братів Капранових та видавництва «Зелений Пес», яке вони очолюють з 2000 року, для спілкування-читання всім охочим. Час читання (тобто, перебування у музеї) не обмежується. Для цього у музеї-квартирі відведено велику залу. Серед книг — новинки та раритети видавництва, ті, що вже давно зникли з полиць книжкових крамниць; книги для дорослих та дітлахів.

Проект «Музей-читальня» у Тичини працюватиме кожний четвертий тиждень місяця. Адже літературні музеї у світі й існують задля того, щоб серед іншого спонукати й цікавість громади до читання.

...