Пошук






Преса про нас
Преса про видавництво
Поетично-хореографічна вистава «Сни метелика - Дорога в тобі» (презентація книги Ярини Мавки)
Автор: Зелений Пес
Джерело: greenpes.com
Дата: 21-05-2014
Що буде? Поетично-хореографічна вистава за участю акторів та танцівників за мотивами книги.


Коли? 1 червня 2014 року о 18:00.


Де? Дім освіти та Культури «Майстер-клас», м. Київ, вул. Лаврська, 16А, метро Арсенальна.


Що за книга? «Сни метелика - Дорога в тобі» – незвичайна двостороння книга. Сни метелика - це філософська казка, медитативна поезія в прозі, внутрішні діалоги між Янголом – божественним, Метеликом – душею, та Нею – земною жінкою. Дорога в тобі розповідає як мандрівки світом та життям приводять до самопізнання та саморозкриття самого Себе. Тексти можна використовувати для увімкнення «ліхтарика всередині» та гармонізації внутрішнього душевного простору


Рецензія на книгу http://ukrainka.org.ua/node/2361


Подія у Facebook https://www.facebook.com/events/842220755807218/854659957896631/?notif_t=plan_mall_activity...

Як Хрущов мріяв перемогти у ядерній війні
Автор: Олег Коцарев
Джерело: Друг Читача
Дата: 15-11-2013
Віктор Суворов. Її ім’я було Татьяна. – К. : Зелений Пес, 2013. – 392 с.


«Її ім’я було Татьяна» – нова книжка історика-публіциста, викривача радянських історичних концепцій Віктора Суворова в українському перекладі, що з’явилася друком у видавництві «Зелений Пес», в серії «Нетабачна історія». Причому, з’явилася практично водночас із оригіналом.


Це друга частина трилогії, присвяченої тому періоду, коли на чолі СРСР стояв експериментатор і любитель кукурудзи Микита Хрущов. Інакше кажучи, Віктор Суворов продовжує розвінчувати стереотипи про доброго і ліберального наївного дурника з черевиком на трибуні. Хоча ні, щодо «дурника» публіцист загалом не має нічого проти, а от з усім іншим…


Скажімо, він розповідає про епічні навчання на Тоцькому полігоні. Там Хрущов разом з іще одним «улюбленцем» Суворова маршалом Жуковим підірвали ядерну бомбу «Татьяну», а після вибуху кинули в епіцентр війська. З усіма неминучими наслідками для солдатського здоров’я… Метою цих навчань було продемонструвати, як радянська армія може проламати оборону «капіталістів» у Західній Європі (полігон обирали навмисне, щоб відтворити географічні умови, подібні до західноєвропейських), тобто що СРСР здатний виграти ядерну війну. Та переконали вони, схоже, тільки самих себе. Адже умови для навчань створили винятково «тепличні» (звісно, не для солдатів – вони якраз отримували «належну» їм радіацію з лихвою), у реальній бойовій обстановці радянська армія навіть не мала літака, спроможного транспортувати «Татьяну» до місця подій, не будучи заздалегідь поміченим супротивником.


Так само неприхильно Суворов розповідає й про шлях Хрущова до викривального ХХ з’їзду партії, на якому було засуджено культ особи Сталіна. Автор нагадує, і то досить докладно, яким відданим сталіністом Микита Сергійович був за життя вождя. У криваві тридцяті, в розпал Великого терору, він, керівник Української РСР, навіть просив збільшити надіслані до республіки з Москви ліміти на розстріли та інші форми репресій «ворогів народу» – ті йому здалися занадто скромними.


Навіть після смерті тирана, твердить історик, Хрущов хоч і не став розвивати репресії, все одно фактично, зі стратегічної точки зору, залишався продовжувачем сталінської справи: протистояння з Заходом, головна мета якого – знищення капіталістичної системи, мирної конкуренції з якою радянський лад витримати не міг (улюблена метафора Суворова: якщо до сусіднього магазина ходить більше людей, треба його спалити). На його думку, інші претенденти на владу – передусім Лаврентій Берія та Георгій Маленков – планували здійснити кардинальніші реформи та відмовитися від міжнародної експансії.


Тут із Суворовим важко на всі сто погодитися. Хай яка непослідовна й незавершена була лібералізація радянського життя при Хрущові, не можна сказати, що її взагалі не було. А особливо якщо зважити на те, як в умовах «відлиги» в різних частинах СРСР виникло чергове культурне відродження, спалахнули, хоч і поодинокі, але тим помітніші вогнища антитоталітарного спротиву. Хватка комуністичної держави на горлі кожного її громадянина об’єктивно послабилась. І це стало однією з передумов падіння більшовицької диктатури.


Книга «Її ім’я було Татьяна», зрештою, не тільки про хрущовські стратегії й тактики. У цьому жвавому та єхидно-веселому тексті є чимало цікавих історій, пов’язаних, наприклад, зі спробами Георгія Жукова захопити владу, з загибеллю лінкора «Новоросійськ», із химерними долями різноманітних командирів Радянської армії… «Татьяна» справді варта уваги, і нам залишається тільки чекати на наступну книжку Віктора Суворова, щоб знову зануритись у захоплюючі подробиці радянської історії та щоб іще раз порадіти, що вона, радянська історія, скінчилася.




...

До Полтави завітає письменниця Ксенія Ковальська
Автор: Зелений Песик
Джерело: greenpes.com
Дата: 05-11-2013
7-го листопада в Полтаві відбудеться зустріч письменниці Ксенії Ковальської із читачами. Ковальська є авторкою серії дорослих і дитячих книжок. В її творчому доробку вже більше п'яти видань, серед яких дитяча книжка «Тятіка і Патіка» (про казкових мешканців старої шовковиці) та іронічні детективи «Сепуку по-київськи» та «Отрута від Меркурія», що вийшли у видавництві «Зелений Пес».


Працює Ксенія Ковальська в Інституті з проектування газопроводів. Що спонукало її стати письменницею, дізнаєтесь під час зустрічей. Вони проходитимуть у два етапи.


Працює Ксенія Ковальська в Інституті з проектування газопроводів. Що спонукало її стати письменницею, дізнаєтесь під час зустрічей. Вони проходитимуть у два етапи.

Вдень (об 11:30 та 12:30) письменниця зустрінеться із наймолодшими читачами. Авторка привітає малечу з Днем української мови та писемності та розповість, як справжні українські інженери «беруться за олівець».


А ввечері — о 17:00 — відбудеться зустріч із дорослою аудиторією.


Останнім часом авторка спеціалізується на літературі для дітей. І в своєму інтерв'ю на питання, про що не має права забувати дитячий письменник, зазначає: "Письменник повинен пам’ятати, що його читачі незабаром стануть дорослими...".


Де: вул. Фрунзе, 141, Бібліотека-філіал №4 Полтавської ЦБС .


Коли: 7 листопада, 11:30, 12:30 і 17:00.


Вхід вільний.


...

Віктор Суворов: "Сталін – це, можливо, кращий варіант із того, що могло бути"
Автор: Олег Шама
Джерело: Журнал "Країна"
Дата: 10-10-2013
Письменник та історик Віктор Суворов сприяв розпаду Радянського Союзу. Однак його досі не пускають в Україну


Чому Росія пішла хрущовським шляхом у розв'язанні своїх економічних проблем?

– Після Сталіна до влади прорвалася дуже велика кількість людей, яким потрібні були дачі, персональні машини. Інтереси держави – як тоді, так і зараз – їх не цікавили. Вигідно, щоб країна пила, а вони качали за кордон нафту й збагачувалися. Кілька років тому один російський олігарх у Великій Британії придбав яхту. Її водотоннажність – 13 тисяч тонн (Роман Абрамович 2009-го купив найбільшу на той час яхту Eclipce за $800 млн. – "Країна"). Лише заправка яхти коштує 650 тисяч доларів. І вона ж у нього не одна, та й він не один такий у Росії. А почалося все з Хрущова. Йому потрібно було утримати владу, необхідна була підтримка номенклатури. Тому він її забезпечив усім – включно з горілкою та ікрою. Продавали нафту, ні про що не турбувалися. А що там далі – їм було байдуже.


Москва поступово реабілітує Сталіна. Чому?

– Олександр Солженіцин якось сказав: "Росія програла ХХ століття". Тому прагнуть відіграти хоч щось назад, знайти в минулому якийсь позитив. А що знайдеш? Колективізацію? Голодомор? Та й зараз країна руйнується, народ вимирає. От і хочеться згадати колишню велич – як беззубій бабі свою молодість.


Є думка, що режим Сталіна був жорсткий, бо він грузин. Його наступники – слов'янської ментальності: емоційні, чутливі, часом непослідовні в керуванні державою – і зрештою її розвалили. Як ви ставитеся до цього?

– Від керівника держави залежить багато, якщо не все. Наприклад, Франція під контролем Бонапарта – це одне, а перед війною, 1940 року, за президента Едуара Деладьє ті ж самі французи – повне лайно, здали велику країну майже без бою за кілька тижнів. Я часто слухаю промови Сталіна. Якось під час одного виступу він наче жартує: "А про таких людей великий російський письменник Гоголь сказав: "Ні в місті Богдан, ні в селі Селіфан". Зала заливається сміхом. Але ж тут жарту нема. Сталін мав якусь магічну силу, що міг керувати емоціями натовпу. А щодо ментальних особливостей добре написав французький стратег і психолог Ґюстав Лебон, праці якого уважно читали одночасно Гітлер, Муссоліні і Сталін. У книжці "Психологія народів і мас" він зазначав: характер народу не змінюється впродовж століть. Тобто можна вважати, що росіяни, як були нехлюями за Івана Грозного, так і залишалися ними за Сталіна. Проте, коли все народне господарство віддається під контроль держави, чиновників, тоді будь-яка нація звалюється в прірву. Наприклад, перед Другою світовою війною Чехословаччина перебувала в десятці найрозвиненіших країн світу. Прийшли після війни до влади соціалісти, взяли все під контроль бюрократи – і країна почала загнивати.


Чому в вашому робочому кабінеті висить великий портрет Сталіна? (Розмова триває через Skype).

– Від Сталіна як великого злочинця я в захваті. Це все одно, що дивитися на акулу, яка клацає зубами, – страшно, але не відірвати очей.Моя книжка "Контроль" – це гімн товаришу Сталіну. Головна її ідея: у кожного своя правда. Якось довелося побувати в Музеї Пльотцензее. Це одна з колишніх берлінських тюрем, де страчували державних злочинців на гільйотині чи на шибениці. Зайшов туди травневим днем, було дуже синє небо, співали птахи, і на тлі похмурих цегляних стін в око впадала розквітла черемшина. Я подумав: тут же працювали люди, чесно виконували свою роботу, у них були сім'ї, когось із них викликали в школу і скаржилися на сина-бовдура. Кати були такі ж люди, як і всі. Виникла ідея для книжки "Контроль": 19-річна дівчина, вона закохана, але працює катом. Я написав сценарій, і його попросив один український кінематографіст. Невдовзі обірвав зі мною всі контакти. Мабуть, подумав, що я вихваляю Сталіна. А я виклав ідею, що це, можливо, найкращий варіант із того, що могло бути. Невідомо, як би склалося, коли б до влади прийшов Троцький, Тухачевський чи Бухарін. Останній взагалі вважав, що треба вивести нову людину шляхом розстрілів, тобто поганих знищити – залишаться хороші.


Коли з'явився "Криголам", існувала версія, що ви як колишній розвідник мали доступ до секретних даних. Звідки брали інформацію для книжок?

– Усі мої джерела – у відкритому доступі. Почалося все 1967 року, коли я був на четвертому курсі училища і на семінарі з військового мистецтва вирішив виділитися. Нас учили, що на початку війни техніка СРСР була відстала, одна гвинтівка на трьох, Сталін – дурень, тому перший місяць ми мали великі втрати. Я кажу, що і далі було не краще, у вересні 1941-го німці прорвалися в районі Кременчука, на півночі від Смоленська пішли через Конотоп, зустрілися біля Лохвиці й під Києвом взяли в полон п'ять армій, понад 600 тисяч людей. Повисла тиша, ніби сказав щось непристойне. Увечері викликають у штаб до майора Шмельова в особливий відділ. Поговорили якийсь час мило ні про що, потім він завів мене в камеру з пригвинченими до підлоги меблями. Одразу: "Руки на стіл, долоні догори! Які ворожі радіостанції слухаєш?" Виявилося, йому донесли про мій виступ. Пояснив, що прочитав у книжці Ліддела Гарта "Стратегія непрямих дій", яку взяв у бібліотеці училища. Після ХХ з'їзду КПРС вийшли кілька досліджень закордонних істориків війни. Одразу викликали бібліотекаря, який привіз книжку, перевірили, що так воно й є, мені: "Геть звідси". А книжка зникла.Із нас готували аналітиків державного розвідувального управління. Моя робота полягала в тому, щоб у будь-якому правилі знайти виняток. От я його і шукав: чому в нас у країні було все правильно, а доходимо до 22 червня 1941-го – раптом виявляється все неправильно, і ми стаємо дурнями. Чому 1942 року загинула армія Власова під Ленінградом і цілий Кримський фронт із п'яти армій? Або на лекції, вже у Військово-дипломатичній академії, розповідають, як визначити – чи готується противник напасти. Одна з ознак: споруджують аеродроми біля кордону, бо коли його перетнуть танки, авіація має їх підтримувати. Але на наступній лекції кажуть: який Сталін був дурень – побудував біля кордону 254 бетонні аеродроми. Але чому німці, роблячи те саме, – розумні, а ми – дурні? От так я і зрозумів, що Сталін готувався напасти на Німеччину, тільки Гітлер його випередив.


Чи вважаєте достовірним договір 1938 року про співпрацю НКВС і гестапо, підписаний Берією і Мюллером?

– Я не тримав цього договору в руках. Проте 1940 року, коли Польщу вже поділили між СРСР і Німеччиною, загони цих установ узгоджували спільні дії з винищення польських партизан. Коли німці зачищали свою територію, поляки відступали на радянську. Тому домовлялися проводити такі операції разом, одночасно.


Ваша перша книжка "Криголам" вийшла понад 20 років тому. У наступних ви, здається, повністю довели, що СРСР готувався до війни. Чому й досі повертаєтеся до цієї теми?

– Римський історик Корнелій Тацит дві тисячі років тому писав, що в історію входиш, як у Середземне море: один крок, другий, а далі – безодня. Коли писав "Криголам", думав обмежитися однією статтею, бо мені було все зрозуміло. Потім вирішив, що читачеві певні речі будуть незрозумілі, написав ще дві статті, підв'язав ще чотири, а далі почалася безодня, з якої вже не вийти.Зокрема, виникло запитання: чому Радянський Союз, переможець у війні, зник? А Німеччину розгромили, але ось вона – я туди їжджу пити пиво. Чи Польща або Угорщина – існують. А куди подівся переможець? Чому народи, які живуть на його території, вимирають, спиваються?


Основна претензія до ваших досліджень: деякі висновки робите, не посилаючись на джерела.

– Вважаю, що до історичного дослідження – єдина вимога: книжка повинна бути цікавою, і крапка. Мені кажуть: твір має бути розумний, пізнавальний. Відповідаю, що не може бути книжка одночасно цікавою і дурною. Моє завдання – зламати кригу небажання знати свою історію, пробудити до неї інтерес. Нехай я і збрешу, але не навмисне, а через незнання. Як казав Александр Дюма: "Звичайно, я ґвалтую історію. Але такі красиві байстрюки виходять". У мене на полиці досі стоїть шеститомна "Історія Великої вітчизняної війни", видана за Хрущова. Не раз на лекціях запитував: хтось її читав? У відповідь найчастіше чув сміх. А вона ж правильно по-науковому написана, з посиланнями. Проте нікому не потрібна, бо просто нецікава.


Коли попросили притулку у ворожій для СРСР країні, не боялися, що з вами можуть розправитися й на чужій території?

– Я втік у червні 1978 року, а восени у Великій Британії вбили болгарського письменника-дисидента Георгія Маркова. Йому вкололи отруту через вістря парасольки. Думаю, її виготовили на Луб'янці (площа в Москві, на якій розташований будинок колишнього КДБ СРСР, тепер ФСБ. – "Країна"). Британцям почали дорікати: що це у вас людей убивають? Тому для них було справою честі, щоб зі мною нічого не сталося. Але траплялись випадки, коли просили: сховайтеся із сім'єю в такому-то військовому таборі на три-чотири дні. А після виходу "Криголаму" я перестав остерігатися будь-чого. Мене не вигідно було б "мочити в сортирі". Уявляєте, яка була б реклама моїм книжкам? Нині ж я вже ніякої загрози нікому не становлю. В життя сучасної Росії чи України не маю морального права втручатися, бо давно не живу там.


Добиватиметеся скасування заборони на в'їзд до України й Росії?

– 1992 року я написав до Києва генеральному прокурору листа, в якому запитував: у чому моя провина перед Україною? Мені відповіли: треба порадитися з Москвою і взнати, що я накоїв. Зрозумів, що ніякої незалежності нема.З Росією була така історія. Я звернувся до тодішніх демократів: ви вийшли з Радянського Союзу, і я з нього вийшов, дещо раніше; я порушив присягу, і ви її теж порушили; тому скасуйте звинувачення щодо мене. У відповідь сказали: проси пробачення. У кого? У Бориса Єльцина, який ще вчора був членом ЦК КПРС? Ні, спершу вибачтеся перед народом, який ви стільки років мордували, а потім вже я подумаю.Мої книжки видають мільйонними накладами. Це означає, що народ мене простив. Якщо я Україні потрібен, вона мене покличе.






...

ЖИТТЯ З ЦЕГЛИН І КНИЖОК
Автор: Марина ТИЩЕНКО
Джерело: журнал "Вінничанка"
Дата: 03-09-2013
Краще не братися за перо, якщо тобі нічого сказати цьому світові. Краще не конкурувати з літературними взірцями. Ця узвичаєна думка не стала на перепоні Тетяні Ковтун, коли вона взялася за свою першу книгу, присвятивши її колегам-журналістам. Попри те, що рукопис не побажало взяти жодне видавництво, Тетяна продовжувала займатися літературною творчістю і написала книгу «Вирій загублених душ» про пошуки кращої долі за кордоном. Цей твір сподобався у видавництвах «Фоліо» (Харків) і «Зелений пес» (Київ), і останнє надрукувало його коштом автора в 2012 році. За півроку вийшов і роман «Не повертайся спиною до звіра», в якому висвітлюється така вічна тема, як стосунки індивідуума і влади. Головний герой цього твору – молодий український журналіст,який набуває газетярського досвіду протягом перших років нового тисячоліття.


Появу цих книг було помічено — з’явилися рецензії і відгуки. Водночас, не називаючи прізвища автора, один з функціонерів НСПУ, який особисто брав участь у презентації роману «Не повертайся…», згодом використав цей епізод, щоб закликати до боротьби проти засилля графоманів методом створення при Спілці бюро з пропаганди літератури. На цьому дещо наелектризованому тлі поява згаданих книг виглядала чимось на кшталт не легалізованої діяльності. Пропоноване інтерв’ю з Тетяною Ковтун – це спроба розібратися, варті ці книги уваги читача чи, навпаки, вони знаходяться поза контекстом літературного процесу.


— Багато років Вашого життя пов’язані з роботою в наших обласних виданнях – газетах «Комсомольське плем’я» та «Вінницька правда». Чи є серед створених Вами літературних образів і сюжетів такі, що прийшли до Вас з того періоду?

— Є, звичайно. Зокрема, це образ одного з персонажів «Вирію», тай й, зрештою, вся естетична партитура роману. А втім,я не прагну бути документально точною, не це є метою створення літературно-художнього твору. Усе моє завжди зі мною, про що б я не писала, - думки, враження, відчуття, винесені мною з раннього дитинства,коли вслухалася в говірку своїх батьків, які обоє з одного села, коли удвох з мамою вечорами читала вголос «Кайдашеву сім’ю» та історичні романи, маючи перед собою вдячного слухача в особі батька, коли співала народних пісень, спілкувалася з бабусею, тітками, дядьками, усією ріднею у Соболівці Теплицького району. Власне, тоді сформувався сьогоднішній образ автора з усіма його інтонаціями, уподобаннями і способами спілкування з читачем. Це переймання кольорів, голосів, мови вінницького краю тривало ще двадцять років, під час моєї роботи журналістом в обласних газетах. Саме ті враження і відчуття, та школа журналістики сформували мене як особистість. 80-90-ті роки дали мені стільки творчої поживи, що варто було ю уже тоді сідати за написання книг. Але згадаймо цей час, особливо роки набуття Україною Незалежності, згадаймо обставини,в яких опинилася країна. Моїми колегами були вінницькі майстри пера: Михайло Каменюк, Ніна Гнатюк, Віктор Мельник, Петро Гордійчук, Людмила Мрачковська. Журналістика зробила багато для того, щоб люди відчули себе не просто етносом в межах пострадянської імперії, а нацією. Чимало творчих людей, аби вижити, знайшли собі заняття, яке їх просто годувало. Я переїхала до Києва і продовжувала роботу за фахом, працюючи в редакції всеукраїнської газети «Україна молода». А про особисті творчі задуми довелося забути, причому надовго. Я б і досі намагалася служити журналістиці, якби не деякі обставини і наполегливі поради друзів взятися за літературну творчість.


— Хто ж ці люди, якщо не секрет?

Це мої друзі, які стали свідками і безпосередніми учасниками київського періоду мого життя. Журналізм обласного штибу і столичного – відрізняються дистанцією. А втім,Ю парадокс полягає в тому, що коли дивишся на батьків нації зблизька, зникають відчуття відстані і пієтет. Ті, хто ставив мені руку тут, у Києві, виявилися людьми зрілими і мужніми, - журналісти, політологи, економісти, державні службовці… Відтак довелось осягнути на власному досвіді, що це таке – відносини влади й індивідуума з його уявленнями про свободу і творчу недоторканність. Що ж до контактів з письменницькими колами, то їх у мене, власне, не було, якщо не вважати співпраці з Максимом Стріхою при написанні п’єси «Мій чарівний принц» за Оскаром Уайльдом та спілкування з театральними діячами, які б здійснили постановку. На жаль, з цього лібрето нічого не вийшло, хоча й музику до нього написали. Наполягати на втіленні вистави можна було б й далі, але той, хто працював у щоденній всеукраїнській газеті, зрозуміє мене: часу і сил наприкінці робочого тижня залишається зовсім мало. Це тільки далекі від літератури люди вважають,що натхнення приходить до митця так само,як виділяється шлунковий сік – щодня о певній порі доби…


— І все ж, як можна в один момент з газетяра, репортера перетворитися на носія красного слова… До якого літературного крила Ви воліли б себе зарахувати – до носіїв інтелектуальної прози чи до тих авторів, які надають перевагу відтворенню «шорсткої шкіри доби»?

— Хочу послатися на досить метафоричний контекст в одному з репортажів про заворушення у Туреччині. Цими днями у Фейсбуці увійшла у топ-новин світлина, на якій зображено протестувальника в парку Гезі. Учасник акції обгородив свій протестувальний майданчик у вигляді паркана, збудованого з цеглин і… книжок. Так от, насправді наше існування складається як із жорстких, незворушних цеглин, так і з трепетних книг, в яких живе душа автора… Скажу відверто, творчість стала моїм свідомим вибором з шкільних років. Були особисті щоденники, реферати і твори, на які звертали увагу вчителі, були вірші й оповідання, літературний гурток при Херсонському міському будинку піонерів, однокласники, які зі мною всією компанією посунули на філфак… Не дійшла черга до олімпіад і нагород, тому що я того не прагнула. Перші замітки Тетяни Ковтун у молодіжній газеті нагадували замальовки. Редактори довго викорінювали з моїх кореспонденцій «літературщину», допоки не довели мій стиль до телеграфного лаконізму. Останніми роками я живу в двадцятиповерховому будинку, збудованому у вигляді розгорнутої книжки – можливо, це вплинуло на моє рішення написати якийсь не публіцистичний твір. Цеглини були, залишилося вдихнути в них текст. Продовжуючи цю аналогію, варто зауважити, що гравітаційне тяжіння мого натхнення розвинулося пізно, аж на 50-ій главі мого журналістського письма. Коли я взялася до художньої прози, то не мала з-поміж літераторів поціновувачів або ж того, хто б благословив мене стати на цю стезю. Але я прагнула того, кілька років поспіль подаючи свої тексти на конкурс «Коронація слова». І безрезультатно. Зібравши кошти на друкування своїх книжок, я вперше з ніжністю подумала про благодать, яку несуть з собою ринкові стосунки… Іншого шансу в мене не було, позаяк ступила на цей непростий шлях з великими муками. Розпочати писати було непросто: з мене довго не виходили зашпори заангажованості, страху перед начальством, розгубленості перед усім світом, адже стояла на порозі цілковитого самовикриття перед читачем. Лише коли збагнеш, що готовий до всього аби набути внутрішню свободу, — стаєш митцем. Ціна буває дуже високою… Власне, публікація книг не означає, що ти відтепер належиш до якогось ареопагу чи письменницької корпорації. На тебе завжди чатують відторгнення,неувага і навіть глузування з боку тих, чиї амбіції розбурхано твоїми літературними спробами. А ти – беззахисний, тому що твоя душа розкрита, наче долоня, простягнута другу. Це як на спортивному рингу – щодня потрібно доводити, що ти – в тонусі. Доводити насамперед собі. Втім, звичайно,я не працюю відірвано від решти світу, в мене є друзі,насамперед подруга – мій літературний редактор, чиєму смаку я довіряю. Зважаю й на відгуки про мої книжки. Деякі критичні зауваження мені допомагають скоригувати свою прозу. Зокрема, мені дорікають, що роман «Не повертайся…» нагадує «агітку» і що людей цікавлять не поточні політичні розбірки, а вічні питання – про кохання, життя і смерть, про сенс буття. На свій захист скажу, що мене не так вже й глибоко затягнув у свої тенета жанр, завдяки якому вдається відтворювати соціально-політичне тло; мої герої – зовсім не ходячі манекени, з вуст яких вилітають ті або інші сентенції. Інколи мені навіть натякають (буцім я сам того не знаю),що серед персонажів мають бути герої і антигерої, носії добра, з одного боку,і носії зла – з іншого. Але я пишу так,як того прагне моя душа. Негідників у моїх книжках допоки практично немає, особливо в авантюрному романі «Вирій…». Декому моя новоспечена француженка Анна Легкоступ категорично не подобається своєю меркантильністю і надмірною чуттєвістю. В інших читачів не викликає симпатії журналіст Євген Чубенко – мовляв,це занадто холодний і раціоналістичний тип. Втім, яким би сумнівним спершу не видався той чи інший персонаж,наприкінці історії його пробачаєш,тому що дізнаєшся про нього істину в останній інстанції і розумієш мотиви його вчинків, тож хочеш побажати йому нарешті, знайти своє щастя. Принаймні про таке сприйняття моїх текстів казали читачі. Сподіваюся, при цьому їхні душі очистилися від усього показного, нещирого. У такому очищенні, я вважаю, й полягає гуманістична роль літератури.




...

1
  2  3  4  5  6  7  ...  30  Наступна >>