Преса про нас

Афоризми автора стосуються всіх сфер життя та у книзі поділені на розділи – «Релігія», «Кохання», «Сім’я», «Гроші», «Слово», «Філософія життя», а також «Несерйозні афоризми».

Особливе місце у творчості автора та його книзі займає Жінка та її примхи.

Книжка підійде людям, які звикли не витрачати час, говорити лаконічно про все на світі. Афоризми хочеться перечитувати знову і знову, відкриваючи нові незвідані глибини. Кількість гумору, іронії, правди на квадратний сантиметр книжки зашкалює. Читачам гарантовані мудрі вислови та дотепні описи.

Кожен знайте тут свою частку філософського трунку, завдяки якому по-іншому подивиться на буденні речі та справи, зазирне у власні глибини чи ж просто інтелектуально розважиться.

Ось лише деякі із афоризмів Романа Рудого:

***

Ревнощі є поводирем у сліпого кохання.

***

Кохання — це фокус, у фокусі якого є жінка.

***

Кохана жінка — як позичка під великий відсоток: забирає сон.

***

Праця дає можливість забути, що ми забуті.

***

Східці кар’єри ведуть в обхід принципів.

***

Холостяк керується правилом обережної миші: так гратись, щоб не попадатись.

...

Письменником вирішив стати у тридцять років і досить швидко досягнув своєї мети. Піліп’юк володар найпрестижнішої нагороди у галузі польської фантастики ім. Януша Зайдла, автор бестселера мережі книжкових гіпермаркетів «Empik», чотири рази нагороджений премію «Nautilius». А в 2008 отримав медаль «За заслуги для гміни Войславіце».

У видавництві «Зелений Пес» вперше українською вийшла книга Піліп’юка «Хроніки Якуба Вендровича». У Львові книгу презентує сам автор 14 вересня в книгарні «Є» о 16:00 (просп. Свободи, 7). Ця книга відкриває семитомний цикл пригод невгамовного Якуба Вендровича – авантюрного старого, сільського екзорциста-аматора, якого переслідують давні гріхи протизаконного варіння самогону і браконьєрства. Його одвічні вороги – вампіри, демони, комуністи й усіляка нечисть на чолі з міліцією та заздрісними сусідами.

Пригоди невгамовного дідугана Вендровича стають приводом для уїдливої сатири на соціалістичну та сучасну Польщу. В тексті неодноразово зустрічається жорстока пародія на різні явища поп-культури. Завдяки чорному гумору цей цикл у Польщі має величезний успіх.

Анджей Піліп’юк зумів створити у польській фантастиці цілком нову нішу, так званої, соціально-побутової сатири. У народі за Піліп’юком закріпилось звання «найталановитішого барда польського села з часів Реймонта».

Загалом у портфелі автора – 28 книг, випущених середнім накладом 35 тисяч примірників кожна. Ці книги принесли йому славу і визнання читачів у Польщі, Чехії та, сподіваємося, й в Україні.

...

У трилогії ідеться про часи правління Микити Хрущова (керівник СРСР у 1954-64 рр.), повідомляє прес-служба видавництва "Зелений Пес".

Віктор Суворов (Володимир Різун) – британський історик і публіцист, українець за походженням. Закінчив Київське військове училище (1968 рік), служив у Прикарпатському військовому окрузі, брав участь у придушенні Празької весни.

Офіцер військової розвідки Головного розвідувального управління Міноборони СРСР, у 1978 році утік на Захід із Женевської резидентури. За деякими даними, заочно засуджений в СРСР до смерті.

З 1980-х років видає книги, де підважує основні положення радянської історіографії про Велику вітчизняну війну - зокрема, обґрунтовує теорію про те, що в 1941 році Сталін готувався до нападу на Європу.

Минулого року українською мовою вийшла друком книга Суворова "Кузькіна мать" – дослідження Карибської кризи, ядерного протистояння Радянського Союзу та США.

За словами письменника, у його планах "написати три книги про час правління Хрущова: "Її ім’я було Татьяна", "Облом", "Кузькіна мать"".

"Татьяна" – це ядерна бомба, яку Маршал Жуков випробував на людях. Він хотів переконати керівництво у тому, що ядерну війну можна виграти, і не зупинився ні перед чим: скинув бомбу на власну армію, потопив лінкор радянського флоту…

"Її ім’я було Татьяна" – це розповідь про те, як Хрущов прийшов до влади, як Радянський Союз збирався "підсмажити" Європу ядерними зарядами і захопити її, як випробовували ядерну зброю на радянських людях, і ще багато про те, про що не розповідають на уроках історії", - зазначають у видавництві.

Книга Суворова виходить у серії "Нетабачна історія". Відкрила цю серію книжка німкені Габі Кьопп "Навіщо я народилася дівчинкою?" – розповідь з перших вуст про зґвалтування радянськими військововлужбовцями жінок у Німеччині в 1945 році....

"Враховуючи, що історики твердять, що ніякого Хрещення 1025 років тому не було, а було раніше або пізніше, враховуючи, що в складі Константинопольського патріархату з четвертого по дев'яте століття була Скіфська єпархія, де скіфи жили – ми знаємо, то говорити про Хрещення Русі 1025 років тому – це як мінімум не серйозно з історичної точки зору. Взагалі, ювілеї зазвичай не мають якогось значення історичного, вони мають значення політичне. Тому, ми повинні розуміти, навіщо це потрібно. В нашому дитинстві святкували дуже дивний ювілей – 325 років так званого возєднання України з Росією. За яким літочисленням цей ювілей ми так досі і не знаємо. Але святкування були на широку ногу тому, що тоді почалися націоналістичні заворушення на заході. У Львові якісь прапори піднімали і вирішили, що терміново треба нагадати всім про Переяславську угоду. Аналогічна історія тут – це все, зрозуміло, що Хрещення тут ні до чого абсолютно. Всього-навсього політичні ігри, навколо цих мутних, "тайожних" та інших союзів, в які нас зараз тягнуть", - розказали Капранови.

На питання про те, чи не є дивним те, що українська церква є не визнаною, зате патріархи інших конфесій їдуть саме в Україну для святкування річниці, письменники відповіли: "Парадокс полягає в тому, що коли було Хрещення Русі, то Москви взагалі не було, не існувало на той момент. І Мінська також не існувало. Отже святкувати Хрещення Русі в Москві – анахронізм. І в Мінську теж анахронізм. Взагалі анахронізм. Якщо вже дійсно щось святкувати, то звісно святкувати в Києві. Тут питань нема. Те, що церква наша не визнана – це проблема ще часів тих, коли патріархат перенесли в Росію і з того часу постійні на цю тему конфлікти. Я думаю, нічого поганого в тому, що церква не визнана нема, адже Господь Бог же нікому не дарував ніяких особливих повноважень. Ніхто не може сказати, що от я волею Господа пророкую, принаймні з тепер живущих. Визнана-невизнана – це не в Москві вирішується. Навіть не в Стамбулі чи Константинополі як його варто називати з точки зору православної. Це не патріарх вирішує. Це вирішується значно вище. Я думаю, що там значно вище українська церква визнана", - сказали Капранови.

Письменники також відповіли на питання про те, чому політики останнім часом все більше спрямовуються у бік релігії. "В нас просто нема державних мужів. От в чому проблема. Жоден наш можновладець не відчуває себе державним мужем. Він швидше відчуває державу своєю власністю, але він не є державним мужем. Звідси і ставлення, адже, коли б у нас були дійсно державні мужі, то вони би згадали, що в Україні як мінімум є ще мусульмани і іудеї. Це релігії теж достатньо в світі авторитетні і досить велика частина українських громадян дотримується саме цих релігій. Тому, для державного, саме державного мужа не пристойно витечувать свою приналежність до якоїсь із церков. Я вже не кажу, про якусь із конфесій. Ти молись дома кому хочеш і ходи в церкву, там хрестись як хочеш, але робити це своєю публічною політикою – це негідно державного мужа, якщо він державний муж", - вважають Капранови.

На думку письменників, прийдешні урочистості – лише умовність. "Звісно – це свято умовне як і будь-яка дата, тим більше дата кругла. Церковних свят взагалі багато. Навіть великих багато і всі вони відзначаються в церквах відповідним чином. Для кожного храму своє свято, для когось – іменини, день янгола окреме свято. Це із розряду звичайних церковних свят і робити із цього державну політику просто як мінімум не далекоглядно", - заявили Капранови.

...

24 липня Брати Капранови святкують на двох 92 роки. Але не лише тому вони відкривають проект «Музей-читальня» у Тичини, а й тому, що літератори сповідують кредо: «Ми любимо наших читачів з трьох причин: По-перше, без вас не існує нас. Письменник без читача – все одно що детонатор без гранати – клацає, але не вибухає. По-друге, без читача не існує книжки. Непрочитана книжка – це просто стосик задрукованого паперу. І тільки в голові читача вона перетворюється на твір мистецтва. По-третє, український читач – найкращий у світі. У цьому ми переконуємося щоразу, коли випадає поспілкуватися».

У музеї-квартирі Павла Тичини з 22 по 28 липня представлені книги Братів Капранових та видавництва «Зелений Пес», яке вони очолюють з 2000 року, для спілкування-читання всім охочим. Час читання (тобто, перебування у музеї) не обмежується. Для цього у музеї-квартирі відведено велику залу. Серед книг — новинки та раритети видавництва, ті, що вже давно зникли з полиць книжкових крамниць; книги для дорослих та дітлахів.

Проект «Музей-читальня» у Тичини працюватиме кожний четвертий тиждень місяця. Адже літературні музеї у світі й існують задля того, щоб серед іншого спонукати й цікавість громади до читання.

...