Преса про нас

«Її ім’я було Татьяна» – нова книжка історика-публіциста, викривача радянських історичних концепцій Віктора Суворова в українському перекладі, що з’явилася друком у видавництві «Зелений Пес», в серії «Нетабачна історія». Причому, з’явилася практично водночас із оригіналом.

Це друга частина трилогії, присвяченої тому періоду, коли на чолі СРСР стояв експериментатор і любитель кукурудзи Микита Хрущов. Інакше кажучи, Віктор Суворов продовжує розвінчувати стереотипи про доброго і ліберального наївного дурника з черевиком на трибуні. Хоча ні, щодо «дурника» публіцист загалом не має нічого проти, а от з усім іншим…

Скажімо, він розповідає про епічні навчання на Тоцькому полігоні. Там Хрущов разом з іще одним «улюбленцем» Суворова маршалом Жуковим підірвали ядерну бомбу «Татьяну», а після вибуху кинули в епіцентр війська. З усіма неминучими наслідками для солдатського здоров’я… Метою цих навчань було продемонструвати, як радянська армія може проламати оборону «капіталістів» у Західній Європі (полігон обирали навмисне, щоб відтворити географічні умови, подібні до західноєвропейських), тобто що СРСР здатний виграти ядерну війну. Та переконали вони, схоже, тільки самих себе. Адже умови для навчань створили винятково «тепличні» (звісно, не для солдатів – вони якраз отримували «належну» їм радіацію з лихвою), у реальній бойовій обстановці радянська армія навіть не мала літака, спроможного транспортувати «Татьяну» до місця подій, не будучи заздалегідь поміченим супротивником.

Так само неприхильно Суворов розповідає й про шлях Хрущова до викривального ХХ з’їзду партії, на якому було засуджено культ особи Сталіна. Автор нагадує, і то досить докладно, яким відданим сталіністом Микита Сергійович був за життя вождя. У криваві тридцяті, в розпал Великого терору, він, керівник Української РСР, навіть просив збільшити надіслані до республіки з Москви ліміти на розстріли та інші форми репресій «ворогів народу» – ті йому здалися занадто скромними.

Навіть після смерті тирана, твердить історик, Хрущов хоч і не став розвивати репресії, все одно фактично, зі стратегічної точки зору, залишався продовжувачем сталінської справи: протистояння з Заходом, головна мета якого – знищення капіталістичної системи, мирної конкуренції з якою радянський лад витримати не міг (улюблена метафора Суворова: якщо до сусіднього магазина ходить більше людей, треба його спалити). На його думку, інші претенденти на владу – передусім Лаврентій Берія та Георгій Маленков – планували здійснити кардинальніші реформи та відмовитися від міжнародної експансії.

Тут із Суворовим важко на всі сто погодитися. Хай яка непослідовна й незавершена була лібералізація радянського життя при Хрущові, не можна сказати, що її взагалі не було. А особливо якщо зважити на те, як в умовах «відлиги» в різних частинах СРСР виникло чергове культурне відродження, спалахнули, хоч і поодинокі, але тим помітніші вогнища антитоталітарного спротиву. Хватка комуністичної держави на горлі кожного її громадянина об’єктивно послабилась. І це стало однією з передумов падіння більшовицької диктатури.

Книга «Її ім’я було Татьяна», зрештою, не тільки про хрущовські стратегії й тактики. У цьому жвавому та єхидно-веселому тексті є чимало цікавих історій, пов’язаних, наприклад, зі спробами Георгія Жукова захопити владу, з загибеллю лінкора «Новоросійськ», із химерними долями різноманітних командирів Радянської армії… «Татьяна» справді варта уваги, і нам залишається тільки чекати на наступну книжку Віктора Суворова, щоб знову зануритись у захоплюючі подробиці радянської історії та щоб іще раз порадіти, що вона, радянська історія, скінчилася.

...

Чи можна доступно, легко та неупереджено розповісти про історію України від найдавніших часів до незалежності за 20 хвилин? Здається, впоратися із такою складною та невдячною справою нереально та майже неможливо. Але саме це мали на меті відомі українські письменники та видавці Брати Капранови. І, судячи з усього, блискуче реалізували власний творчий задум, адже найбільш затребуваною новинкою цьогорічного 20-го Форуму видавців у Львові стала книга «Мальована історія незалежності України».

Це яскраве, ілюстроване видання зорієнтоване перш за все на дітей, тому що в книзі, окрім основного тексту – оповіді про певний період становлення української державності – подано малюнки талановитих художників, що доповнюють та підкреслюють сутність викладеного змісту. Основною перевагою книги є те, що письменники історичними фактами підтверджують безперервність та послідовність процесу становлення Української державності в різних формах – війська-держави, як наприклад, Запорізька Січ, УПА чи республіки – УНР та ЗУНР. Ці форми існували і виникали легально або у підпіллі. Крім того, Брати Капранови ілюструють і талановито заповнюють «білі плями» історії походження, бурхливої боротьби за визнання та незалежність кримських татар, караїмів, гагаузів та інших народів, чиє життя та самоідентичність пов’язані з Україною.

На мою думку, змальовуючи «пантеон національних героїв», автори книги є максимально об’єктивними, іноді навіть відстороненими оповідачами – дослідниками історичного процесу. Саме тому читач має можливість самостійно доходити висновків та сприймати суперечливі події української історії такими, якими вони є – без авторської оцінки чи точки зору.

Оповідь складено так, що її дуже легко запам’ятати, а головне – зрозуміти. Перед читачем постає цілісна, монументальна картина історичної дійсності. Цьому сприяє хронологічна схема виникнення української держави від найдавніших племен до незалежності, яку розміщено на перших сторінках. Завдяки цьому книга може бути своєрідним підручником – порадником для студентів при підготовці до іспитів. Також книга містить ілюстративні мапи, які забезпечують краще візуальне доповнення фактичного матеріалу.

«Мальовану історію Незалежності України» написано бездоганною мовою і незначні недоліки, які може знайти в тексті прискіпливий читач, є звичайнісіньким недоглядом коректорів, який ніяк не позначиться на приємному враженні від цієї настільної книги справжнього українця, адже «українець – не лише той, чиї діди і прадіди були українцями, але й той, чиї діти будуть українцями». Саме від кожного з нас залежить виконання покликання кожного українця – обстоювати, берегти та плекати незалежність своєї держави, розвивати її культуру, мову, традиції. А також розповісти своїм нащадкам про багатогранну історію українського державотворення. Що Брати Капранови і зробили.

...

Працює Ксенія Ковальська в Інституті з проектування газопроводів. Що спонукало її стати письменницею, дізнаєтесь під час зустрічей. Вони проходитимуть у два етапи.

Працює Ксенія Ковальська в Інституті з проектування газопроводів. Що спонукало її стати письменницею, дізнаєтесь під час зустрічей. Вони проходитимуть у два етапи.

Вдень (об 11:30 та 12:30) письменниця зустрінеться із наймолодшими читачами. Авторка привітає малечу з Днем української мови та писемності та розповість, як справжні українські інженери «беруться за олівець».

А ввечері — о 17:00 — відбудеться зустріч із дорослою аудиторією.

Останнім часом авторка спеціалізується на літературі для дітей. І в своєму інтерв'ю на питання, про що не має права забувати дитячий письменник, зазначає: "Письменник повинен пам’ятати, що його читачі незабаром стануть дорослими...".

Де: вул. Фрунзе, 141, Бібліотека-філіал №4 Полтавської ЦБС .

Чому Росія пішла хрущовським шляхом у розв'язанні своїх економічних проблем?

– Після Сталіна до влади прорвалася дуже велика кількість людей, яким потрібні були дачі, персональні машини. Інтереси держави – як тоді, так і зараз – їх не цікавили. Вигідно, щоб країна пила, а вони качали за кордон нафту й збагачувалися. Кілька років тому один російський олігарх у Великій Британії придбав яхту. Її водотоннажність – 13 тисяч тонн (Роман Абрамович 2009-го купив найбільшу на той час яхту Eclipce за $800 млн. – "Країна"). Лише заправка яхти коштує 650 тисяч доларів. І вона ж у нього не одна, та й він не один такий у Росії. А почалося все з Хрущова. Йому потрібно було утримати владу, необхідна була підтримка номенклатури. Тому він її забезпечив усім – включно з горілкою та ікрою. Продавали нафту, ні про що не турбувалися. А що там далі – їм було байдуже.

Москва поступово реабілітує Сталіна. Чому?

– Олександр Солженіцин якось сказав: "Росія програла ХХ століття". Тому прагнуть відіграти хоч щось назад, знайти в минулому якийсь позитив. А що знайдеш? Колективізацію? Голодомор? Та й зараз країна руйнується, народ вимирає. От і хочеться згадати колишню велич – як беззубій бабі свою молодість.

Є думка, що режим Сталіна був жорсткий, бо він грузин. Його наступники – слов'янської ментальності: емоційні, чутливі, часом непослідовні в керуванні державою – і зрештою її розвалили. Як ви ставитеся до цього?

– Від керівника держави залежить багато, якщо не все. Наприклад, Франція під контролем Бонапарта – це одне, а перед війною, 1940 року, за президента Едуара Деладьє ті ж самі французи – повне лайно, здали велику країну майже без бою за кілька тижнів. Я часто слухаю промови Сталіна. Якось під час одного виступу він наче жартує: "А про таких людей великий російський письменник Гоголь сказав: "Ні в місті Богдан, ні в селі Селіфан". Зала заливається сміхом. Але ж тут жарту нема. Сталін мав якусь магічну силу, що міг керувати емоціями натовпу. А щодо ментальних особливостей добре написав французький стратег і психолог Ґюстав Лебон, праці якого уважно читали одночасно Гітлер, Муссоліні і Сталін. У книжці "Психологія народів і мас" він зазначав: характер народу не змінюється впродовж століть. Тобто можна вважати, що росіяни, як були нехлюями за Івана Грозного, так і залишалися ними за Сталіна. Проте, коли все народне господарство віддається під контроль держави, чиновників, тоді будь-яка нація звалюється в прірву. Наприклад, перед Другою світовою війною Чехословаччина перебувала в десятці найрозвиненіших країн світу. Прийшли після війни до влади соціалісти, взяли все під контроль бюрократи – і країна почала загнивати.

Чому в вашому робочому кабінеті висить великий портрет Сталіна? (Розмова триває через Skype).

– Від Сталіна як великого злочинця я в захваті. Це все одно, що дивитися на акулу, яка клацає зубами, – страшно, але не відірвати очей.Моя книжка "Контроль" – це гімн товаришу Сталіну. Головна її ідея: у кожного своя правда. Якось довелося побувати в Музеї Пльотцензее. Це одна з колишніх берлінських тюрем, де страчували державних злочинців на гільйотині чи на шибениці. Зайшов туди травневим днем, було дуже синє небо, співали птахи, і на тлі похмурих цегляних стін в око впадала розквітла черемшина. Я подумав: тут же працювали люди, чесно виконували свою роботу, у них були сім'ї, когось із них викликали в школу і скаржилися на сина-бовдура. Кати були такі ж люди, як і всі. Виникла ідея для книжки "Контроль": 19-річна дівчина, вона закохана, але працює катом. Я написав сценарій, і його попросив один український кінематографіст. Невдовзі обірвав зі мною всі контакти. Мабуть, подумав, що я вихваляю Сталіна. А я виклав ідею, що це, можливо, найкращий варіант із того, що могло бути. Невідомо, як би склалося, коли б до влади прийшов Троцький, Тухачевський чи Бухарін. Останній взагалі вважав, що треба вивести нову людину шляхом розстрілів, тобто поганих знищити – залишаться хороші.

Коли з'явився "Криголам", існувала версія, що ви як колишній розвідник мали доступ до секретних даних. Звідки брали інформацію для книжок?

– Усі мої джерела – у відкритому доступі. Почалося все 1967 року, коли я був на четвертому курсі училища і на семінарі з військового мистецтва вирішив виділитися. Нас учили, що на початку війни техніка СРСР була відстала, одна гвинтівка на трьох, Сталін – дурень, тому перший місяць ми мали великі втрати. Я кажу, що і далі було не краще, у вересні 1941-го німці прорвалися в районі Кременчука, на півночі від Смоленська пішли через Конотоп, зустрілися біля Лохвиці й під Києвом взяли в полон п'ять армій, понад 600 тисяч людей. Повисла тиша, ніби сказав щось непристойне. Увечері викликають у штаб до майора Шмельова в особливий відділ. Поговорили якийсь час мило ні про що, потім він завів мене в камеру з пригвинченими до підлоги меблями. Одразу: "Руки на стіл, долоні догори! Які ворожі радіостанції слухаєш?" Виявилося, йому донесли про мій виступ. Пояснив, що прочитав у книжці Ліддела Гарта "Стратегія непрямих дій", яку взяв у бібліотеці училища. Після ХХ з'їзду КПРС вийшли кілька досліджень закордонних істориків війни. Одразу викликали бібліотекаря, який привіз книжку, перевірили, що так воно й є, мені: "Геть звідси". А книжка зникла.Із нас готували аналітиків державного розвідувального управління. Моя робота полягала в тому, щоб у будь-якому правилі знайти виняток. От я його і шукав: чому в нас у країні було все правильно, а доходимо до 22 червня 1941-го – раптом виявляється все неправильно, і ми стаємо дурнями. Чому 1942 року загинула армія Власова під Ленінградом і цілий Кримський фронт із п'яти армій? Або на лекції, вже у Військово-дипломатичній академії, розповідають, як визначити – чи готується противник напасти. Одна з ознак: споруджують аеродроми біля кордону, бо коли його перетнуть танки, авіація має їх підтримувати. Але на наступній лекції кажуть: який Сталін був дурень – побудував біля кордону 254 бетонні аеродроми. Але чому німці, роблячи те саме, – розумні, а ми – дурні? От так я і зрозумів, що Сталін готувався напасти на Німеччину, тільки Гітлер його випередив.

Чи вважаєте достовірним договір 1938 року про співпрацю НКВС і гестапо, підписаний Берією і Мюллером?

– Я не тримав цього договору в руках. Проте 1940 року, коли Польщу вже поділили між СРСР і Німеччиною, загони цих установ узгоджували спільні дії з винищення польських партизан. Коли німці зачищали свою територію, поляки відступали на радянську. Тому домовлялися проводити такі операції разом, одночасно.

Ваша перша книжка "Криголам" вийшла понад 20 років тому. У наступних ви, здається, повністю довели, що СРСР готувався до війни. Чому й досі повертаєтеся до цієї теми?

– Римський історик Корнелій Тацит дві тисячі років тому писав, що в історію входиш, як у Середземне море: один крок, другий, а далі – безодня. Коли писав "Криголам", думав обмежитися однією статтею, бо мені було все зрозуміло. Потім вирішив, що читачеві певні речі будуть незрозумілі, написав ще дві статті, підв'язав ще чотири, а далі почалася безодня, з якої вже не вийти.Зокрема, виникло запитання: чому Радянський Союз, переможець у війні, зник? А Німеччину розгромили, але ось вона – я туди їжджу пити пиво. Чи Польща або Угорщина – існують. А куди подівся переможець? Чому народи, які живуть на його території, вимирають, спиваються?

Основна претензія до ваших досліджень: деякі висновки робите, не посилаючись на джерела.

– Вважаю, що до історичного дослідження – єдина вимога: книжка повинна бути цікавою, і крапка. Мені кажуть: твір має бути розумний, пізнавальний. Відповідаю, що не може бути книжка одночасно цікавою і дурною. Моє завдання – зламати кригу небажання знати свою історію, пробудити до неї інтерес. Нехай я і збрешу, але не навмисне, а через незнання. Як казав Александр Дюма: "Звичайно, я ґвалтую історію. Але такі красиві байстрюки виходять". У мене на полиці досі стоїть шеститомна "Історія Великої вітчизняної війни", видана за Хрущова. Не раз на лекціях запитував: хтось її читав? У відповідь найчастіше чув сміх. А вона ж правильно по-науковому написана, з посиланнями. Проте нікому не потрібна, бо просто нецікава.

Коли попросили притулку у ворожій для СРСР країні, не боялися, що з вами можуть розправитися й на чужій території?

– Я втік у червні 1978 року, а восени у Великій Британії вбили болгарського письменника-дисидента Георгія Маркова. Йому вкололи отруту через вістря парасольки. Думаю, її виготовили на Луб'янці (площа в Москві, на якій розташований будинок колишнього КДБ СРСР, тепер ФСБ. – "Країна"). Британцям почали дорікати: що це у вас людей убивають? Тому для них було справою честі, щоб зі мною нічого не сталося. Але траплялись випадки, коли просили: сховайтеся із сім'єю в такому-то військовому таборі на три-чотири дні. А після виходу "Криголаму" я перестав остерігатися будь-чого. Мене не вигідно було б "мочити в сортирі". Уявляєте, яка була б реклама моїм книжкам? Нині ж я вже ніякої загрози нікому не становлю. В життя сучасної Росії чи України не маю морального права втручатися, бо давно не живу там.

Добиватиметеся скасування заборони на в'їзд до України й Росії?

– 1992 року я написав до Києва генеральному прокурору листа, в якому запитував: у чому моя провина перед Україною? Мені відповіли: треба порадитися з Москвою і взнати, що я накоїв. Зрозумів, що ніякої незалежності нема.З Росією була така історія. Я звернувся до тодішніх демократів: ви вийшли з Радянського Союзу, і я з нього вийшов, дещо раніше; я порушив присягу, і ви її теж порушили; тому скасуйте звинувачення щодо мене. У відповідь сказали: проси пробачення. У кого? У Бориса Єльцина, який ще вчора був членом ЦК КПРС? Ні, спершу вибачтеся перед народом, який ви стільки років мордували, а потім вже я подумаю.Мої книжки видають мільйонними накладами. Це означає, що народ мене простив. Якщо я Україні потрібен, вона мене покличе.

...

Появу цих книг було помічено — з’явилися рецензії і відгуки. Водночас, не називаючи прізвища автора, один з функціонерів НСПУ, який особисто брав участь у презентації роману «Не повертайся…», згодом використав цей епізод, щоб закликати до боротьби проти засилля графоманів методом створення при Спілці бюро з пропаганди літератури. На цьому дещо наелектризованому тлі поява згаданих книг виглядала чимось на кшталт не легалізованої діяльності. Пропоноване інтерв’ю з Тетяною Ковтун – це спроба розібратися, варті ці книги уваги читача чи, навпаки, вони знаходяться поза контекстом літературного процесу.

— Багато років Вашого життя пов’язані з роботою в наших обласних виданнях – газетах «Комсомольське плем’я» та «Вінницька правда». Чи є серед створених Вами літературних образів і сюжетів такі, що прийшли до Вас з того періоду?

— Є, звичайно. Зокрема, це образ одного з персонажів «Вирію», тай й, зрештою, вся естетична партитура роману. А втім,я не прагну бути документально точною, не це є метою створення літературно-художнього твору. Усе моє завжди зі мною, про що б я не писала, - думки, враження, відчуття, винесені мною з раннього дитинства,коли вслухалася в говірку своїх батьків, які обоє з одного села, коли удвох з мамою вечорами читала вголос «Кайдашеву сім’ю» та історичні романи, маючи перед собою вдячного слухача в особі батька, коли співала народних пісень, спілкувалася з бабусею, тітками, дядьками, усією ріднею у Соболівці Теплицького району. Власне, тоді сформувався сьогоднішній образ автора з усіма його інтонаціями, уподобаннями і способами спілкування з читачем. Це переймання кольорів, голосів, мови вінницького краю тривало ще двадцять років, під час моєї роботи журналістом в обласних газетах. Саме ті враження і відчуття, та школа журналістики сформували мене як особистість. 80-90-ті роки дали мені стільки творчої поживи, що варто було ю уже тоді сідати за написання книг. Але згадаймо цей час, особливо роки набуття Україною Незалежності, згадаймо обставини,в яких опинилася країна. Моїми колегами були вінницькі майстри пера: Михайло Каменюк, Ніна Гнатюк, Віктор Мельник, Петро Гордійчук, Людмила Мрачковська. Журналістика зробила багато для того, щоб люди відчули себе не просто етносом в межах пострадянської імперії, а нацією. Чимало творчих людей, аби вижити, знайшли собі заняття, яке їх просто годувало. Я переїхала до Києва і продовжувала роботу за фахом, працюючи в редакції всеукраїнської газети «Україна молода». А про особисті творчі задуми довелося забути, причому надовго. Я б і досі намагалася служити журналістиці, якби не деякі обставини і наполегливі поради друзів взятися за літературну творчість.

— Хто ж ці люди, якщо не секрет?

Це мої друзі, які стали свідками і безпосередніми учасниками київського періоду мого життя. Журналізм обласного штибу і столичного – відрізняються дистанцією. А втім,Ю парадокс полягає в тому, що коли дивишся на батьків нації зблизька, зникають відчуття відстані і пієтет. Ті, хто ставив мені руку тут, у Києві, виявилися людьми зрілими і мужніми, - журналісти, політологи, економісти, державні службовці… Відтак довелось осягнути на власному досвіді, що це таке – відносини влади й індивідуума з його уявленнями про свободу і творчу недоторканність. Що ж до контактів з письменницькими колами, то їх у мене, власне, не було, якщо не вважати співпраці з Максимом Стріхою при написанні п’єси «Мій чарівний принц» за Оскаром Уайльдом та спілкування з театральними діячами, які б здійснили постановку. На жаль, з цього лібрето нічого не вийшло, хоча й музику до нього написали. Наполягати на втіленні вистави можна було б й далі, але той, хто працював у щоденній всеукраїнській газеті, зрозуміє мене: часу і сил наприкінці робочого тижня залишається зовсім мало. Це тільки далекі від літератури люди вважають,що натхнення приходить до митця так само,як виділяється шлунковий сік – щодня о певній порі доби…

— І все ж, як можна в один момент з газетяра, репортера перетворитися на носія красного слова… До якого літературного крила Ви воліли б себе зарахувати – до носіїв інтелектуальної прози чи до тих авторів, які надають перевагу відтворенню «шорсткої шкіри доби»?

— Хочу послатися на досить метафоричний контекст в одному з репортажів про заворушення у Туреччині. Цими днями у Фейсбуці увійшла у топ-новин світлина, на якій зображено протестувальника в парку Гезі. Учасник акції обгородив свій протестувальний майданчик у вигляді паркана, збудованого з цеглин і… книжок. Так от, насправді наше існування складається як із жорстких, незворушних цеглин, так і з трепетних книг, в яких живе душа автора… Скажу відверто, творчість стала моїм свідомим вибором з шкільних років. Були особисті щоденники, реферати і твори, на які звертали увагу вчителі, були вірші й оповідання, літературний гурток при Херсонському міському будинку піонерів, однокласники, які зі мною всією компанією посунули на філфак… Не дійшла черга до олімпіад і нагород, тому що я того не прагнула. Перші замітки Тетяни Ковтун у молодіжній газеті нагадували замальовки. Редактори довго викорінювали з моїх кореспонденцій «літературщину», допоки не довели мій стиль до телеграфного лаконізму. Останніми роками я живу в двадцятиповерховому будинку, збудованому у вигляді розгорнутої книжки – можливо, це вплинуло на моє рішення написати якийсь не публіцистичний твір. Цеглини були, залишилося вдихнути в них текст. Продовжуючи цю аналогію, варто зауважити, що гравітаційне тяжіння мого натхнення розвинулося пізно, аж на 50-ій главі мого журналістського письма. Коли я взялася до художньої прози, то не мала з-поміж літераторів поціновувачів або ж того, хто б благословив мене стати на цю стезю. Але я прагнула того, кілька років поспіль подаючи свої тексти на конкурс «Коронація слова». І безрезультатно. Зібравши кошти на друкування своїх книжок, я вперше з ніжністю подумала про благодать, яку несуть з собою ринкові стосунки… Іншого шансу в мене не було, позаяк ступила на цей непростий шлях з великими муками. Розпочати писати було непросто: з мене довго не виходили зашпори заангажованості, страху перед начальством, розгубленості перед усім світом, адже стояла на порозі цілковитого самовикриття перед читачем. Лише коли збагнеш, що готовий до всього аби набути внутрішню свободу, — стаєш митцем. Ціна буває дуже високою… Власне, публікація книг не означає, що ти відтепер належиш до якогось ареопагу чи письменницької корпорації. На тебе завжди чатують відторгнення,неувага і навіть глузування з боку тих, чиї амбіції розбурхано твоїми літературними спробами. А ти – беззахисний, тому що твоя душа розкрита, наче долоня, простягнута другу. Це як на спортивному рингу – щодня потрібно доводити, що ти – в тонусі. Доводити насамперед собі. Втім, звичайно,я не працюю відірвано від решти світу, в мене є друзі,насамперед подруга – мій літературний редактор, чиєму смаку я довіряю. Зважаю й на відгуки про мої книжки. Деякі критичні зауваження мені допомагають скоригувати свою прозу. Зокрема, мені дорікають, що роман «Не повертайся…» нагадує «агітку» і що людей цікавлять не поточні політичні розбірки, а вічні питання – про кохання, життя і смерть, про сенс буття. На свій захист скажу, що мене не так вже й глибоко затягнув у свої тенета жанр, завдяки якому вдається відтворювати соціально-політичне тло; мої герої – зовсім не ходячі манекени, з вуст яких вилітають ті або інші сентенції. Інколи мені навіть натякають (буцім я сам того не знаю),що серед персонажів мають бути герої і антигерої, носії добра, з одного боку,і носії зла – з іншого. Але я пишу так,як того прагне моя душа. Негідників у моїх книжках допоки практично немає, особливо в авантюрному романі «Вирій…». Декому моя новоспечена француженка Анна Легкоступ категорично не подобається своєю меркантильністю і надмірною чуттєвістю. В інших читачів не викликає симпатії журналіст Євген Чубенко – мовляв,це занадто холодний і раціоналістичний тип. Втім, яким би сумнівним спершу не видався той чи інший персонаж,наприкінці історії його пробачаєш,тому що дізнаєшся про нього істину в останній інстанції і розумієш мотиви його вчинків, тож хочеш побажати йому нарешті, знайти своє щастя. Принаймні про таке сприйняття моїх текстів казали читачі. Сподіваюся, при цьому їхні душі очистилися від усього показного, нещирого. У такому очищенні, я вважаю, й полягає гуманістична роль літератури.

...