Преса про нас

Пам’ятаю, щойно я прийшла працювати до Спілки письменників, як мені передали одного листа. Адреса відправника: м.Саки, АР Крим. У конверті було кілька поетичних збірок молодого кримського поета В’ячеслава Гука. Власне, саме тоді я відкрила для себе це ім’я. І була приємно вражена. По-перше, надзвичайно багатою, колоритною українською мовою автора, народженого в зросійщеному, просякнутому шовіністичними настроями Криму. По-друге, стилем його письма. Ця поезія помітно вирізнялася з-поміж усього, що мені доводилося читати в українських літературних часописах і чути в середовищі своїх колег по перу. Я одразу ж відписала В’ячеславу й запропонувала провести йому творчий вечір у стінах київського Будинку письменників.

Відтоді минуло шість років. За цей час В.Гук встиг зарекомендувати себе і як цікавий прозаїк із власним стилем письма, автор шести романів: «Синдром дитячих спогадів» (2008), «Сад Галатеї» (2008), «Мюрдал-fisk, або Філософія північної самоти» (2009), «Сімферополь – Вірджинії» (2009), «Ніжна шкура, або Вероніка & Моніка» (2010), «Цидули Фассбіндера» (2011). За свій найперший прозовий твір – роман «Синдром дитячих спогадів» – отримав грант Президента України. Також 2012 року В.Гук став лауреатом престижної Міжнародної літературної премії – ім. Івана Кошелівця. Його твори було перекладено англійською, французькою, німецькою, шведською, болгарською та вірменською мовами.

А нещодавно в київському видавництві «Гамазин» вийшла книга вибраних поезій В’ячеслава Гука «Кримські елегії». Передмову до цього ошатного видання написали письменники й перекладачі з Великобританії – Сьюзі Спейт та Стівен Комарницький.

Назва книги, як на мене, дуже вдала. Адже певною мірою ламає так звані «південні» стереотипи, усталені в центрі й на заході України. Без перебільшення, В. Гук своєю творчістю відкриває нам інший Крим. Не той, де категорично не сприймається все українське і де так заповзято нав’язують чужу мову й чужу ідеологію. Не той, якого ми боїмося. І не той, який боїмося втратити. Зовсім ні. Це радше Крим кінця ХІХ – початку ХХ століття, в якому відпочивали й працювали такі видатні діячі української культури, як Леся Українка, Амвросій Метлинський, Степан Руданський, Христя Алчевська, Чайка Дніпрова, Микола Чернявський, Михайло Коцюбинський, Агатангел Кримський, Олександр Олесь, Іван Карпенко-Карий. Це той Крим, в якому з 1905 до 1918 року процвітав український театр і виходили українською мовою книжки… Романтичний, культурний Крим. Український – за духом. Європейський – за світоглядними орієнтирами. Власне, своїми «Елегіями» В’ячеслав повертає нам отой – колишній і водночас омріяний – наш Крим.

Зрештою, переважна більшість поезій збірки написана саме там, на батьківщині автора. На березі Чорного моря. Хвилі якого заколисують і кличуть у якісь далекі напівпримарні спогади, виносять на берег незліченні уламки людських доль, уривки любовних листів і щоденників, шматки старих вицвілих фотокарток…

Взагалі образи, пов’язані з водою і водними просторами, у поетичній творчості В’ячеслава якщо не домінують, то, принаймні, зустрічаються досить часто. Море, ріка – як символи швидкоплинності часу, перетворення, забуття. Та водночас – і статики, фіксації митей і потаємних відчуттів:

Барабанять по підвіконню пальці, і дощ гуде

десь у надвечір’ї, стікає, – роблячи сірим тло,

ти не знаєш, куди поткнутись – і ляжеш де:

земля однаково старша за тебе й за будь-кого.

І можливо, уже не варто вигадувати причин,

за якими все змінюється раптово, збавляє гру,

де вода назавше втрачає свій берег, плин –

Море у В’ячеслава – завжди живе. Воно пульсує, дихає. Воно має свої вразливі місця. Проте настрій моря неодмінно залежить від настрою того, хто його споглядає:

…Згодом – ти їхав далі та був усією душею за те,

щоб розсмоктався моря синій болючий шов,

рукавом піджака ти чорну кров на руці – затер,

але вона перегодом проступала на шкірі знов.

Ти вірив у тендітність хвиль і жіночих рук,

вздовж берега автомобіль твій так плавно біг,

шум моря глушив мотора незграбний звук,

і надто білий пісок – нагадував перший сніг…

«ARNOLD SCHONBERG»)

Порожній, посиротілий після завершення курортного сезону пляж, немилосердно колючий вітер, від якого крижаніє подих, стара німецька машина, що їде вздовж берега, за кермом – вічний блукалець, чоловік середнього віку із цигаркою в зубах, розхристаний, простоволосий, на його сорочці – кров: чи то від квапливого ранкового гоління, чи то від скоєного (пережитого) вбивства. Убито те, що досі було для нього чимось дуже важливим, а, отже, частиною його самого… Спогади – дуже фрагментарні. Час відсутній. Немає ні минулого, ні теперішнього, ні майбутнього. Годинник на його руці зупинився. Руки тремтять. І сам він увесь тремтить – від хвилювання чи холоду. Всю дорогу його супроводжує тужне, пронизливе квиління чайки – крик самотньої, неприкаянної душі… Приблизно такі кадри мимохіть спливають у свідомості, коли читаєш цю книгу.

Поетичним творам В’ячеслава, з одного боку, притаманна надмірна деталізація, що робить їх ближчими до прози, але, з іншого – строга ритмічність і складна, глибока метафорика, яку критики вже неодноразово порівнювали з фільмами Бергмана.

У своєму відгуку на «Кримські елегії» поет Юрій Лазірко написав: «Поезія справжня і деталізована до наймешого поруху, відверта до глибини моменту, менше всього – прихована у бажаннях передати почуття». А ось що пишуть автори передмови: «Ця «схоплена по-берґманівськи мить», цей шалений порух душі, від якого повзуть тілом мурахи, здається, стає основою всієї творчості В’ячеслава Гука і вирізняє його серед інших поетів».

Сам же В’ячеслав свого часу заявив про створення нового літературного напряму – сенсо-фізіологізму, який, за його словами, «став реакцією на кризу літератури українського постсоціалізму. У його основі лежить фізичне чуття людини, яке виникає після прочитання певного літературного твору в певний час, за певних обставин, у певному середовищі. Це може бути захоплення, біль, смуток, ненависть тощо. Вони подеколи поєднуються. Слово стає при цьому певним «кодом» і «ланцюгом» між людиною та її чуттями. Людський організм – як провідник і накопичувач певних життєвих вражень, досвідів, який реагує пришвидшеним, уповільненим або нормальним серцебиттям на певні образи, утворені почутими словами».

Тож недаремно в книзі В.Гука чимало образів, які буквально врізаються у свідомість і залишаються там на довгий час. Наприклад, у вірші «Лоліта Генріха Фон Ліхберга» читаємо:

…капелюх мій вже вигорів на сонці з одного боку,

я поцупив життя – як Лоліту колись Набоков,

ось ледь не забув – і в склянці вино сколошкав,

сірий дощ без угаву стукав по мокрих дошках…

І знову процитую авторів передмови: «В’ячеслав Гук свідомо імпортує, не боїмося вжити саме цей економічний термін, чужі традиції до української поезії, експортуючи скарб української літератури до інших культур і залишаючись глибоко оригінальним сучасним українським поетом».

І хоч «Кримські елегії» – книга вибраного, а, отже, своєрідний підсумок певного творчого етапу автора, все ж таки хочеться йому побажати, аби він не залишав поезію назовсім. Хоча б тому, що такі поети потрібні нашій літературі.