Преса про нас

Чому Росія пішла хрущовським шляхом у розв'язанні своїх економічних проблем?

– Після Сталіна до влади прорвалася дуже велика кількість людей, яким потрібні були дачі, персональні машини. Інтереси держави – як тоді, так і зараз – їх не цікавили. Вигідно, щоб країна пила, а вони качали за кордон нафту й збагачувалися. Кілька років тому один російський олігарх у Великій Британії придбав яхту. Її водотоннажність – 13 тисяч тонн (Роман Абрамович 2009-го купив найбільшу на той час яхту Eclipce за $800 млн. – "Країна"). Лише заправка яхти коштує 650 тисяч доларів. І вона ж у нього не одна, та й він не один такий у Росії. А почалося все з Хрущова. Йому потрібно було утримати владу, необхідна була підтримка номенклатури. Тому він її забезпечив усім – включно з горілкою та ікрою. Продавали нафту, ні про що не турбувалися. А що там далі – їм було байдуже.

Москва поступово реабілітує Сталіна. Чому?

– Олександр Солженіцин якось сказав: "Росія програла ХХ століття". Тому прагнуть відіграти хоч щось назад, знайти в минулому якийсь позитив. А що знайдеш? Колективізацію? Голодомор? Та й зараз країна руйнується, народ вимирає. От і хочеться згадати колишню велич – як беззубій бабі свою молодість.

Є думка, що режим Сталіна був жорсткий, бо він грузин. Його наступники – слов'янської ментальності: емоційні, чутливі, часом непослідовні в керуванні державою – і зрештою її розвалили. Як ви ставитеся до цього?

– Від керівника держави залежить багато, якщо не все. Наприклад, Франція під контролем Бонапарта – це одне, а перед війною, 1940 року, за президента Едуара Деладьє ті ж самі французи – повне лайно, здали велику країну майже без бою за кілька тижнів. Я часто слухаю промови Сталіна. Якось під час одного виступу він наче жартує: "А про таких людей великий російський письменник Гоголь сказав: "Ні в місті Богдан, ні в селі Селіфан". Зала заливається сміхом. Але ж тут жарту нема. Сталін мав якусь магічну силу, що міг керувати емоціями натовпу. А щодо ментальних особливостей добре написав французький стратег і психолог Ґюстав Лебон, праці якого уважно читали одночасно Гітлер, Муссоліні і Сталін. У книжці "Психологія народів і мас" він зазначав: характер народу не змінюється впродовж століть. Тобто можна вважати, що росіяни, як були нехлюями за Івана Грозного, так і залишалися ними за Сталіна. Проте, коли все народне господарство віддається під контроль держави, чиновників, тоді будь-яка нація звалюється в прірву. Наприклад, перед Другою світовою війною Чехословаччина перебувала в десятці найрозвиненіших країн світу. Прийшли після війни до влади соціалісти, взяли все під контроль бюрократи – і країна почала загнивати.

Чому в вашому робочому кабінеті висить великий портрет Сталіна? (Розмова триває через Skype).

– Від Сталіна як великого злочинця я в захваті. Це все одно, що дивитися на акулу, яка клацає зубами, – страшно, але не відірвати очей.Моя книжка "Контроль" – це гімн товаришу Сталіну. Головна її ідея: у кожного своя правда. Якось довелося побувати в Музеї Пльотцензее. Це одна з колишніх берлінських тюрем, де страчували державних злочинців на гільйотині чи на шибениці. Зайшов туди травневим днем, було дуже синє небо, співали птахи, і на тлі похмурих цегляних стін в око впадала розквітла черемшина. Я подумав: тут же працювали люди, чесно виконували свою роботу, у них були сім'ї, когось із них викликали в школу і скаржилися на сина-бовдура. Кати були такі ж люди, як і всі. Виникла ідея для книжки "Контроль": 19-річна дівчина, вона закохана, але працює катом. Я написав сценарій, і його попросив один український кінематографіст. Невдовзі обірвав зі мною всі контакти. Мабуть, подумав, що я вихваляю Сталіна. А я виклав ідею, що це, можливо, найкращий варіант із того, що могло бути. Невідомо, як би склалося, коли б до влади прийшов Троцький, Тухачевський чи Бухарін. Останній взагалі вважав, що треба вивести нову людину шляхом розстрілів, тобто поганих знищити – залишаться хороші.

Коли з'явився "Криголам", існувала версія, що ви як колишній розвідник мали доступ до секретних даних. Звідки брали інформацію для книжок?

– Усі мої джерела – у відкритому доступі. Почалося все 1967 року, коли я був на четвертому курсі училища і на семінарі з військового мистецтва вирішив виділитися. Нас учили, що на початку війни техніка СРСР була відстала, одна гвинтівка на трьох, Сталін – дурень, тому перший місяць ми мали великі втрати. Я кажу, що і далі було не краще, у вересні 1941-го німці прорвалися в районі Кременчука, на півночі від Смоленська пішли через Конотоп, зустрілися біля Лохвиці й під Києвом взяли в полон п'ять армій, понад 600 тисяч людей. Повисла тиша, ніби сказав щось непристойне. Увечері викликають у штаб до майора Шмельова в особливий відділ. Поговорили якийсь час мило ні про що, потім він завів мене в камеру з пригвинченими до підлоги меблями. Одразу: "Руки на стіл, долоні догори! Які ворожі радіостанції слухаєш?" Виявилося, йому донесли про мій виступ. Пояснив, що прочитав у книжці Ліддела Гарта "Стратегія непрямих дій", яку взяв у бібліотеці училища. Після ХХ з'їзду КПРС вийшли кілька досліджень закордонних істориків війни. Одразу викликали бібліотекаря, який привіз книжку, перевірили, що так воно й є, мені: "Геть звідси". А книжка зникла.Із нас готували аналітиків державного розвідувального управління. Моя робота полягала в тому, щоб у будь-якому правилі знайти виняток. От я його і шукав: чому в нас у країні було все правильно, а доходимо до 22 червня 1941-го – раптом виявляється все неправильно, і ми стаємо дурнями. Чому 1942 року загинула армія Власова під Ленінградом і цілий Кримський фронт із п'яти армій? Або на лекції, вже у Військово-дипломатичній академії, розповідають, як визначити – чи готується противник напасти. Одна з ознак: споруджують аеродроми біля кордону, бо коли його перетнуть танки, авіація має їх підтримувати. Але на наступній лекції кажуть: який Сталін був дурень – побудував біля кордону 254 бетонні аеродроми. Але чому німці, роблячи те саме, – розумні, а ми – дурні? От так я і зрозумів, що Сталін готувався напасти на Німеччину, тільки Гітлер його випередив.

Чи вважаєте достовірним договір 1938 року про співпрацю НКВС і гестапо, підписаний Берією і Мюллером?

– Я не тримав цього договору в руках. Проте 1940 року, коли Польщу вже поділили між СРСР і Німеччиною, загони цих установ узгоджували спільні дії з винищення польських партизан. Коли німці зачищали свою територію, поляки відступали на радянську. Тому домовлялися проводити такі операції разом, одночасно.

Ваша перша книжка "Криголам" вийшла понад 20 років тому. У наступних ви, здається, повністю довели, що СРСР готувався до війни. Чому й досі повертаєтеся до цієї теми?

– Римський історик Корнелій Тацит дві тисячі років тому писав, що в історію входиш, як у Середземне море: один крок, другий, а далі – безодня. Коли писав "Криголам", думав обмежитися однією статтею, бо мені було все зрозуміло. Потім вирішив, що читачеві певні речі будуть незрозумілі, написав ще дві статті, підв'язав ще чотири, а далі почалася безодня, з якої вже не вийти.Зокрема, виникло запитання: чому Радянський Союз, переможець у війні, зник? А Німеччину розгромили, але ось вона – я туди їжджу пити пиво. Чи Польща або Угорщина – існують. А куди подівся переможець? Чому народи, які живуть на його території, вимирають, спиваються?

Основна претензія до ваших досліджень: деякі висновки робите, не посилаючись на джерела.

– Вважаю, що до історичного дослідження – єдина вимога: книжка повинна бути цікавою, і крапка. Мені кажуть: твір має бути розумний, пізнавальний. Відповідаю, що не може бути книжка одночасно цікавою і дурною. Моє завдання – зламати кригу небажання знати свою історію, пробудити до неї інтерес. Нехай я і збрешу, але не навмисне, а через незнання. Як казав Александр Дюма: "Звичайно, я ґвалтую історію. Але такі красиві байстрюки виходять". У мене на полиці досі стоїть шеститомна "Історія Великої вітчизняної війни", видана за Хрущова. Не раз на лекціях запитував: хтось її читав? У відповідь найчастіше чув сміх. А вона ж правильно по-науковому написана, з посиланнями. Проте нікому не потрібна, бо просто нецікава.

Коли попросили притулку у ворожій для СРСР країні, не боялися, що з вами можуть розправитися й на чужій території?

– Я втік у червні 1978 року, а восени у Великій Британії вбили болгарського письменника-дисидента Георгія Маркова. Йому вкололи отруту через вістря парасольки. Думаю, її виготовили на Луб'янці (площа в Москві, на якій розташований будинок колишнього КДБ СРСР, тепер ФСБ. – "Країна"). Британцям почали дорікати: що це у вас людей убивають? Тому для них було справою честі, щоб зі мною нічого не сталося. Але траплялись випадки, коли просили: сховайтеся із сім'єю в такому-то військовому таборі на три-чотири дні. А після виходу "Криголаму" я перестав остерігатися будь-чого. Мене не вигідно було б "мочити в сортирі". Уявляєте, яка була б реклама моїм книжкам? Нині ж я вже ніякої загрози нікому не становлю. В життя сучасної Росії чи України не маю морального права втручатися, бо давно не живу там.

Добиватиметеся скасування заборони на в'їзд до України й Росії?

– 1992 року я написав до Києва генеральному прокурору листа, в якому запитував: у чому моя провина перед Україною? Мені відповіли: треба порадитися з Москвою і взнати, що я накоїв. Зрозумів, що ніякої незалежності нема.З Росією була така історія. Я звернувся до тодішніх демократів: ви вийшли з Радянського Союзу, і я з нього вийшов, дещо раніше; я порушив присягу, і ви її теж порушили; тому скасуйте звинувачення щодо мене. У відповідь сказали: проси пробачення. У кого? У Бориса Єльцина, який ще вчора був членом ЦК КПРС? Ні, спершу вибачтеся перед народом, який ви стільки років мордували, а потім вже я подумаю.Мої книжки видають мільйонними накладами. Це означає, що народ мене простив. Якщо я Україні потрібен, вона мене покличе.