Преса про нас

Появу цих книг було помічено — з’явилися рецензії і відгуки. Водночас, не називаючи прізвища автора, один з функціонерів НСПУ, який особисто брав участь у презентації роману «Не повертайся…», згодом використав цей епізод, щоб закликати до боротьби проти засилля графоманів методом створення при Спілці бюро з пропаганди літератури. На цьому дещо наелектризованому тлі поява згаданих книг виглядала чимось на кшталт не легалізованої діяльності. Пропоноване інтерв’ю з Тетяною Ковтун – це спроба розібратися, варті ці книги уваги читача чи, навпаки, вони знаходяться поза контекстом літературного процесу.

— Багато років Вашого життя пов’язані з роботою в наших обласних виданнях – газетах «Комсомольське плем’я» та «Вінницька правда». Чи є серед створених Вами літературних образів і сюжетів такі, що прийшли до Вас з того періоду?

— Є, звичайно. Зокрема, це образ одного з персонажів «Вирію», тай й, зрештою, вся естетична партитура роману. А втім,я не прагну бути документально точною, не це є метою створення літературно-художнього твору. Усе моє завжди зі мною, про що б я не писала, - думки, враження, відчуття, винесені мною з раннього дитинства,коли вслухалася в говірку своїх батьків, які обоє з одного села, коли удвох з мамою вечорами читала вголос «Кайдашеву сім’ю» та історичні романи, маючи перед собою вдячного слухача в особі батька, коли співала народних пісень, спілкувалася з бабусею, тітками, дядьками, усією ріднею у Соболівці Теплицького району. Власне, тоді сформувався сьогоднішній образ автора з усіма його інтонаціями, уподобаннями і способами спілкування з читачем. Це переймання кольорів, голосів, мови вінницького краю тривало ще двадцять років, під час моєї роботи журналістом в обласних газетах. Саме ті враження і відчуття, та школа журналістики сформували мене як особистість. 80-90-ті роки дали мені стільки творчої поживи, що варто було ю уже тоді сідати за написання книг. Але згадаймо цей час, особливо роки набуття Україною Незалежності, згадаймо обставини,в яких опинилася країна. Моїми колегами були вінницькі майстри пера: Михайло Каменюк, Ніна Гнатюк, Віктор Мельник, Петро Гордійчук, Людмила Мрачковська. Журналістика зробила багато для того, щоб люди відчули себе не просто етносом в межах пострадянської імперії, а нацією. Чимало творчих людей, аби вижити, знайшли собі заняття, яке їх просто годувало. Я переїхала до Києва і продовжувала роботу за фахом, працюючи в редакції всеукраїнської газети «Україна молода». А про особисті творчі задуми довелося забути, причому надовго. Я б і досі намагалася служити журналістиці, якби не деякі обставини і наполегливі поради друзів взятися за літературну творчість.

— Хто ж ці люди, якщо не секрет?

Це мої друзі, які стали свідками і безпосередніми учасниками київського періоду мого життя. Журналізм обласного штибу і столичного – відрізняються дистанцією. А втім,Ю парадокс полягає в тому, що коли дивишся на батьків нації зблизька, зникають відчуття відстані і пієтет. Ті, хто ставив мені руку тут, у Києві, виявилися людьми зрілими і мужніми, - журналісти, політологи, економісти, державні службовці… Відтак довелось осягнути на власному досвіді, що це таке – відносини влади й індивідуума з його уявленнями про свободу і творчу недоторканність. Що ж до контактів з письменницькими колами, то їх у мене, власне, не було, якщо не вважати співпраці з Максимом Стріхою при написанні п’єси «Мій чарівний принц» за Оскаром Уайльдом та спілкування з театральними діячами, які б здійснили постановку. На жаль, з цього лібрето нічого не вийшло, хоча й музику до нього написали. Наполягати на втіленні вистави можна було б й далі, але той, хто працював у щоденній всеукраїнській газеті, зрозуміє мене: часу і сил наприкінці робочого тижня залишається зовсім мало. Це тільки далекі від літератури люди вважають,що натхнення приходить до митця так само,як виділяється шлунковий сік – щодня о певній порі доби…

— І все ж, як можна в один момент з газетяра, репортера перетворитися на носія красного слова… До якого літературного крила Ви воліли б себе зарахувати – до носіїв інтелектуальної прози чи до тих авторів, які надають перевагу відтворенню «шорсткої шкіри доби»?

— Хочу послатися на досить метафоричний контекст в одному з репортажів про заворушення у Туреччині. Цими днями у Фейсбуці увійшла у топ-новин світлина, на якій зображено протестувальника в парку Гезі. Учасник акції обгородив свій протестувальний майданчик у вигляді паркана, збудованого з цеглин і… книжок. Так от, насправді наше існування складається як із жорстких, незворушних цеглин, так і з трепетних книг, в яких живе душа автора… Скажу відверто, творчість стала моїм свідомим вибором з шкільних років. Були особисті щоденники, реферати і твори, на які звертали увагу вчителі, були вірші й оповідання, літературний гурток при Херсонському міському будинку піонерів, однокласники, які зі мною всією компанією посунули на філфак… Не дійшла черга до олімпіад і нагород, тому що я того не прагнула. Перші замітки Тетяни Ковтун у молодіжній газеті нагадували замальовки. Редактори довго викорінювали з моїх кореспонденцій «літературщину», допоки не довели мій стиль до телеграфного лаконізму. Останніми роками я живу в двадцятиповерховому будинку, збудованому у вигляді розгорнутої книжки – можливо, це вплинуло на моє рішення написати якийсь не публіцистичний твір. Цеглини були, залишилося вдихнути в них текст. Продовжуючи цю аналогію, варто зауважити, що гравітаційне тяжіння мого натхнення розвинулося пізно, аж на 50-ій главі мого журналістського письма. Коли я взялася до художньої прози, то не мала з-поміж літераторів поціновувачів або ж того, хто б благословив мене стати на цю стезю. Але я прагнула того, кілька років поспіль подаючи свої тексти на конкурс «Коронація слова». І безрезультатно. Зібравши кошти на друкування своїх книжок, я вперше з ніжністю подумала про благодать, яку несуть з собою ринкові стосунки… Іншого шансу в мене не було, позаяк ступила на цей непростий шлях з великими муками. Розпочати писати було непросто: з мене довго не виходили зашпори заангажованості, страху перед начальством, розгубленості перед усім світом, адже стояла на порозі цілковитого самовикриття перед читачем. Лише коли збагнеш, що готовий до всього аби набути внутрішню свободу, — стаєш митцем. Ціна буває дуже високою… Власне, публікація книг не означає, що ти відтепер належиш до якогось ареопагу чи письменницької корпорації. На тебе завжди чатують відторгнення,неувага і навіть глузування з боку тих, чиї амбіції розбурхано твоїми літературними спробами. А ти – беззахисний, тому що твоя душа розкрита, наче долоня, простягнута другу. Це як на спортивному рингу – щодня потрібно доводити, що ти – в тонусі. Доводити насамперед собі. Втім, звичайно,я не працюю відірвано від решти світу, в мене є друзі,насамперед подруга – мій літературний редактор, чиєму смаку я довіряю. Зважаю й на відгуки про мої книжки. Деякі критичні зауваження мені допомагають скоригувати свою прозу. Зокрема, мені дорікають, що роман «Не повертайся…» нагадує «агітку» і що людей цікавлять не поточні політичні розбірки, а вічні питання – про кохання, життя і смерть, про сенс буття. На свій захист скажу, що мене не так вже й глибоко затягнув у свої тенета жанр, завдяки якому вдається відтворювати соціально-політичне тло; мої герої – зовсім не ходячі манекени, з вуст яких вилітають ті або інші сентенції. Інколи мені навіть натякають (буцім я сам того не знаю),що серед персонажів мають бути герої і антигерої, носії добра, з одного боку,і носії зла – з іншого. Але я пишу так,як того прагне моя душа. Негідників у моїх книжках допоки практично немає, особливо в авантюрному романі «Вирій…». Декому моя новоспечена француженка Анна Легкоступ категорично не подобається своєю меркантильністю і надмірною чуттєвістю. В інших читачів не викликає симпатії журналіст Євген Чубенко – мовляв,це занадто холодний і раціоналістичний тип. Втім, яким би сумнівним спершу не видався той чи інший персонаж,наприкінці історії його пробачаєш,тому що дізнаєшся про нього істину в останній інстанції і розумієш мотиви його вчинків, тож хочеш побажати йому нарешті, знайти своє щастя. Принаймні про таке сприйняття моїх текстів казали читачі. Сподіваюся, при цьому їхні душі очистилися від усього показного, нещирого. У такому очищенні, я вважаю, й полягає гуманістична роль літератури.