Преса про нас

«Хроніки Якуба Вендровича» Анджея Піліп’юка – твір не лише іронічний і пародійний, але й антикультурний. Це відповідь на сформовані в медіа різні культурні та соціальні стереотипи. Найперше маємо іронічну деконструкцію стереотипів, пов’язаних із фільмами у жанрі «horror» (про відьом, вампірів, вурдалаків), а також космічних прибульців і Х-файлів. «Хроніки Якуба Вендровича» – польська відповідь Голлівуду. Проте не менш цікавими є й сконструйовані етнічні стереотипні образи – автостереотипи та гетеростереотипи. Перші стосуються самосприйняття, другі – сприйняття інших націй, зокрема й українців, росіян, американців, німців. Також дотепними видаються пародії на соціальні (й антисоціальні) стереотипи (поліцейських, податківців, підприємців, мафіозі). «Хроніки…» наповнені життєствердним сміхом над собою, над власною недолугістю й одночасним бажанням бути «більшим за себе».

Екзорцист Якуб Вендрович із Войславіце – антигерой і водночас персонаж, подібний до героїв міського фольклору. Він – пародія на супергероїв, які звільняють планету від прибульців, котрі вставляють людям у мізки різне залізяччя. В перекладі прізвище персонажа – мандрівник-волоцюга. Обидва значення дуже точні: Вендрович мандрує різними куточками Польщі. Він – антисоціальний екзорцист-професіонал, наділений надлюдськими здібностями відчувати привидів і перемагати їх. Літри самогону тільки підсилюють psy-здібності. Здається, що Вендрович – непереможний і безсмертний, у свої вісімдесят він – справжній супермен. Світ «Хронік…» – це пародія на світ сучасної культури й медіа, в яких тиражуються образи суперменів-рятівників планети. Вендрович – антиґламурний психопат-соціопат, який, крім усього, ще й гедоніст.

Водночас, образ Якуба Вендровича має специфічні історичні джерела. Доволі часто у книжці згадуються комуністичні часи. Так-от, щоб ви знали, всі комуністи перетворюються на зомбі. Комуністичний режим пародійовано й перетворено на секту, подібну до сатанистів. Не випадково, коли в готель приїздить група сатанистів, то герой порівнює їх із комуністами, які так само переконували, що Бога немає. Світ привидів, вурдалаків і відьом – це світ посткомуністичний, це вселенське зло породила попередня система, якою керували зомбі й прислужники диявола. Тому, каже Вендрович, і не можна ховати комуністів разом із усіма на цвинтарі… Цей чудовий хід у своїй суті має логіку. Не випадково після падіння СРСР з’явилися масові «захоплення» паранормальщиною, почали виникати як гриби після дощу різноманітні секти. Бо Комуністична партія, заперечуючи Бога, сама прагнула створити із себе сакральний об’єкт культу. А з її падінням людина втратила «релігійну основу». Світ хронік – це світ посткомуністичної Польщі, яка мусить боротися з перевертнями й зомбі свого минулого.

Польща Вендровича – це простір на межі; світ, забутий Богом, якась первісна хтонічна реальність. Тут живуть схиблені люди, які, проте, мають надзвичайні здібності. Ці химерні мешканці польської глибинки в душі своїй щирі й наївні. Вони саджають до шинквасу голлівудського актора й накачують горілкою на знак дружби, вірячи, що в такий спосіб після котроїсь чарки американець почне розмовляти польською. І, отже, два світи порозуміються. Ці наївні сільські мешканці не можуть відрізнити медіареальності від справжньої реальності. Вони починають бомбити тарілки космічних прибульців і встромляти пійманим карликам підкову в череп, не розуміючи, що вцілили вони насправді в муляж, зроблений спеціально для зйомок улюбленого серіалу, і що вони не карають прибульця, а роблять трепанацію черепа актору-ліліпуту. Світ «Хронік…» – це простір тотальної іронії, пародії, деконструкції.

Поряд із цим пришелепуватим світом мешканців Войславіце (переважно літніх і дуже літніх) є й українська реальність, представлена у книжці А. Піліп’юка образом мафії. Українська мафія значно крутіша за польську, і поляки звертаються по допомогу до українців у скрутну хвилину. Проте у хроніках згадується ще й російська мафія. І, що вельми приємно, як принципово відмінна від української. В чому ця відмінність? А в тому, що українські розбишаки-головорізи розуміють, що вони – європейці, а не просто зарізяки-«бєспрєдельщіки», як росіяни. Вони краще забетонують жертві ноги і скинуть у річку, а не будуть удаватися до ножа. Бо ж так «по-європейськи». Українці водночас постають мрійливими та не менш пришелепуватими, ніж поляки.

А. Піліп’юк створив дотепний «світ навпаки», в якому, проте, вбачаєш якісь паралелі зі справжньою реальністю. Можливо, образ Якуба Вендровича близький і українському читачеві. Бо і в нас розвелося чимало привидів, зомбі та іншої зухвалої нечисті, якій може дати раду тільки ось такий безсмертний оптиміст-волоцюга Якуб Вендрович.