Преса про нас

КЕЛЯ ЛИКЕРЕНКО:

– Виявляється, нема у Келі жодної світлини під ялинкою з Дідом Морозом. Стати однією з Сніжинок їй у дитинстві так не довелося. Спідниця з білої марлі із алюмінієвим дротом, пришитим мамою на краях, під час попереднього дефіле вдома по хаті зазнала поразки від увімкненої праски. Велика обсмажена дірка не зіпсувала новорічного настрою. І я була у своєму улюбленому, а, головне, оригінальному костюмі – Українки:) Це якщо на голову дівчинки зав’язати червону стрічку, а на плечі накинути велику бабусину квітчасту хустку з китицями. Ніхто ніколи не наполягав, щоб зі мною сфотографуватися на тлі новорічного дерева. Економно, тепло, зручно і, як на мене, дуже красиво! У цьому ж убранні я потім колядувала по хатах. Вже й виросла – а та сама хустка і стрічка – незмінний новорічний костюм Українки-Келі і нині:)

БРАТИ КАПРАНОВИ:

– У нашому ранньому дитинстві Дід Мороз мав досить дикий та страшнуватий вигляд. Водій з лікарні, в якій працювали батьки, вдягав кожуха хутром назовні, на голову – кашлату шапку, а ще прив’язував чорну бороду невідомо з чого. Від нього пахло вівцею та тютюном. Тому для нас Дід Мороз і досі має не бутафорський, а сакральний характер. А у старших класах ми використовували Новий рік із метою наживи – не матеріальної, а моральної. Справа в тому, що ми вчилися в музичній школі на фортепіано, а, крім того, грали на гітарі, отож удвох складали цілком боєздатну музичну одиницю. Пробували прилаштувати свої таланти у шкільному ансамблі, але не підійшли туди за якимись невідомими критеріями, зате на святах у молодших класах, де діти не можуть слухати модний тоді радянський рок, ми були незамінними. Отже кінець чверті, всі сидять нудяться на уроках – а ми граємо дітям «Мішка с куклой бойко топают» та інші бойовики. Так ми зрозуміли, що творча спеціальність має свої переваги і що музикант повинен вміти все – тільки тоді він не залишиться без роботи.

АНТІН МУХАРСЬКИЙ:

– Я вірив у Діда Мороза до досить таки пізнього віку, мені діти у 10-11 років розповідали, що його немає, я все одно вірив. Мої батьки робили все так, щоб я вірив; я й зараз вірю. Ця віра необхідна для правильного розвитку дітей, бо дорослий цинізм, зневіра нічого хорошого не породжують. Чим більше людина вірить в дива, тим більше шансів, що вони будуть траплятися. У сімдесят п’ятому чи якомусь іншому сімдесят-«затертому» році була така сама снігова зима, як от зараз. Дорослі хлопці (я був десь у першому класі) сказали, якщо піти у ліс напередодні Нового року, то там можна зустріти Діда Мороза. Ми тоді жили на Мінському масиві, неподалеку був ліс, мінське шосе і починалася Пуща-Водиця. Хлопці мене малого заманили в ліс із санчатами, завірюха ще тоді страшна була. Йдемо ми, йдемо… Оглядаюсь я – а нікого немає! Я так злякався! Спочатку гукав їх, потім аж закляк. Тоді зрозумів, що можна вибратись по слідах. Вгамував емоції, перестав плакати, зціпив зуби і почав по слідах рухатись назад. Потім холопці з’явились, почали з мене сміятись, що я повірив, що хотів Діда Мороза побачити. Я на них так образився і з тих пір такі от дебільні приколи, що Діда Мороза не існує, не сприймаю, коли людина таке каже, вона для мене дебіл. Я свято вірю, що дива напередодні Нового року трапляються.

Історії Оксани Забужко, Макса Кідрука, Ірен Роздобудько, Міли Іванцової та Андрія Кокотюхи читайте тут http://vsiknygy.net.ua/interview/24637/