Преса про нас

Спершу

Книга починається уже тоді, коли бачиш її, береш до рук… Іржава, ніби засохлою кров’ю палітурка, холодні своєю схематичністю образи. Враження, чомусь ніби у дитинстві від плакатів ГО, що залишились по радянській добі (щоправда, зовсім іншого кольору й змістом)… Прості і стримані, дещо пласкі своїм зображенням, вони, тим не менш, призводять до якогось внутрішнього дискомфорту у кращому разі, у гіршому – до майже панічного стану підсвідомого жаху і фізичного спазму…

Тут голий схематизм діє як холодний кахель приймальної швидкої… Гумові рукавички, залізні інструменти, біле й червоне (ні, червоне заміщується отим іржавим, засохлої крові рудим)… І серед усього цього авторський підпис «з любов’ю» (яскравою червоною кульковою ручкою, певно, не випадково) виглядає як щось зовсім з іншого світу. Нетутешній теплий прояв на тлі схеми, оголеної до істеричного, пустого і плаского, багаторазового по три крапки… Імовірно, тут прихований конфліктний вузол цієї книги. Можливо, тут криється найважливіша її загадка…

На роздоріжжі

Епіграф до всієї книги з філософа-мораліста видається дивовижним непорозумінням для творчої вдачі Анни Малігон. Щоправда, цей філософ уже давно розійшовся цитатами зі своїх Maximes.

Випадковість? Навмисність…

Міра, що визначається важливою для умов існування або спів-існування з цією книгою – температура крові.

І все.

Далі – ритм поезії Анни Малігон…

У пошуках

Це смішно говорити про змісти поезії. Бо їй так багато змістів, що їх передають тільки почуття, голі, як текст на порожній сторінці, насичені, як пахощі і звуки, як асиметрія і дивовижа гри слів… Перетікання і стікання образів по краплі…

Все ж…

З перших рядків – вихід «на ти», на смертний двобій, що тривалість йому – до останнього слова «Таємниць жовтого театру».

Такий довгий шлях:

десять потягів я проковтнула

аби дістатись до цих вогнів

бо за кожен мушу віддати все

(«парк…»)

І окремі гіркі випади.

Як розчарування:

Ми просто хотіли, обганяючи світ і рух,

отак лишитись в основі лету,

а ти взяв та й поснідав із інших рук

від мене

далеко.

(«Сокіл»)

І прагнення:

нехрещене море зелена потреба душі

а мій некоханий ворожить мені над водою

хотіла втекти і хотіла хрестити дощі

прозорого краю де збудливо пахне тобою

(«нехрещене море зелена потреба душі…»)

надія:

але ж ти не покинеш

ні?

ні мене ні його а може її

(«парк…»)

І безвихідь:

ще не хочеться вірити в цю затяжну нелюбов

як не хочеться бути ще одним парком

за твоєю легкою спиною

(«парк…»)

І віра:

когось я знов пройду, переживу

і будуть ночі

довші,

довші,

довші…

(«Первісний дощ обмацує траву…»)

І розпач:

Скільки в картах моїх чорноти

чорноти нерозчинної…

(«Скільки в картах моїх чорноти»)

Може, й не слід так ретельно, бо ті вигуки, зрештою, – згортки, перехрещені із іншими думками, почуттями, змістами, що мають не менший сенс з-поміж усього… Згадати одне – це ніби оминути інше важливе, тому варто відкрити книгу…

І згаданий театр тут не випадковий: гра наприкінці, коли вже захекані супротивники майже втратили сили, коли калатання серця перемагає усе реальне, коли у вухах ритм, що його спричинено кров’ю, у верхній точці кипіння… Зміщення протистояння у інший вимір – у вимір гри…

Зрештою

Для мене «з любов’ю» ця книга виявилася надзвичайно відвертою книгою саме про любов, або точніше про шукання любові. Інколи жорстке і жорстоке у випадах світу, інколи тихе і сумне без очікуваної відповіді… і відкрите, якими можуть бути відкриті рани, й інтимне, наскільки може бути інтимним спілкування з лікарем… оскільки ідеться про «Переливання крові».