Преса про нас

Головна проблема всіх часів і народів у тому, що люди переважно шукають не життя вічного, а осяжного земного безсмертя. А як же ти знесмертишся для людей, якщо вже завтра тебе – зірку спорту, політики чи естради – мало хто пам’ятатиме? На якому камені ти зведеш свій дім, якщо навколо – піски, гнані вітром невблаганного часу? От і прагне людина здобути безсмертя у Слові. Бо з усіх утілень мистецтва воно виявилося найбільш довговічним. Фарби блякнуть. Скульптури розсипаються (навіть кам’яні моаі з Острова Пасхи теж колись зникнуть під дією дощів та вітрів). Ідуть у непам’ять найяскравіші оперні голоси. Одне слово, «забуваються лінії запахи барви і звуки» (Наталка Білоцерківець). А слово було у Бога, було Богом і нині ним є для багатьох. Та чи всяке слово дійде до наших далеких нащадків? Про це завжди замислюєшся, коли береш до рук чиюсь чергову книжку чи «братську могилу», як критики полюбляли називати альманахи.

Боюся щось пророкувати поетичному слову Анни Малігон. Бо це слово багато в чому складне. І в багатьох випадках – важкостравне. Кажучи легше – важке для розуміння й запам’ятовування, і якщо перше для поезії певного штибу, може, й плюс, то друге… Друге загрожує поезії багато чим. Найперше – забуттям, а найбільше – небуттям

було повітря безнадійно хворе

на вигнуту фонетику плачів

по вікнах досихали калачі

з розмитими обличчями акторів

куди б не падав золотий пристріт

усюди тільки спорожнілі ступи

та місяцем проколювала пупа

найщасливіша з кодлівських сиріт

воно й не диво бо сестра захланність

пляшками оточила коридор

у ній немов жило сімсот пандор

і стільки ж поналіплювано планів

та кляті ноги з місця нічичирк

і режисер – хоч гріб йому спечи

Цей третій текст із «вінка некласичних сонетів» не є зрізом поезії Анни Малігон. Це приклад того, як велика кількість різних і – скажу відверто – випадкових слів, зібраних докупи й навіть убганих у [не]класичну форму, вбиває у вірші поезію, тобто цілісний зримий образ, помножений на емоцію. А на вбивство тут працює буквально все: від гонитви за вербальною красивістю («гріб йому спечи») до семантичної незґрабності «ноги з місця нічичирк»).

Такої книжки спринтером не пробіжиш, хоч позірно вона й невелика. Читання більшості віршів Анни Малігон перетворюється на порядкОве розплутування написаного, зробленого, злютованого в естетичну єдність. На слух (зокрема — внутрішній) це сприймається як магія, шаманський сугестив, чому сприяє тонке фонетичне чуття («вигнута фонетика плачів») авторки, її творення вербальної музики, що загалом не розмиває змісту, а часом саме витворює свій специфічний смисл. «Розломи, зло», «боксом і Босхом», «висікти снігу із висі», «“снеком” і соком», «повз абри і кадабри», – авторка словограє (лексичну музику), словограється (звуками мови), але якщо на якомусь рівні сприйняття поезії цього досить, аби визнати Анну Малігон незлецькою поеткою, то серйозніший підхід, так зване «друге наближення» вимагає роботи не лише внутрішнього слуху, а й інтелекту. Принаймні в другому наближенні професійний читач мусить зіграти з автором щонайменше внічию. І спробувати відповісти на запитання, ЩО перед ним: герметична поезія чи мертвопис? Багато прочитаного не залишає по собі сліду, і це – просто вірші-шаради, де емоційність на рівні нуля, чи умовно поетичні тексти?

Як малиновий кущ. Наче стежка ножа.

В живота – тільки верх. Тільки верх і душа.

Із прозорих – прозора. Пожежа. Сльота.

Я – продовження тіні твого живота,

що собою саме заперечує тінь.

Твоє перше хотіння з усіх нехотінь.

Це тумАнна Малігон. Фрагмент її «Історії страху», в якій п’ять різноритмових віршів, котрі важко назвати циклом і неможливо назвати поемою. Що між ними спільного? Те, що характеризує збірку «Переливання крові» і, як видається, всю поезію авторки.

Так, у віршах Анни Малігон дуже багато тілесного, незрідка в гидкуватому його вияві. Невипадкова, отже, й назва книжки. Вона великою мірою відбиває образну систему авторки та її тропіку. Вже в першому вірші – «уповільнено кровообіг», у другому – «кров Козерога» і «кров голуба у січня», а відстань – «безнога». У третьому – «я загубила тіло», але наприкінці вірша воно знайшлося: «Там за тобою дихає // тіло моє торішнє». У наступному вірші «відсічена від існування трава // пахне кров’ю природи», далі побачимо «важкий хребет», відчування «пробитою наскрізь печінкою», прикладання «всіма перестиглими ранами», ще далі «іній вшиває рани в долоні дерев», а двері невловимий стан «ловлять губами», а ще – «зметалевіле тіло, яке вже нічим не пораниш», «нерви у кожному пазурі», «кров терпка», «наша дитина витягує з мене кальцій», «гнійним бинтам тебе не дістати» (хоч «під ребрами довго кипів нарив»), «сопливі двійнята», «вересень ніжно спиняє серця вентиляторів», «кісткою в горлі неба урбанізований місяць сховався», «тепло і затишно ембріону», «п’яною кров’ю написано» (вірш не про Єсєніна), діти алкоголь «глибоко, ніжно ховають у кров». Крім того, тут є «нетрі болячок», «дотики темної крові», присмак диму «у злитках м’яса», «тельбухи надуті», а «по животику йде відголосок меча» і вже чекає «Рай, де халати і спирт», і «Бог, як хірург», і «тілом крокує незграбний шов»… Отак по цитатах дострибав до половини цієї невеличкої книжки й вирішив: досить. Бо це лише той шар лексики, яким Анна Малігон витворює свій поетичний світ. А він до самої тільки фізіології не зводиться.

Авторка «Переливання крові» у своїй збірці різна: від тілоцентричної до нарочито романтичної та іронічної з переходом у неможливість іронії – сарказм. Хоча сарказмує не без інтертекстуальних підморгувань, ба навіть принагідно алітерує:

Крута країна кривиться на ртуть

чужих туманів. І на клапті рвуть

її синочки. А самі поволі

розлазяться, мов мишенята голі.

………………………………………

Життя таке, неначе казка про

щасливих дурнів. Ширшає Дніпро,

коли до нього падають дівчата.

Він задовбавсь ревіти та стогнати

Часом у авторки зринають доволі дивні епітети, як-от «СЛИЗЬКО на серці малої русалки», часом ці епітети випадкові й неточні («ВЩЕНТ заблукалий крішна», де можна було б оте «вщент» замінити на «геть»)… «Точність – увічливість письменника», – зауважував Ж.Ренар. Російський поет Л.Озеров у своєму збірнику статей «Майстерність і чародійство» сказав різкіше: «Посередній поет може довго ховатися за метафорою чи порівнянням, але рано чи пізно його викаже епітет. Неточність, замінність, випадковість епітета помітні й ріжуть око пильному читачеві. Епітет свідчить про проникливий чи поверховий погляд поета».

Сюди ж, гадаю, можна віднести й проблему розмивання образу і знецінення так званих «ключових слів», які його творять, засиллям стороннього тексту. Прикладом може служити вірш Анни Малігон «Слізьми пишу прокльон і загорну листок…» на 61-й сторінці. Чотири катрени. Шістнадцять рядків, а таке враження, що з них можна було зробити два, а то й три різні за емоційною напругою та образною системою вірші. Річ навіть не в тому, що «треба було раніше поставити крапку». Річ у тому, що авторка не завжди може розмежувати випадково побачену реалію, свій емоційний стан і викликані цими чинниками асоціації. Як наслідок — читач отримує еклектичний текст, де все розбурхане й хаотичне; начебто ж утілене в зовні чіткій структурі, але нестійке всередині. Тобто авторка в деяких випадках не дає собі часу (чи то його не дає їй натхнення?), аби емоції трохи вичахли, сторонні домішки випарувались, а центральний образ вірша викристалізувався. Бо ж переливання крові (хай навіть свіжої крові живої поезії) – це процес, тоді як аналіз крові, який беруть читачі та упирі-критики – це РОЕ (реакція ОСІДАННЯ еритроцитів). І що більше поетичних еритроцитів буде у віршах, то довше автор житиме у читачевій пам’яті серця.