Преса про нас

– Багато хто говорить, що масовою літературою зв'язують занепад якості творів.

– Я не соромлюся своєї роботи в жанровій або масовій літературі, більше того, саме в ній вбачаю надзвичайно важливий засіб для естетичного розвитку сучасного читача, повернення його, не побоюся високих слів, до гуманістичних ідеалів класики. Все від автора залежить. Є абсолютно ремісничі вироби про Ната Пинкертона, і є шедевр Стівенсона "Острів скарбів". Було би вже трюїзмом нагадати, що "Злочин і покарання" Достоєвського використовує детективний сюжет. Я ж усе житті прагнув робити все, за що б не брався, на вищому рівні, ось і тут намагаюся. Пишу, якщо перефразовувати Маяковського, "ревнуючи до Булгакова".

– Названі вами твори відносяться до ХІХ століття. Проте хіба ситуація в літературі не змінилася?

– Звичайно ж, змінилася! Змінилася ось саме на користь, кажучи умовно, "Острова скарбів" перед "Буденброками". Ось ви перед початком інтерв'ю просили мене не відповідати на ваші запитання довгими реляціями. Чому, скажіть, будь ласка?

– Та читач звик до коротких повідомлень в Мережі, ось чому.

– Та невже і читач белетристики залишився незмінним? Скажу чесно, я і сам зараз не стану читати роман вагою в пуд про неспішні перипетії життя сучасного пана Халявського, хай і втрачу насолоду від психологічних вивертів і майстерних описів міського двору, що намокає під дощем. Для мене ідеальна книжка це та, яку читач розігнув – і вже не відкладе, поки не дочитає до кінця.

– А що ви може сказати про своїх читачів? Чи діє «зворотний зв'язок»?

– Тут по-різному складається в Україні і в Росії. В Україні основне ядро моїх читачів – люди, які знають мене як філолога, фольклориста, історика менеджменту. Я ж доктор наук, професор, багато років викладаю в університеті. Ширше коло українських читачів – це люди, як правило, з гуманітарною освітою. Більшість з них привчена до ідеологічного шаблону сучукрліта, цим похмуро-патріотичним шаблоном пригнічені ба навіть залякані, тож їх приємно дивує, навіть будирує, коли автор українського роману дозволяє собі, не соромлячись, висловити власну думку про події початку дев'яностих. До мене підходять люди, які прочитали "Помсту Першодрукаря", і мені шалено приємно, що кожний має свій погляд на роман і що майже кожного щось зачепило в ньому, щось виявилося душевно співзвучним.

– А критика? Вона якось відгукнулася?

– В Україні вийшли дві друковані рецензії на цей роман, і ще одна, відомого літературознавця і критика А. Бороня – на трагифарс "Шевченка під судом". Усі співчутливі. При цьому я жодну із цих рецензій не організовував.

– Хочете сказати, що в Росії все по-іншому?

– Тут можна говорити тільки про непрямі ознаки успіху. Судячи з кількості в Мережі пропозицій продати мої романи та за деякими іншими прикметами, певною популярністю у російського читача вони користуються. На сайтах інтернет-магазинів з'являлися і відгуки. Ось відзив на сайті "Юрайта". Йдеться про «Полювання на царевича»: "Написано цікаво, читав не відриваючись. Історичні глави яскраві, запам'ятовуються. Автор добре знає історію раннього старообрядництва, та й узагалі російську історію. Проте ось сучасне студентство показане абсолютно аморальним, без царя в голові. Маючи дочку-студентку, образа мені таке читати".

– Щось воно мені нагадує...

– А мені нагадало анонімну епіграму на "Руслана і Людмилу" Пушкіна :

Мать дочери велит на эту сказку плюнуть.

– На ваш роман плюнути не пропонували. Пушкіну важче довелося... А якого читача ви собі уявляєте, коли пишете?

– Якого читача? Та себе, напевно. Адже пишу швидше інтуїтивно, на підсвідомості, і мені самому цікаво, що там далі станеться з персонажами.

– Гаразд. Але ось роман закінчено, видано, і якого читача ви для нього побажаєте?

– Знаєте, мені дуже би хотілося, щоби ставлення читачів до моїх текстів нагадувало сприйняття провінційними дівчатами ненадрукованих тоді ще поезій Пастернака, про яке в моєму теж ще не надрукованому романі "Заколот поетів-1921" говорить Єсенін: "Заздрю я Пастернакові! Заробив бо дивак таку ось підземну славу, славу найвищої чистоти". Я хотів би, щоб мої книжки ще частіше скачувалися (а їх усіх повішено в Інеті, і навіть останню – вже в різних форматах), щоб вони не затримувалися на полицях бібліотек, для яких були закуплені, щоб, придбавши книжку, її передавали з рук до рук. А рецензії ще з'являться, якщо романи того заслуговують.

– Що ж, будемо сподіватися… Ви згадали про режисера Джорджа Ромеро. Отже, цікавитеся кіно?

– А хто ж їм не цікавиться? І ті, хто нічого не читає, фільми проглядають.

– Нещодавно в розмові з нашим кореспондентом російський письменник Олег Лукошин порадив молодим письменникам вчитися в Голівуду формі оповідання і щільності висловлювання. На його думку кіно зараз набагато більш передовий вид мистецтва, ніж література. Чи згодні ви з цим своїм колегою?

– Абсолютно не згоден. Тобто, звичайно, недосвідченому початківцеві корисно повчитися в будь-якого майстра, навіть укладача коміксів. А ось загалом і в цілому… По-перше, досі саме кіно паразитувало на літературі, тому що той же Голівуд явно задихається без свіжого сюжетного матеріалу. По-друге, занадто відмінні це мистецтва, і слово, що є єдиним матеріалом для літератури, в принципово синтетичному кіно займає підпорядковане становище, поступаючись за значенням відеоряду і людській фактурі акторів, що вона, якщо грають Ентоні Куін або Жан Габен, легко заповнює драматургічні порожнечі сценарію.

– Але хіба кіно і телесеріали не віднімають читачів у літератури?

– Так, продовжують перетягувати потенційних читачів, хоча серіали, схоже, набридли навіть пенсіонеркам. Проте мені здається, що література може незабаром узяти реванш. Ось Фелліні, наприклад, говорив, що його фільми – це його сновидіння, але ж для того, щоб такий сон побачили й глядачі, необхідне колосальне капіталовкладення, а також напружена праця цілого натовпу високооплачуваних фахівців різноманітних творчих і технічних спеціальностей, при цьому кінцевий результат залежить від професіоналізму мало не кожного з них. А письменник може навіть і без комп'ютера обійтися, йому досить кулькової ручки та пачки паперу. Зате політ його індивідуальної фантазії – безмежний!