Преса про нас

Через значно ускладнену сюжетну, смислову й значеннєву постмодерністську гру, переобтяженість, як на погляд незануреного в подібні інтелектуальні ігри читача, брутальною лексикою, химерно-бароковими сценами катувань, насильства, любощів, часто збочених, "АМ ТМ" не може сприйматися як твір масової літератури. Й от укрсучліт нарешті дочекався такого твору - потенційно спрямованого на широкі маси читачів постмодерністського роману. Замість містичної багатозначності "безсмертя в домашніх умовах" та грального кубика із зловісними трьома шістками, а ще темних і сірих кольорів авторського оформлення Іздрикової книжки - рожева обкладинка! (На презентації, між іншим, брати Капранови намагалися переконати публіку в тому, що обкладинка насправді не рожева, посилалися на те, що на дизайнерському жаргоні цей колір називається геть зовсім інакше, але їм ніхто не повірив.) Звісно, мова про "36 пісень про життя".

Що дає підстави говорити про постмодерністську естетику нової книжки Катерини Хінкулової? Перш за все, фрагментарність світосприймання, відображена вже в самій назві. Пісень про життя аж тридцять шість, й кожна окремо, сама по собі, замість, скажімо, тридцяти шести мелодій чи голосів однієї пісні життя. Втім, фрагментарність як така ще не означає автоматично відсилання до постмодерністської естетики. Композиційна розірваність, коли твір побудовано із різних за стилістикою, настроєм, фактурою, зрештою, дійовими особами шматочків тільки тоді виражає постмодерністські естетичні настанови, коли розбиту на скалки картину так і не вдасться зібрати. Й тут вже не має значення, чи скалки гострі й немовби ріжуть пальці, як у Іздрика, чи вони гарненько оброблені й відшліфовані, як у Хінкулової.