Дегустація
|
||||
|
«Боже, що це були за очі! Вони сміялися і запрошували із собою в якусь неймовірну подорож. Убрання у хлопця було, щоправда, дикувате, але стильне: джинси, кеди, біла сорочка, вже згадана краватка ядучого жовтого кольору та сірий вельветовий піджак. Але мені було байдуже на його шати, я не могла відірватися від пронизливо-сірих очей і мовчала, як ступа, всю зупинку. Він деякий час розглядав мене з цікавістю; потім посміхнувся і сказав: — Не сумуй! Я теж посміхнулася — що мені залишалося робити?! Не сумувати ж! — Нам скоро виходити? — запитала мене Віта. — Не знаю, — знизала плечима я і продовжила мовчати. Хлопець теж мовчав. І мені захотілося їхати в цьому тролейбусі нескінченно, кружляючи містом, тримаючись поглядом за ці іскристі очі з бризками срібла й не боятися впасти. Його посмішка була… Ой-йо-йой. Від такої посмішки дівчата гинуть на місці. А я готова були йти за ним на край світу прямо зараз, прямо з Оперного театру, гублячи дорогою жовті трояндові пелюстки, босоніжки і дівочу гордість». |
