Дегустація
|
||||
|
Сьомий раунд Серпень 1998-го Абітура Увечері мені зателефонував мій старий і, не вітаючись, гаркнув: —Скільки в тебе дітей? Я почув у його грізному голосі щось таке, що може для мене кепсько скінчитися, і про всяк випадок безневинно й добросовісно відповів: —Двоє, а що сталося, та? Ви вже обмивали першу партію абітурієнтів у себе на кафедрі? —А не пішов би ти зі своїм гумором!—незважаючи на мою покірливість, уже остаточно розкричався батько.—Ти порахуй, як слід, та пригадай— чи не забув кого?! —Та,— й собі підвищив я тон,— ти або пояснюй чітко, або... —Пояснюю,—заскреготів він зубами в слухавку,—сьогодні до мене на кафедру заявилася приємна молодичка приблизно твого віку й повідомила, що я гадом буду, коли не влаштую свого малозабезпеченого внука Андрійка на безплатне відділення! Як тобі цей прикольчик, га? —Справді прикольчик...—пробурмотів я, але батько вже пожбурив слухавку. Я ще деякий час постояв, тупо слухаючи гудки. Дружина, яка саме вийшла з кухні, зачудовано на мене подивилась і сама вийняла слухавку з моєї руки та легенько опустила на апарат. —Котику, що сталося? Що там із батьком? —Старечий маразм, ось що!— кинув я і подався в кімнату, щоб заховатися в кріслі й перемкнутися на телевізор. Але дружина не вдовольнилася такою відповіддю, переслідувала мене й далі. Вмостилася на валику крісла й почала зачісувати пальцями чуба та приспівувати: —Ну, не переймайся, маленький! Він попсихує там у себе й до ранку заспокоїться, завтра помиритеся... Ви ж із ним,—лукаве хихотіння—однаковісінькі, не помічав? У тебе так само трапляються напади то нестерпного занудства, то кошмарного держимордства... Я відхилився від надто теплої руки, що пахла цибулею (на кухні смажилися котлети на вечерю), вона образилась, встала й мовчки вийшла, причинила за собою двері. І я не побіг перепрошувати. За вечерею не відривався від газети, а якщо хтось із дітей надто голосно сміявся, кидав поверх неї грізний погляд — і вони примовкали, пригиналися до тарілок і прикривали роти долонями та багатозначно перезиралися: татко не в гуморі. Потім, коли схотів ні з якого дива перевірити уроки в молодшої доньки (зазвичай це робила дружина), наткнувся на дівчачий журнал, той самий, який вона, виявляється, все-таки виканючила в матері попри його високу вартість та ідіотський зміст! І якраз посередині — психолог навчає підлітків цілуватися! Дівчинка в самій білизні обіймається з хлопчаком! Я без коментарів перервав дорогоцінний журнал навпіл. Донька зі слізьми побігла скаржитися матері. З-за дверей спальні, де та, сидячи перед своїм туалетним столом-вітриною, на ніч ретельно виглянцьовувала обличчя ста кремами, довго долинало хлипання та лагідне воркотіння: нічого, кицюню, ти ж знаєш: у татка буває... Ми завтра купимо новий — ну, не розстроюйся так — а таткові не скажемо... Старший взагалі втік тихцем і примудрився “позичити на вечір” мій мобільник (свого вже, негідник, знову десь посіяв чи дівчинці подарував!). Певна річ, у ліжку до мене демонстративно повернулися відставленою попкою в блискучій синтетиці. Я не пожалкував про це: й без того забагато було думок і переживань. Заснути все одно не зміг — простояв півночі на балконі, смалячи сигарету за сигаретою й злісно шпурляючи недопалки в колодязь нічного двору. В перервах нервово нишпорив по полицях холодильника, бо на мене, як дружина каже, “в стані психозу нападає жеручка” (це вже потім вона так каже, коли ми помиримося в ліжку та сміятимемося самі з себе, розслаблені). А коли вихідного дня, буває, зазирнеш до холодильника, нависне ззаду, мов кара Божа, та так і визвіриться: “І що, по-твоєму, там за останні півгодини виросло?! Чи ж давно обідали?!”. А потім від моєї скрижанілої потилиці, відкочуватиметься холом у бік спальні: “І коли ви вже понажираєтеся, Господи? Хоч вік на кухні простій — все одно тільки й бачиш зади, вистромлені з холодильника! На самий унітаз цілий вік працюю!”. Цієї ночі мені не заважали ковтати все, що трапиться під руку (я, власне, й не розбирав, що жую, не відчуваючи ні смаку, ні втамування голоду). Мене лихоманило: я гарячково пригадував, скільки ж їх було, моїх студентських кохань? Імена, обставини знайомств, ступінь глибини стосунків... Імен виявилося щось забагато. Коли нарешті якимось дивом під ранок я задрімав і почав їх уголос називати, добре, що не всі пам’ятав, та ще й багато хто виявився тезками, — дружина могла б і подушкою задушити. А так тільки зіпхнула ногою з ліжка на килим. Вранці я прийшов до батька просто на кафедру, весь опухлий, мов з похмілля, й вимагав, ні — благав, щоб він показав мені того хлопця! Це якесь непорозуміння, бо правдою ніяк не може бути! Чес-слово, попри всі нічні муки я не пригадував за собою чогось такого, ну, їй Богу, не пригадував! Батько лише зміряв мене поглядом, у який вклав увесь свій старечий сарказм і всю зневагу до такого непотребу, як його нікчемний синок. Показати новоявленого родича? Та скільки завгодно! В’їдливо посміхаючись, мій прославлений татусь-професор поволік мене за лікоть до рогу коридору й тицьнув пальцем у бік аудиторії, під якою купчилися зіщулені, бліді від нічного сидіння над книжками, тремтячі абітурієнти. —Он той, глистявий, нестерпно білобрисий, як і його блондиниста матуся! Придивися: як і в тебе — жодних проблисків інтелекту на фізіономії! Хлопчик був справді худенький і дуже білявий, а щодо інтелекту — то я вже звик, бо моя основна вада, за одним із найчастіше вживаних батьком висловів, — яскраво виражений дебілізм... А в нього, за моїм терпеливо-мовчазним визнанням, — маразм... Я змовчав на всі його принизливі й жорстоко кривдні слова, кинуті мені через плече гадючим шепотом-сичанням, поки я встигав коридорами за його далеко не по-старечому прудким бігом. При цьому він вочевидь зловживав “ідіоматичними виразами, які перекладу не піддаються” — як в улюбленій кінокомедії мого дитинства. Я вимкнув амбіції, яких у мене анітрохи не менше, ніж у батька, й принижено прохав його дати мені телефон “приємної молодички” — присягаюся, я доведу, що це ідіотський збіг обставин, а ніяка не правда про грішки моєї студентської молодості! Батько стомився матюкатись, але ще докинув, що прилаштує цього мого недоноска на безплатне відділення, хоча це буде його останній батьківський подарунок мені! Де гарантія, що через рік не з’явиться ще один?! Саме час пожинати плоди походеньок по дівках, якими я займався замість того, щоб, отак ось влаштований на факультет його неймовірними зусиллями, продовжувати славну наукову династію! Я, зіпсута гілка доброго древа, й це вислухав, внутрішньо скрегочучи зубами, й мов жебрак, похапливо підняв з підлоги зім’ятий папірець, який батько так гидливо витрусив із нагрудної кишені, неначе то була отруйна комаха, й при цьому не глянув навіть через плече. Я став біля підвіконня, втер лоба й тремтячими руками розгорнув ту цидулку, на якій зеленим олівцем для повік було нашкрябано номер та ім’я — Лариса Дмитрівна. Боже мій! Цього мені тільки бракувало — якоїсь ще Дмитрівни! Я не понюхав папірець, як це робив сищик у моїй улюбленій комедії. Я й без того знав, що це тхне чимось аж надто брудним. Лариса... Лора... Маячня! Не було в мене ніякої білявої Лори! Я взагалі до білявок рівно дихаю, хай старий не приписує мені власних уподобань! До речі, чому б, перш ніж мене з болотом мішати, не пригадати власної молодості?! |
