Преса про наших авторів |
Письменники в дитинстві: новорічні історії від Братів Капранових, Антіна Мухарського та Келі Ликеренко |
Автор: Анна Богородіченко |
Джерело: Друг Читача |
Дата: 27-12-2012 |
Напередодні свят особливо хочеться чогось доброго, світлого, приємного. А ще якось само собою згадується дитинство: новорічні ранки у садочку чи школі, заклопотані батьки, костюми сніжинок і зайчиків, подарунки, санчата… Ми попрохали письменників поділитись із нами своїми спогадами, пов’язаними зі святами: повчальними, кумедними, радісними і трішки сумними. А ще дитячими світлинами. Такими ви їх ще не бачили. КЕЛЯ ЛИКЕРЕНКО: – Виявляється, нема у Келі жодної світлини під ялинкою з Дідом Морозом. Стати однією з Сніжинок їй у дитинстві так не довелося. Спідниця з білої марлі із алюмінієвим дротом, пришитим мамою на краях, під час попереднього дефіле вдома по хаті зазнала поразки від увімкненої праски. Велика обсмажена дірка не зіпсувала новорічного настрою. І я була у своєму улюбленому, а, головне, оригінальному костюмі – Українки:) Це якщо на голову дівчинки зав’язати червону стрічку, а на плечі накинути велику бабусину квітчасту хустку з китицями. Ніхто ніколи не наполягав, щоб зі мною сфотографуватися на тлі новорічного дерева. Економно, тепло, зручно і, як на мене, дуже красиво! У цьому ж убранні я потім колядувала по хатах. Вже й виросла – а та сама хустка і стрічка – незмінний новорічний костюм Українки-Келі і нині:) БРАТИ КАПРАНОВИ: – У нашому ранньому дитинстві Дід Мороз мав досить дикий та страшнуватий вигляд. Водій з лікарні, в якій працювали батьки, вдягав кожуха хутром назовні, на голову – кашлату шапку, а ще прив’язував чорну бороду невідомо з чого. Від нього пахло вівцею та тютюном. Тому для нас Дід Мороз і досі має не бутафорський, а сакральний характер. А у старших класах ми використовували Новий рік із метою наживи – не матеріальної, а моральної. Справа в тому, що ми вчилися в музичній школі на фортепіано, а, крім того, грали на гітарі, отож удвох складали цілком боєздатну музичну одиницю. Пробували прилаштувати свої таланти у шкільному ансамблі, але не підійшли туди за якимись невідомими критеріями, зате на святах у молодших класах, де діти не можуть слухати модний тоді радянський рок, ми були незамінними. Отже кінець чверті, всі сидять нудяться на уроках – а ми граємо дітям «Мішка с куклой бойко топают» та інші бойовики. Так ми зрозуміли, що творча спеціальність має свої переваги і що музикант повинен вміти все – тільки тоді він не залишиться без роботи. АНТІН МУХАРСЬКИЙ: – Я вірив у Діда Мороза до досить таки пізнього віку, мені діти у 10-11 років розповідали, що його немає, я все одно вірив. Мої батьки робили все так, щоб я вірив; я й зараз вірю. Ця віра необхідна для правильного розвитку дітей, бо дорослий цинізм, зневіра нічого хорошого не породжують. Чим більше людина вірить в дива, тим більше шансів, що вони будуть траплятися. У сімдесят п’ятому чи якомусь іншому сімдесят-«затертому» році була така сама снігова зима, як от зараз. Дорослі хлопці (я був десь у першому класі) сказали, якщо піти у ліс напередодні Нового року, то там можна зустріти Діда Мороза. Ми тоді жили на Мінському масиві, неподалеку був ліс, мінське шосе і починалася Пуща-Водиця. Хлопці мене малого заманили в ліс із санчатами, завірюха ще тоді страшна була. Йдемо ми, йдемо… Оглядаюсь я – а нікого немає! Я так злякався! Спочатку гукав їх, потім аж закляк. Тоді зрозумів, що можна вибратись по слідах. Вгамував емоції, перестав плакати, зціпив зуби і почав по слідах рухатись назад. Потім холопці з’явились, почали з мене сміятись, що я повірив, що хотів Діда Мороза побачити. Я на них так образився і з тих пір такі от дебільні приколи, що Діда Мороза не існує, не сприймаю, коли людина таке каже, вона для мене дебіл. Я свято вірю, що дива напередодні Нового року трапляються. Історії Оксани Забужко, Макса Кідрука, Ірен Роздобудько, Міли Іванцової та Андрія Кокотюхи читайте тут http://vsiknygy.net.ua/interview/24637/... |
Сергій Пантюк, Келя Ликеренко, Лілія Мусіхіна, Брати Капранови, Антін Мухарський, Генрі Лайон Олді та Дмитро Лазуткін про кінець світу:) |
Автор: Атанайя Та |
Джерело: Друг Читача |
Дата: 11-12-2012 |
21 грудня можна сміливо обкреслити червоним олівцем у календарі – тема кінця світу так бурхливо мусується у ЗМІ та просто в Інтернеті, то так чи інак зачіпає кожного. Ми вирішили поцікавитись у українських письменників їхнім ставленням до цього явища і прямо запитали: чи вірите ви у кінець світу 21 грудня? Відповіді виявились одностайними, проте водночас дуже різними… Сергій Пантюк: Я вірю в кінець! Але не світу! Келя Ликеренко: Та ви що! Хай Бог милує й боронить! Не вірю і ніколи не повірю! Певно, що в людини кінець світу настає тоді, коли вона помирає – але це кінець якогось одного світу, ми ж не знаємо, що буде далі – може, це лише початок? Адже там, де кінець, – завжди початок… Я, до речі, досить пізно почула про кінець світу. Мені дивно, що є люди, які в це вірять і збираються у якійсь там печері пересиджувати якийсь період, який напророчили казна-коли і хто, і причому ці байки з року в рік переходять… У мене, до речі, є вірші, навіяні «кінцями світу». Лілія Мусіхіна: Мій індивідуальний кінець світу буде тоді, коли я помру. А в загальнолюдський я не вірю. Коли я вперше почула про цей кінець світу, перша реакція була: треба все роздрукувати! Кинулась – а паперу вдома нема, треба бігти по папір! Не подумала про свічки, про гречку… Брати Капранови: Це не питання віри – або він буде, або не буде. Чи вірите ви в другий закон Ньютона? Ми подумали, що 21-го треба влаштувати вечірку – «Кінчай по-українськи!». Потім ми придумали оформити весь цей дурдом у справжню громадську ініціативу 21 грудня (як є громадська ініціатива 1 грудня) – ми вже плакат намалювали, у понеділок вона стартує в Інтернеті, буде називатися «Кінчай разом зі світом»… Відповідно ми маємо зустріти кінець світу так, щоб нам не було соромно! Що робитимемо 22 грудня? Ну, після кінця світу буде похмілля – а там розберемося! Антін Мухарський: Не вірю. 21 грудня житиму, як і жив. Я масовому психозу непідвладний – починаючи з Кашпіровського… Я вважаю, що 90 % людей піддається цим психозам через брак освіти та культури, і значною мірою завдяки телебаченню та іншим ЗМІ. Нам цей секрет ще в 90-ті відкрили американські друзі-телевізійники. Вони казали: людина має сидіти перед телевізором, і її треба лякати всілякими жахливими речами, щоб вона якомога менше виходила з дому. Вона мусить бігти на роботу, заробляти там гроші, потім швиденько бігти у крамницю, купувати там те, що показують по телевізору, а потім знову сідати біля телевізора і продовжувати боятися. Дивитися там усілякі жахіття – кінець світу, астероїд падає тощо… Що більше таких новин, то кращі продажі. Людина має бути налякана, щоб вона купувала і не замислювалася. Як бачите, американці виконали свій план – і зараз ми теж живемо за законами, придуманими не нами. А кінець світу – дуже класна штука для того, щоб підвищити попит на сірники, сіль, олію, мотузки, намети і так далі. Генрі Лайон Олді: Фантасти ж не вірять у кінець світу! Хвилин двадцять тому у нас у гостях був один приятель, який саме повернувся з Мексики – от він бачив і Чічен-Іцу, і календар майя… І жерці майя сказали, що це все дурниці! А те, що є люди, які справді вірять у кінець світу, – оце вже точно кінець світу… 21 грудня наллємо собі по чарці горілки, вип’ємо за успіх та процвітання нашої безнадійної справи і будемо жити далі! Дмитро Лазуткін: Звісно, не вірю! Я не збираюся якось готуватися до того всього – радше не помічу цього дня. Хіба що зроблю щось хороше – про всяк випадок…
... |