Преса про нас

Що читаємо? Мемуарно-документальне видання "Як козаки Кавказ воювали. Щоденник сотника Устима" (Київ, видавництво "Зелений пес", 2009). Автор - один із командирів УНА-УНСО Валерій Бобрович, який брав участь у військово-політичному конфлікті між Росією та Грузією на початку 1990-х років.

Що цікавого? "У цій книзі діють реальні герої, всі події записано з перших вуст, лунають реальні, а не бутафорські постріли, ллється справжня кров". Видання подібного типу прийнято читати з похибкою на фантазію та кругозір оповідача.

Сам автор чудово це усвідомлює. Коли один із бійців розповідав йому про втрати противника - "700 осіб", Бобрович іронізує, що до таких спогадів треба застосовувати коефіцієнт 0,1.

14 серпня 1992 р. грузинські війська взяли Сухумі. А вже наступного дня "люмпени та кримінальний набрід", попередньо навчені й озброєні армійськими інструкторами, вдерлися на територію Грузії з боку Росії.

Сепаратистський уряд Владіслава Ардзінби "обіцяв їм за участь у війні майно й будинки грузинського населення". Один із взятих у полон "козачків" дав свідчення, що насправді він кримінальник, якому пообіцяли "скостити" термін, а після війни - дати будинок у Сухумі.

Перші 11 українських добровольців з'явилися в Грузії в червні 1993 р., з них було сформовано гірничо-стрілецький підрозділ УНСО "Арго". Московське телебачення повідомило, що в Тбілісі "висадився полк, сформований з галицьких українців". Насправді, лише один був з Західної України.

Націоналісти на псевда "Обух" і "Цвях", батько та син, почали вчити українську мову вже в Грузії - "мабуть, метод вивчення державної мови ефективніший під мінометним обстрілом". Згодом прийшло поповнення - 26 стрільців і капелан отець Роман з УПЦ КП.

Натомість на боці абхазьких сепаратистів воювали тисячі громадян РФ - батальйони Конфедерації гірських народів Кавказу, так званий "Славбат" (козаки та росіяни) і 286 бойовиків Шаміля Басаєва, які, власне, на думку автора, "переломили хід війни".

27 липня 1993 р. було досягнуто угоду про виведення з зони конфлікту важкої техніки. Грузини її виконали. Тоді абхази та росіяни перейшли у наступ, який завершився взяттям Сухумі, різаниною та розстрілами.

За неповними даними, було вбито 5738 осіб, серед них - всі члени уряду Абхазії на чолі з головою Жиулі Шартава, мера міста, начальника поліції тощо. Понад 267 тисяч стали біженцями.

Стрільців з УНСО навчали діяти в незвичних умовах, "захоплювати дефіле - вузькі проходи в горах, в лісі, в болотах", а також "діяти автономно в глибокому тилу ворога, влаштовувати засідки, вести бої в містах".

Мінували лісові дороги з секретом: розтяжка з гранати Ф-1, потім - ще одна, за цим - звичайна протипіхотна міна... У Грузії українці пройшли короткострокові курси в американських інструкторів-"зелених беретів", але толку від цього навчання, на думку автора, було мало.

Перша морська баталія УНСО. Росіяни з катера обстрілювали узбережжя, а грузини не відповідали, бо офіційно дві країни не перебували в стані війни. Бобрович з друзями прийняли бій, затопивши катер і моторний човен, який прийшов на допомогу.

Книга є корисною як практичний посібник для тих, хто готує себе до воєнної кар'єри. "Здатність відмовитися від непотрібної зброї відрізняє професіонала від аматора. Новобранець тягне на собі цілий арсенал, чим тільки ускладнює собі життя. Зайвий ствол, особливо в гірській війні - він і є зайвий".

Поради часто подаються в алегоричній формі - "У бою ви повинні бути непомітними та небезпечними, як граблі в траві"....

З гумором та доброзичливістю розповідає автор книги (він же сотник Устим) про різні перипетії військового періоду на Кавказі, характеризує грузинів, абхазів та інші народності цього регіону. Час від часу у відступах появляються спогади Бобровича про його перебування у В’єтнамі, в Африці, про службу на флоті, який завжди був передовим стосовно радикальних позицій. В книзі подані і спогади інших унсовців, які логічно доповнюють основну канву розповіді автора. Наприкінці подано ряд практичних порад, які можуть пригодитися справжнім чоловікам – про ведення бойових дій в населених пунктах, про засідки та тактику перевірки автотранспорту на дорогах, про харчування в бойових умовах тощо....

"Одразу скажу, що автор та його друзі - не ті люди, яких інтелігентна родина хотіла б бачити в числі кавалерів своїх доньок. І розповіді "сотника Устима" (більшість героїв виступає під псевдо) - про війну в горах, про військові хитрощі і дурощі, про те, що називається "справжньою чоловічою дружбою", яка чомусь виникає переважно навколо парамілітарних пригод та спільного розпиття алкоголю.

Про українську літературу іноді кажуть - і з цим важко сперечатися, - що письменники погано знають життя і тому його незугарно описують. Ця книжка спростовує це твердження. Автор явно добре знає, про що пише, - хоча складається враження, що дечого він усе-таки не хоче розповідати.

Ідеологічне підґрунтя війни промальоване схематично - чому територіальна цілісність Грузії важливіша для УНСО за незалежність Абхазії, окрім того, що великий грузинський народ - брат великого українського народу, а Абхазію підтримує Росія? Чи цього досить?

Але цю книгу треба читати не як ідеологічний твір, бо тоді до неї дуже багато запитань, а як жваві, суперечливі, часом відверто націоналістичні (м'яко кажучи) оповіді й роздуми людини, яка бачила в житті трохи більше, ніж бібліотеку. Мова твору жвава, хоч і з русизмами (при тому, що автор до всього російського ставиться без особливого захоплення), але жива і справжня. Національні стереотипи Бобрович змальовує без особливих реверансів на політкоректність.

Але коли читаєш цю книгу, розумієш, наскільки мало подібної літератури в Україні - при тому, що мемуари та спогади є одним із найбільш поширених та прибуткових жанрів у літературі, скажімо, англомовній.

Тепер я точно знаю, що коли по тобі стріляють у нічному гірському лісі, то втікати - це найгірша ідея, бо поламаєш ноги. А лимонку не варто брати в літак"....

"Жанровий підзаголовок “біографія” означає цього разу, що перед нами документальна мемуарна література, спогади учасника “грузинсько-російської війни” початку дев'яностих, сотника УНА-УНСО.

Власне, оцінювати такі тексти треба за іншими критеріями, аніж художню прозу, адже тут читача цікавить насамперед достовірність розказаних історій. Автор дає уривки з історичних документів, баагто цікавих фотографій.

Якраз непридуманість, автентичність оповіді найбільше й приваблює.

Це сторінка нашої недавньої історії, про яку мало, на жаль, знаємо. А забуті уроки історії завжди спричинюють згодом тяжкі особисті й національні травми"....

Завдяки «Зеленому псу» на книжкові полиці повертається знаковий роман видатної української письменниці Ірини Вільде «Сестри Річинські». Саме за нього 1965 року авторка отримала Шевченківську премію. З кінця 1970-х твір не мав повноцінного перевидання.

Новинка від Валерія Бобровича «Щоденник сотника Устима» – це правдива розповідь людини, яка пройшла В’єтнамську та Кавказьку війну, брала участь у Придністровському конфлікті і стала одним із засновників УНА-УНСО.

Про пригоди підлітків у комп’ютерному світі написав Олександр Есаулов – у книзі Game over: Петрик та його друзі потрапили всередину гри, стали непереможними воїнами злої чарівниці Гіреї і тепер змушені битися проти своїх…

Везуть брати Капранови до Львова і книжку, якою зачитувалися наші прабабусі, – роман «Князівна Джаваха» від авторки “Нотаток маленької гімназистки” Лідії Чарської, зірки літератури початку ХХ ст....