Преса про нас

А 30 січня «Зона Овідія» святкує ювілей — 50! Тобто вийшла 50-та, ювілейна, книжка.

На святкуванні ювілею (30 січня, 18:00, книгарня Є) пригощати присутніх поезією будуть: Тарас Федюк, Іван Андрусяк, Анатолій Дністровий, Олег Романенко, Олексій Зарахович, Людмила Дядченко, Юля Нестерова, Людмила Таран, Дмитро Лазуткін, Сеогій Пантюк, Павло Вольвач, Маріанна Кіяновська, Віктор Неборак.

Серія існує з 2003 року, за цей час в ній вийшло вже 50 книжок. До 2011 року книжки виходили у київському видавництві «Факт». Відтепер видавцем виступає «Зелений Пес»

Запрошуємо вас стати гостем поетичного свята 30 січня о 18:00 в книгарні «Є» (вул. Лисенка, 3, ст.м. Золоті ворота). Вхід вільний.

За вісім років існування «Зона Овідія» стала стартом літературної кар’єри для багатьох молодих поетів. Виходили в ній і твори маститих авторів, зокрема номінанта на Шевченківську премію Павла Вольвача, секс-символа сучукрліт Дмитра Лазуткіна, автора дитячих книжок та еротичних віршів Олександра Гавроша, улюбленця жінок Сергія Пантюка, відомого та, останнім часом, скандального критика Юрія Кучерявого, молодого і перспективного Олега Коцарева та інших.

...

В одному зі своїх недавніх опусів я писав, що Тарас Федюк є одним з найбільш відданих слуг Рими в сучасній українській поезії. Він не просто не пише верлібрів у час, коли писати їх стало нарешті популярно, а й гостро критикує жанр верлібру, вважаючи його згубним для мистецтва поетичного. Мені ж завжди верлібр здавався прогресивнішою формою, ніж силабо-тонічний вірш, тож логічно, що до Федюкової творчості я ставився з певною дистанцією. Та читання поезії має сенс, коли ти готовий долати власні стереотипи. Для такого ламання може бути замало просто читати, треба перечитувати, робити паузи, повертатися.

Як і попередні збірки Тараса Федюка, «Хуга» складається із силабо-тонічних та тонічних віршів, майже позбавлених пунктуації (найчастіше трапляється тире). Мовлення автора часом здається невимушеним, природним, наближеним до розмовного мовлення, і цим можна пояснити деякі відхилення від норм літературної мови (русизми, сленг і т.п.). Проте подеколи Т. Федюк відхиляється від літературної мови та віршованої традиції настільки, що про природність його мовлення говорити не випадає. Особливо вільно поводиться він зі синтаксисом: пропускає слова, не завершує фрази, ігнорує загальноприйнятий порядок слів у реченні. Володимир Моренець у рецензії на одну з попередніх збірок «Трансністрію» (2007 р.) висловив думку, що такі “стильові поступки сьогоденню” неістотні. “Це як згода поміняти кльоші на завужений фасон”, – пояснює літературознавець. Мені ж здається, що коли певний прийом стає для митця традиційним, то, мабуть, цей прийом для нього важливий. Інверсія та еліпсис – найголовніші стилістичні засоби, до яких вдається Федюк; зрідка трапляється й анаколуф – словосполучення, в якому слова погано узгоджуються між собою. Читачеві доводиться вслухатися у провали в досить-таки плавних звукорядах поезій, а часом подумки перебудовувати фрази, додумувати пропущені словосполучення.

Візьмім, наприклад, такий рядок: “де я жив колись хоча” (с. 56). Цей рядок не має продовження – вірш так і завершується сполучником, який сполучає… текст з невисловним. Поетичний ефект виникає не лише завдяки нагромадженню мовних засобів, а й завдяки їхній елімінації. Звичайно, що коли б не мундир рими, то цієї і подібних поетичних вольностей у віршах Федюка або не було б, або вони виглядали б дуже дивно. Рима, сковуючи поета, дає йому водночас і додаткові можливості. Хоча залишається вічна проблема: як уникнути полону, як не стати невольником мови. Володимир Моренець у згадуваній статті писав, що в окремих випадках мова таки “поневолює” Тараса Федюка. Це дуже складне питання, яке я волів би залишити без відповіді. Відповідь на нього мала б бути відповіддю на слизьке питання співвідношення раціонального й підсвідомого у поетичній творчості.

Значна частина поезій Федюка – твори безсюжетні, а тому вони видаються таким собі нанизуванням реалій, яке має шанс стати цілісною картиною лише за умови активної емоційно-інтелектуальної співучасті читача. На щастя, поет усвідомлює це і ставиться до своєї творчості з певною мірою відстороненості. Якби я став наводити приклади самоіронії у його текстах, то їх обсяг, напевно, перевищив би обсяг цієї статті. Зупинюся тільки на одному вірші, випадково чи ні розташованому в самому осерді книжки (с. 69–70):

пішли дощі і південь нарешті намок

намок бур’ян про який всі думали що загориться

намокло поле на ньому ферма на ній замок

намок ставок садок млинок ну і дідок для годиться

хоча вже пізно початок серпня стара вівця –

телячі очі в холодній вовні холодні слюди

на темній воді лиману біліють сліди Творця

він тут лиманом, виходить, часом виходить в люди

прогулянковий катер туман іржа

причал об який бортом скрипіти і жити мушу

запас на зиму: собака морква буряк душа

прогулянковий катер що викинувся на сушу

гронами на горищі прив’ялений виноград

рука у гронах літає неначе птиця дзьобата

і навіщо потрібен був цей смішний маскарад

що звався життям ці маски розв’язки ця вата

між вікон і зрештою навіть невмотивований хист

писати чорнильним кольором рядки поріділі…

але пішли дощі такі пішли дощі

і зміст

розмито

а це найголовніше в нашому ділі

Початок вірша нічого особливого не обіцяє. Другий, третій і особливо четвертий рядок першого катрена видаються непотрібними. У другому катрені виділяється третій рядок – поява Творця вносить у вірш певну серйозність. У третій строфі, зокрема у другому рядку, вектор поетичного зображення переноситься із зовнішнього світу у внутрішній, приморські реалії стають знаками, що метафорично передають стан ліричного суб’єкта. В інших рядках строфи проглядається якась тьмяна історія прогулянкового катера (персоніфікація ліричного суб’єкта), який викинувся на море. У четвертій і п’ятій строфі поет скептично підсумовує власне творче життя, і тепер стає зрозуміло, що історія з прогулянковим катером, яка спершу здавалася лише епізодом, – то, виявляється, і було життя. Слово “горище”, яке при першому читанні не привертає до себе уваги, напевно апелює до назви попередньої збірки автора. З безпощадністю, що наближається до Рембо, Федюк називає власне творче минуле “ватою між вікнами”, “невмотивованим хистом”, а образ прогулянкового катера, схоже, є алюзією до «П’яного корабля» Рембо. Єдине, що поет каже тут у своє виправдання, – те, що зміст його віршів розмито дощами. Але при цьому він визнає, що зміст – це таки найголовніше (формально це підкреслюється сильною позицією завершального рядка). Уточнювати, що то за дощі, було б з його боку самосуперечливо: тоді зміст вірша вже б не був розмитим. Отак на початку блідий, дещо фривольний вірш вкінці виростає в струнку архітектурну форму, в якій кожен елемент виявляється глибоко осмисленим.

Скепсис, самоіронія, відчуття ностальгії і втоми, забуття і невиражальності, неухильного наближення старості і смерті – мотиви, які пронизують збірку. Назва книжки й образ снігу, завірюхи, що часто трапляється у віршах, – як і той дощ, про який мовилося в щойно аналізованому творі, – символічно позначають життєві негоди. Але сніг – це і те, що замітає сліди минулого, і те, що само стає тимчасовою реальністю (пригадуєте рефрен з Війонової «Балади про дам минувшини»?). Особливо цікавими є ті вірші, в яких помітно певний внутрішній сюжет, діалектику, драматизм. Наприклад, в останньому вірші «Хуги» ліричний суб’єкт спершу ставить риторичне питання: доки йому суджено жити (“люстро-люстерко скажи / до якої точно дати / буде цей федюк мордатий / вранці в тебе зазирати?”), а наприкінці запитує, доки-то він брехатиме, буцім справді хоче знати відповідь на попереднє запитання. Варто також звернути увагу, що у відомій баладі Пушкіна, від якої відштовхується український поет, слова звернення до дзеркала були закляттям, що змушувало чарівне дзеркало показати найкрасивішу на світі даму, тоді як у Федюковому вірші місце дами займає смерть. Виходить, що на рівні підтексту у вірші присутня метонімія жінка – смерть.

Тема любові так само важлива у цій збірці, як і тема смерті. У мене склалося враження, що в «Хузі» чергуються групи віршів, у яких домінують одна з цих тем. Такі собі хвилі, що змінюють одна одну. Звичайно, і те й інше виявляються в найширшому сенсі. Любов може бути присутня як відчуття гармонії з природою, з батьківщиною, а смерть – як кінець світу і т.д.

Ось, наприклад, вірш «не ходити угору…» (с. 23) – пропаганда недіяння, пасивності. Вірш відчаю (це видно навіть на граматичному рівні). Після такого логічно було б скласти руки й чекати. Але ліричний герой збірки йде іншим шляхом: відчай раптом обертається на відчайдушну любов, сила якої наближається до релігійного фанатизму: “я тебе притисну до грудей / ту котору / як останній в світі іудей / тору” (с. 25). Відчайдушна любов так чи інакше продовжується у кількох наступних віршах, в яких читаємо про вражаючу вікову різницю між коханцями (57/22), про те, що герої готові кинути все і виїхати кудись подалі на Кіпр, про перевагу підсвідомого над рутиною. Коли любовна заслона спадає з очей ліричного героя, то знову оприявнюється тема смерті (зокрема, у віршах, присвячених покійним друзям і митцям). Деколи хвилі еросу і танатосу накочуються одна на одну в тому самому творі. Скажімо, у вірші про Кіпр все починається з передчуття смерті: “мені уже стільки років – нікуди пхати”, але за принципом маятника передчуття кінця виливається у грандіозні плани на майбутнє, втома дає снагу до сміливих учинків. У найдовшому в книжці вірші «ти давай давай художник…» поет вдається до антитези: голі груди / гола правда (с. 91).

Коли ми ведемо мову про поезію, то найголовніше у ній – не теми, не формальні риси, а щось, що вислизає з-під аналітичного інструментарію, що впізнається за фрагментом тексту і що називаємо словом “стиль”. Тарас Федюк виробив свій стиль (наскільки вдалим є його досвід – про це можна дискутувати). І це дає йому підстави сказати: “нема мистецтва є лише портрети / поетів мов каміння вглибині // ріки…”...

— Ні, я глибокий песиміст. Завжди. Можливо, навіть більший песиміст, аніж варто було б. Нічого хорошого ніколи я не чекав. І життя це підтверджує (сміється). Занадто оптимістичні очікування призводять до великих розчарувань. А щодо меланхолії у віршах, то це просто вже такий період життя, коли ти до всього починаєш ставитися дуже спокійно: до того як ти прожив, як живеш, до смерті, до старості. Коли ти вже, може, навіть і не живеш, а медитуєш, спостерігаєш. Молодість – це намагання втрутитися, намагання підкорити світ своєму баченню. Хочеться зробити світ таким, яким би тобі добре було його бачити, а життя доводить, що це неможливо. Тоді ти починаєш сприймати світ таким, яким він є. Надалі стаєш трохи осторонь і спостерігаєш. Виявляється, що ти його не змінив і не зламав. Але добре, коли і він тебе не зламав. Тоді й стає можливою ця медитативна спостережливість.

— Це приємне відчуття, чи таке усвідомлення пов’язане швидше із гіркотою поразки?

— Ні, це якраз відчуття непереможеного. Ти його не переміг, але й він тебе ні. Ти його не зловив — і він тебе не зловив. Замолоду світ і ти в родинних стосунках. Тоді намагаєшся його наче під себе підгорнути, а потім – навпаки. Згодом ви обоє починаєте розуміти, що безперспективно намагатися щось одне з одним зробити.

— То колись, пане Тарасе, Ви хотіли його змінити? Які Ви мали щодо цього амбіції?

— Це амбіції як у всіх – зробити світ кращим. Кожен знає, як його треба міняти. Це умовно. Не повинно бути злодіїв, брехунів, кар’єристів, негативу усього, бандитів, перевертнів у пагонах і. т. д. Одне слово, щоб не було зла і була справедливість. Є дві речі, які зараз плутають у нашій державі: це закон і справедливість. Справедливість завжди вища від закону і закони повинні формуватися відповідно до правил справедливості. Тобто спочатку справедливість, а потім вона формується у закон. Але коли навпаки, то це найвище беззаконня, яке може бути, і воно нині в нас на кожному кроці. Я не знаю шляху виходу з цієї ситуації. Але ми, як завжди, про політику… Я б не хотів цього.

— То повернімося до світу. У Вас, пригадую, є такі рядки: «Світ відчепився від мене – дякувати йому/ наче приблудний собака – дякувати і собаці». Поезія має бути відчепленою від світу, творити його якимось альтернативним, чи апелювати до нього такого, як є?

— Поезія не має бути причепленою до світу, це світ має бути причепленим до поезії… І якщо світ «відчепиться» (а він вже майже відчепився) від поезії, то нічого доброго на цей світ не чекає.

— Будемо сподіватись на краще. До речі, вірші Ви пишете ручкою чи на комп’ютері?

— Ручкою. Я абсолютно переконаний і всім кажу, що це різне письмо. Гусячим пером – це одна література, сталевим, яке треба опускати в чорнильницю (пам’ятаю, ми так у школі писали) – це вже інша, кулькова ручка – ще інакша. Рука, механіка… Тут, мабуть, вмикаються механізми більшої присутності, а комп’ютер тебе якось механізує. Очевидно, є нюанси, які неможливо пояснити, але либонь що так, бо коли підключається якась така моторика (стукає пальцями по столі), то це так як дятел, а коли така (імітує писання ручкою), то це пісня довша, солов’їна. Наша, тобто.

Статті, листи чи документи я пишу на комп’ютері, а вірші – процес довгий. В мене є «амбарна» книга, де креслиться все й виправляється. Потім, коли сформувалося, я переписую вірш від руки на чистий аркуш і кладу його в течку. Потім ще й на тому аркуші іноді правлю. І аж тоді набираю вірш на комп’ютері, коли вважаю, що він готовий.

— Можете розповісти детальніше про те, як працюєте над віршами?

— Дуже часто це починається із окремого рядка. Іноді з метафори. Далі все так, ніби фокусник висмикує хусточки із рукава чи капелюха. Цей процес схожий на шаманство чи своєрідне камлання. Спочатку шаман б’є в бубон поволі, потім все швидше і швидше. Він себе заводить. Натхнення – це і є, коли ти довів себе до стану найвищої внутрішньої напруги. Тоді творіння починає з’являтись, а звідки береться – ніхто не знає. Це пояснити неможливо. Принаймні, я не можу. Буває також, що серед процесу раптом бах — та й зникло, і це твоє накручування зупинилося. Буває, що фіналу немає у вірші, буває, що слова не можеш знайти. Ти його міняєш, а воно не те і не те. Потім, перебравши зо два десятки слів, розумієш, що тобі це слово недоступне, або його й зовсім немає. Тоді вже доводиться вірш відкладати.

— А як стосовно ритміки? Може, кілька слів про те, звідки у Вас такі виразні та своєрідні ритми беруться. Чи зважаєте Ви на розміри, всі оті «ямбохореї»?

— Не знаю, як для кого, а для мене ритм є якщо не визначальним, то дуже важливим чинником. Протягом років писання він змінювався від форм більш класичних (ямбохореї) до геть довільних… Саме зміна ритму, що відбулась органічно і «зсередини», зумовила інше письмо, яке той, хто іноді читав мої вірші, міг побачити від книжки «Таємна ложа» починаючи. Відсторонене «набурмотування» уже не метафориста і не сповідальника, а радше споглядальника, дало несподіваний для мене ефект більшої присутності і сильнішої ( як не дивно) емоції. Я не претендую на те, що така ритміка – мій винахід, бо в поезії, якщо казати про виражальні засоби, вже давно все винайдено. Але якось усе вкупі, мабуть, має певні ознаки впізнаваності… А що це – дольник чи, як я його називаю, «римований верлібр» абощо – справа десята. Для мене важлива гармонія ритму й емоції. Один із дуже відомих старших професорів одного дуже відомого університету якось сказав студентам: «Ну за що цьому Федюку дали Шевченківську премію? Ритму триматись не вміє…» Я цілком солідарний із цим професором – премію мені дали справді ні за що. І їхнього ритму триматись не збираюсь.

— Я мало зустрічав Ваших неримованих чи неритмованих віршів. Вам, мабуть, не дуже імпонують такі форми, зокрема, верлібри?

— Ну, з верлібрів я починав… Їх чимало в моїх перших книжках, а ще більше ранніх верлібрів – поза книжками. В ті часи ( а це початок 70-х) писати верлібри було до певної міри викликом усталеній практиці радянського віршування. Не хочу вдавати з себе якого карбонарія – я ніколи ним не був, був скоріше стихійним анархістом, але на заборонене тягнуло завжди, і здорового глузду слухався погано. Це стосується практично всього – від верлібрів у 70-х до алкоголю тоді ж і пізніше. Про некорисність верлібру для кар’єри радянського поета краще запитати у хлопців з «Київської школи»: у Воробйова, Григоріва, Голобородька… Вони відчули сповна… Із часом верлібр у мене так само органічно відійшов, оскільки увиразнилась наявність сакрального значення рими, яка «витягувала» наступні рядок за рядком, як фокусник стрічку з рукава. Потім випрацювався який не який стиль… Ну, і, крім того, написати добрий верлібр з тонким ритмічним малюнком і завершеною музичною формою – непросто. І ще. Щодо верлібру – у мене є «підпертя» в особі важливих для мене поетів: Фрост називав верлібри «грою в теніс без сітки», а Бродський «вином без пляшки, тобто плямою на скатертині»… Втім, гарні верлібри мені ближчі, ніж погані римовані вірші…

— У Вашій творчості помітно багато образів чи метафор, пов’язаних із водою. Цікаво, чому так до води тягне (Ви ж іще, здається, рибалите)?

— Я люблю бути біля води і не люблю у воді. Тому у мене багато віршів, де я ПРИ воді і мало тих, де я У воді. Рибалити люблю. З дитинства. У мене є хати в селах на Хмельниччині і на Кіровоградщині… Але це окрема довга розмова.

— Пане Тарасе, як Ви дивитесь на раніше надруковані речі з відстані десяти, двадцяти років?

— Ой кортить правити, ой як кортить! Але не правлю.

— Та й не можна вже.

— Ні, можна. Є перевидання, є такий формат як «вибране». От зараз я його і укладаю, час настає. Пора. З усіх попередніх книжок щось там починаю вибирати. І тепер я це все бачу: тут рима неточна, тут не те слово. Але я все залишу. Хай так буде, як було. Хай не міняється як не міняється минуле. Єдине, що я трошки поправив, точніше відновив, – це викинуте редакторами в радянські часи. Чи це було занадто відверто, чи по антирадянському, як їм думалося. Такі речі я повертаю, якщо старий варіант кращий. Якщо зараз почати правити, то буде краще – але неправда. Шлях то є шлях і не треба його міняти, навіть якщо шлях не зовсім туди.

— Якщо вже згадали про вподобання, то розкажіть, будь-ласка, яка ще поезія Вам подобається, хто, можливо, є авторитетом?

— Всі ми у когось вчилися. Найбільше на мене вплинули чотири поети у різні часи. За хронологією: Вінграновський Микола Степанович, після нього Федеріко Гарсія Лорка, далі був Борис Нечерда і паралельно з ним – Франсуа Війон. У кожного з них учився чомусь специфічному. У Нечерди – модерного стилю (вони тоді з Драчем робили революцію в українській поезії, урбанізували її, модернізували мову). У Вінграновського – це наша українська стихія і метафорика, у Лорки – тоніка. Ну, а Війон – це іронія. Сучасники також впливають. Десь на цьому шляху Ігор Римарук, покійний мій друг, і Василь Герасим’юк, хай сто років живе.

— У збірці «Хуга» є чудовий вірш пам’яті Ігоря Римарука. Може, розповісте якийсь цікавий спогад про нього.

— «Ігор Римарук разом із Миколою Гоголем – дві найбільш містичні постаті в українській літературі.» Так починаються мої спогади про Ігоря Римарука. Я їх опублікую разом з іншими у книзі спогадів, яка називатиметься «я-ти-ми-ви-він-вона-воно-вони». І яку, дасть Бог, допишу. Ігор був і є великим моїм другом і людиною, яка чи не найбільше вплинула на мою людську і літературну долю після моєї «тридцятки». Але в наших стосунках було не все так просто і зовсім навіть непросто. Це пізніше. Зараз ще не час.

— Якою, на Вашу думку, залишається роль друкованих літературних часописів тепер, коли є можливість безперешкодно публікувати свої тексти у інтернеті? Як Ви ставитеся до таких веб-публікацій?

— Щодо можливості викласти текст у інтернеті й отримати свою долю відгуків, то це і добре, і погано. Добре тим, що тепер уже точно нічого не пропаде і ніхто не пропаде із талановитих. Якщо воно там викристалізується, то і перейде у інший формат. У нас, усе ж, співіснують інтернет – безмежне море – і книжкова продукція як давніша стадія розвитку. Добре, якби в «інтернет-товаристві» була своя серйозна критика. Тоді б трошки відсіялись ці аматори, які просто заполонили мережу. Так само критика мала би існувати й книжкова. У нас же які проблеми: зібрав гроші чи знайшов спонсора на п’ятсот доларів і видав книжку. Критика мала б пояснювати своїми засобами й методами, що таке добре і що погано, вибудовувати пріоритети, канони і рухати все вперед. Оскільки критики нема, то тепер у нас може будь-хто бути «культовим», «знаковим» і яким завгодно. Професійне середовище критиків звузилося майже до нульової позначки.

— Які ж причини того?

— Найголовніша, я думаю, це неоплачуваність роботи. Критикам-початківцям це ще якось цікаво навіть безоплатно, і вони в цьому колі активно працюють, але далі треба ж із чогось жити. У всьому світі забезпечення існування критики міцно пов’язано з університетами. У нас ситуація трохи інша. Часто серйозні критики змушені просто заробляти гроші, писати грантові книжки. Вони, ті книжки, може, й потрібні, але живий літературний процес лишається багато в чому неосмисленим. Та й непрочитаним.

Щодо друкованих журналів, то їх не інтернет, їх економіка витіснила… і наша «обталапаність» українська. Ми не змогли зберегти навіть тих журналів, які мали за радянських часів. Сьогодні, якщо говорити реально і серйозно, є один літературний журнал – це «Кур’єр Кривбасу», який виходить раз на два місяці.

— Але ж їх значно більше.

— Я маю на увазі той журнал, який хоч до когось доходить. Є журнали «Київ», «Березіль», «Дзвін», вони десь виходять, ніби вони і є, але їх же ні купити, ні побачити. Вони не в літпроцесі. Я переконаний, що якщо запитати письменників, чи читали вони такий-то журнал, то 95% дадуть заперечну відповідь і лиш 5%, які в цьому журналі і надруковані, скажуть: «Так, ми це бачили, ми це знаємо». Це неправильна ситуація. От у мене зараз клопоти з поверненням часопису «Сучасність» і намагання зробити його серйозним, солідним українським літературним журналом. Хочеться зібрати там все найкраще, найактивніше, найцікавіше. Минулого року на сторінках «Сучасності» Оксана Забужко презентувала тепер відомий усім роман «Музей покинутих секретів», Василь Шкляр – «Чорний ворон», публікувались нові вірші Сергія Жадана, інших гарних поетів.

...

Шевченківський лауреат Тарас Федюк – не тусовщик, самітник, тож на люди виходить нечасто. Будучи автором дванадцяти книжок, цьогоріч чи не вперше влаштував, порівняно, гучну презентацію другої поетичної збірки «Хуга» з тритомника, що його називає «чорним».

– Я нечасто влаштовую презентації, бо великого сенсу у них не бачу, – пояснює. – І від соцмереж відмовився, бо й так маю надто багато спілкування, потреби у додаткових знайомствах не відчуваю. Навпаки хочу тиші, спокою, а мої богемні тусовки минули ще в Одесі… Тепер мені це нецікаво. Та й горілки років із сімнадцять, як не п’ю…

З президентом Асоціації українських письменників, головним редактором журналу «Сучасність», нестаріючим поетом Тарасом Федюком говоримо про сучасну літературу, нинішнє й майбутнє України, про натхненне життя та неминучість смерті.

– Пане Тарасе, на якому етапі виходу у світ ваша третя книжка з «чорного тритомника», назва якої «Халва»?

– Десь із половину вже написав. Оскільки за минуле десятиріччя у мене виробився такий ритм: одна книжка – на два роки, то, можливо, 2013-го вже вийде. Але я нікуди не поспішаю. Дасть Бог, напишеться і тоді ці три «чорні» книжки будуть завершенням і проекту, і писання віршів у цілому…

– Як?! Що ж тоді робитимете?

– Хотів би спогади написати, мемуари. Ними я вже десять років лякаю друзів: погрожую всю правду розказати. Дедалі більше про це думаю, бо то непростий моральний вибір: або з усіма посваритися, написавши правду, або… Та й чи маєш ти право розповідати все? Живі, Бог з ними, ті можуть відомстити. А ті, кого немає?.. Відомо ж: завжди найцікавіше те, про що писати не можна.

– Назви попередніх збірок тритомника – «Горище» та «Хуга». А тут така несподівано солодка назва. Чи вона радше крихка? У чому суть «Халви»?

– «Халва», як і попередні назви, злегка провокативна. З одного боку це вічний обман читача, з іншого – розчарування читача мною, бо скільки не кажи халва, солодко в роті не стане. Очевидно зав’язка – у цій приказці. Але найголовніше для мене, як слово звучить. А «халва» звучить відкрито, на повні груди й водночас екзотично.

– Судячи з того, що до половини ваших книжок назви придумували інші люди, то це для вас не так і важливо. Тим часом нині модно епатувати оформленням книжки, її назвою. Як ви ставитеся до моди в літературі?

– Зовнішні ефекти мені ніколи не подобалися, я за структурою інша людина. Мені соромно якати, випинатися, створювати якісь примітивні інформаційні приводи: от письменник затанцював, постояв на голові… Мені близька фраза Бродського, який сказав, що «главная задача писателя – хорошо писать». Насправді за всієї позірної примітивності вислів дуже точний. Я не знаю, що таке мода в літературі. Бо для мене є хороша література і погана, слабка. На жаль, нині в світовому мистецтві прогресують ринкові, шоу-бізнесові технології, які працюють на розкрутку, безконечні мелькання на шпальтах, телеекранах, в інтернеті, і створюється небезпечна ситуація, коли дуже активні люди з невеликим талантом стають культовими, знаковими, провідними. Підмінюється суть мистецтва, воно перетворюється на брендовий продукт, який можна купити-продати. А мистецтво – це така річ, яка не має реагувати на попит. Письменник не може бути успішним, він може бути або хорошим, або поганим. Бо кожна перемога знесилює, а поразка надає додаткових стимулів, адже мусиш доводити, що ти кращий, ніж думають. Коли ж тебе постійно хвалять, то є великий ризик, що ти в це повіриш. Є багато прикладів у нашій сучасній літературі, коли люди серйозно поставилися до своєї «геніальності» і зупинилися.

– А чому, на вашу думку, нині не модна серйозна, «високочола», інтелектуальна література?

– Ні, якраз я не люблю «високочолої» літератури. Йдеться про мистецький сенс. У 60-ті роки літературний критик, академік Леонід Новиченко написав книжку, яка називалася «Не ілюстрація – відкриття». Для мене це і є суть мистецтва поезії. Коли ти відкриваєш читачеві дуже несподівані речі. Бувають випадки, коли рівень зробленого і рівень популярності письменника тотожні. Але зловживання сучасними технологіями призводять до того, що й активний графоман стає відомим. Ну, та Бог із тим усім…

– Масова література, або, як ви її називаєте, попса, полегшена творчість буде на сторінках журналу «Сучасність»?

– Звісно буде, бо хотілося б, аби журнал представляв увесь спектр сучасної літератури. Щоправда, якщо це попса, то вона має бути якісною. Якихось обмежень не буде, окрім ненормативної лексики. Не тому, що я такий супротивник гострого слівця, а тому, що в нашій літературі це переважно засіб безконечного «ніби епатажу», а не виконання якогось художнього завдання.

У травні вийде другий пілот журналу, його вже можна передплатити. До речі, нині розмову з друзями починаю зі слів: «Ти передплатив «Сучасність»? Бо за багато літ зрозумів, що коли ми не передплачуватимемо українських газет, журналів, не купуватимемо українську книжку, то перспективи не матимемо точно. Спонсори втомлюються давати гроші на некомерційні проекти. Я ж підрахував, що півтори-дві тисячі передплатників зроблять можливим вихід журналу без додаткових коштів, а отже – надовго.

– Хто саме є вашими авторами, дописувачами?

– Ми публікуємо усе нове, ще невидане: чи то поетична добірка, чи роман. Буде і літературна критика, культурологія, публіцистика, науково-популярні статті. Це журнал для української інтелектуальної еліти. У ньому не буде погромних чи захвалювальних статей, радше солідна, виважена розмова, ґрунтовний аналіз. Хотілося б, аби журнал став майданчиком, де митці та інтелектуали дискутували б, шукали шляхи розвитку мистецтва і в цілому держави.

– Привідкриєте завісу найсвіжіших новинок?

– У вересневому номері вийде добірка віршів Ігоря Качуровського, який 51 рік тому був автором першого числа «Сучасності» за кордоном, чекаємо на нову повість Сергія Жадана; тішуся, що вперше в Україні опублікуємо новий великий есей Оксани Забужко, чудову статтю Юрія Барабаша, який живе в Москві, про роман Домонтовича «Без грунту», есей Андрія Бондаря. Чекаю, коли Наталка Білоцерківець допише роман… Дуже цікаві спогади має Дмитро Стельмах. Це якісна мемуаристика, з якою в українській літературі великі проблеми. Гадаю, літературний процес, який не має мемуарного корпусу, не є повноцінним.

– Пане Тарасе, про вас кажуть: найкращий поет в Україні, а також…

– …Це хто таке каже?! Поділяти в літературі на кращих і ще кращих – смішно! Бо є поети і є графомани. Комусь Бог дав відчуття слова, високої музики, часу, а комусь не дав. А як можна порівнювати Герасим’юка і Римарука? Хто кращий? Щодо мене, то я ставлюся до себе зі здоровою іронією. Бо ліпше над собою посміятися самому, аби не дати такого задоволення іншим. Коли в людини немає почуття гумору, то це трагедія, їй можна поспівчувати.

– Так от про вас ще й кажуть: гострий на язик. У житті часто цим користуєтеся? Що вас може вивести з себе?

– Мене дуже важко вивести з себе. Але коли дістають, тоді відбувається щось страшне, бідні ті люди, яким випало… Щоправда, за довге життя таке було два чи три рази. Мене можна засмутити, легко образити, зачепити, але все переживаю в собі, відповідаю лише в екстремальних випадках.

– «Поетова справа – відчувати і думати», – кажете. Про що останнім часом думається найчастіше, що відчувається, може, навіть передчувається?

– Багато речей у житті я з’ясував, тому не маю великих переживань щодо того, що буде зі мною і з Україною. Хорошого нічого не буде. Але тішить, що з усіма нічого хорошого не буде. На нас не міг не позначитися 800-літній колоніальний статус. З одного боку мені прикро, що належу до таких українців, якими вони є: маю на увазі пристосуванство, швидке зречення рідної мови, готовність служити сильнішим і неготовність до тотального спротиву. А з іншого боку розумію, що якби ми не були такими, то нас взагалі не було б! Все те, за що ми не любимо себе і свій народ, те дало нам можливість вижити й зберегтися.

– Пишете: «і тільки вірші рятують». А що ще надихає, радує, ощасливлює сучасного поета?

– Ми дуже багато чого в собі не знаємо і не розуміємо. А поезія це спосіб пізнання світу і себе. Банальні речі, але так і є. Коли виникає раптом рядок і ти цитуєш: «Ай да Пушкін, ай да сукін син!» – це найцікавіший процес. А коли це ще й людям подобається… Втім, коли те, що ти робиш, не цікаве тобі самому, то воно не цікаве нікому.

– Поезія і кохання для вас синоніми. Але, дивлячись на вас, доходиш висновку, що синонімом до поезії є ще й молодість. Що саме не дає старіти панові Федюку?

– Є одна важлива річ: треба протягом життя, змолоду починаючи, максимально робити те, що ти хочеш, і максимально не робити того, чого не хочеш. Це універсальний рецепт для митця і для всіх, хто не хоче старіти. Бо коли ти все життя робиш те, чого не хочеш, гнобиш себе, то дуже швидко старієш, а ще швидше помираєш…

– На останку – такий собі поетичний бліц із вашої поезії.

– «…на вікнах

За вікнами тихо

хтось ходить риплять небеса».

Бог береже вас, ви це відчуваєте?

– Років двадцять тому почав відчувати, як хтось мене веде. Доля це, чи Бог? Відчув, що нема нічого випадкового, що чим більше віддаєш, тим більше тобі дається. Тепер, коли стається щось недобре, починаю думати: за що? І часто додумуюсь, за що.

– «…ось і все. до смерті я вже звик.

як до тебе».

Про смерть ви писати не боїтеся. А самої смерті?

– Ні, бо зі смертю у мене стосунки тривалі й складні. Коли мав три-чотири роки, думав, що після смерті людині сняться сни. А мама сказала, що не сняться і я не міг зрозуміти, як так? Тоді пережив найбільший стрес у своєму житті. Відтоді смерть ходить десь поруч, щось робить разом зі мною. І я хотів би, щоб мені зарання стало відомо про свою смерть, бо хочу до неї підготуватися, багато що зробити, що де лежить розказати… Про пам’ятник подумати, який хотілося б, «Вибране» укласти… Нічого не можна в чужі руки віддавати, бо все зроблять не так. (Сміється. – Авт.).

– «…з ким говорити – мови немає…

…хто ці слова українські гойдає

так як зникає сніг».

Маєте рецепт збереження, якщо не порятунку рідної мови?

– У нашому наскрізь інформатизованому глобалізованому суспільстві українська мова, вочевидь, приречена, якщо говорити про далеку перспективу. Хоча можливий інший розвиток цивілізації. За часів Хмельницького в Україні жило три мільйони українців, а сьогодні їх таки більше. Є, звичайно, великі небезпеки, але й запас міцності є. Мабуть, просто треба бути українцем і все. Якщо ти поважаєш себе.

– «…а спитати про дорогу –

Та хіба дорога є?»

І, все ж, куди ми йдемо?

– Єдине, що знаю і хочу всіх заспокоїти, – Україна буде в Європі. У короткотерміновій перспективі. Це для мене очевидно: давно живу, аналізую, думаю. Просто за тих умов, які нині маємо, «йдемо» туди повільніше. Проте, все – в наших руках.

...

До слова, нещодавно у видавництві «Зелений пес» було відновлено його проект «Зона Овідія» – єдину, мабуть, велику поетичну серію в Україні, яка впродовж 2000-х була найпотужнішим майданчиком для видання збірок сучасних авторів. За словами Тараса Федюка, у цій серії вийшло вже 49 книжок. Власне, в рамках цієї серії і з’явилася і його нова збірка.

Хуга – це коли ззовні дме, але можна сховатися у затишній хаті. Збірка з такою назвою – продовження спроб розмови зі світом і самим собою, з читачем і рідною мовою, з минулим і майбутнім, із любов’ю і смертю... Федюк не забуває про те, що поезія і кохання – синоніми, навіть коли тобі за п’ятдесят.

Цей автор пише нібито класичним віршем, але без будь-якої напруги, вільно, неначе розмовляє, і це приємно контрастує з модним нині вільним віршем.

Ця презентація у книгарні «Є» вигідно вирізнялася серед решти презентацій. Хоч вона була не велелюдною, проте слухацька аудиторія брала не кількістю а якістю. Привітати чудового поета і просто сонячну людину завітали вершки культурного суспільства: президент рейтингу «Книжка року» Костянтин Родик, голова мистецького об’єднання «Остання барикада» і нардеп Олесь Доній, письменники Максим Стріха, котрийсь із братів Капранових (їх навіть колеги не всі розрізняють, що вже говорити про журналістів), Сашко Ушкалов, Сергій Жадан, Олександр Гаврош, Олег Романенко, Дмитро Лазуткін і хай вибачають ті, кого не згадала. Тож і розмови велися на презентації достойні.

Поет читав вірші зі свіжої збірки, а також із роздруківок – уже готує матеріал для наступної книжки.

Тарас Федюк порушив також надзвичайно актуальні питання. І не лише порушив, а й показав шляхи їх вирішення. «Ми всі плачемося, що не виходять українські книжки, падають тиражі і водночас не купуємо своє і не передплачуємо свого, – вказав поет на таку просту причину всіх бід української книжки. За словами пана Федюка, поезія не є предметом ринку ні у нас, ні деінде у світі. «Я ще застав ті часи, коли «письменник» звучало гордо», – відзначив Тарас Олексійович. Але тоді поетами опікувалася держава і втручалася в поезію, бо матеріально підтримувала, якщо не утримувала її авторів. Зараз же держава не має такого морального права, оскільки поезія тримається на спонсорстві: «Спонсорів можна перелічити на трьох пальцях однієї руки, і вони вже втомилися». І в цьому плані прозі простіше виживати. «В Україні пише вірші три тисячі людей мінімум, – каже автор. – Якби ті, що пишуть, купували книжки один одного хоча б, то не було б проблем ні з тиражами, ні з самоокупністю». Натомість, як він відзначив, усі хочуть лише продавати свої і не купують чужих. Навіть у літературних колах мало читають книжок своїх колег по перу. «Книжки треба купувати, звичайно ті, які цікаві, але купувати книжки треба, – дав пораду Тарас Федюк. І завершив порадою для своїх старших колег, принагідно згадавши свою молодість і те, як його, ще зеленого автора, підтримав Михайло Стельмах – Треба допомагати тим, хто йде після тебе».

...